Президент України Володимир Зеленський закликав європейських лідерів до рішучих дій і створення армії Європи.
«Європа має стати самодостатньою — об’єднаною спільною силою, українською та європейською. Зараз українська армія, підтримувана глобальною допомогою, стримує Росію. Але якщо не ми, то хто її зупинить? Давайте будемо чесними – сьогодні ми не можемо виключити, що Америка скаже Європі “ні” у питаннях, які загрожують її безпеці. вірю, що час настав. Треба створити Збройні сили Європи. Це не важче, ніж стійко протистояти нападам Росіїосії — як ми вже робили, — заявив президент Зеленський у своїй промові. — Але мова йде не лише про збільшення витрат на оборону у відношенні ВВП. Гроші потрібні, так, але одні гроші не зупинять ворожий напад. Люди та зброя не надаються безкоштовно, але знову ж таки справа не лише в бюджеті. Це про те, що люди усвідомлюють необхідність захищати власний дім».
Без української армії європейських армій не вистачить, щоб зупинити Росію. Тільки наша армія в Європі має реальний, сучасний бойовий досвід. Але однієї нашої армії теж недостатньо. Нам потрібно те, що ви можете надати. Зброя. Навчання. санкції. Фінансування. Політичний тиск. І єдність
Заяви українського лідера стали ключовими другого дня конференції. І хоча ідея створення європейської армії дійсно не є новою, але на тлі сумнівів у євроатлантичній єдності після приходу в Білий дім Дональда Трампа, цей заклик набув нового значення, особливо коли це звучить від очільника держави, армія якої є найдосвідченішою та найбільш підготовленішою на континенті.
Зеленський і сам закликає до реального обʼєднання військових зусиль не вперше. Наприкінці 2024 року, презентуючи мирний план у Верховній Раді, президент України наголошував, що ЗСУ здатні частково замінити військовий контингент США, якщо Вашингтон ухвалить рішення про скорочення своєї присутності в Європі, до чого власне сьогодні все і йде.
Подібні ініціативи лунали час від часу від європейців після Другої світової війни. Вперше концепція спільної європейської армії була окреслена у 1950-х роках в ініціативі створення Європейського оборонного співтовариства (European Defence Community, EDC).
На той час Європа залишалася розділеною, а безпекові питання так само були в центрі міжнародної політики. Як і сьогодні, одним із головних геополітичних викликів було зростання радянської загрози. Початок Холодної війни, Корейська війна (1950-1953) та радянський контроль над Східною Європою змушували західні країни шукати нові механізми оборони.
Тодішній французький прем'єр-міністр Рене Плевен запропонував створити єдину європейську армію, яка б інтегрувала Західну Німеччину без ризику її повторної ремілітаризації. До складу ініціативи мали увійти Франція, Західна Німеччина, Італія, Бельгія, Нідерланди та Люксембург. Однак вона так і не була втілена в життя — у 1954 році французький парламент відмовився ратифікувати угоду, що фактично поставило хрест на проєкті.
У 1999 році Європейський Союз започаткував Спільну політику безпеки та оборони (CSDP). Вона передбачає створення спеціальних підрозділів EU Battlegroups — бойових груп ЄС, здатних до швидкого розгортання, але наприкінці все не так. Ці сили досі не використовували у реальних конфліктах і через європейську забюрократизованість, швидке ухвалення рішення про їхнє розгортання видається малоймовірним.
Тим більше, що всі рішення в рамках CSDP ухвалюють консенсусно, а серед членів ЄС є країни, які відверто підіграють Росії, як-от Угорщина та її нинішнє керівництво, що керується не спільними інтересами ЄС, а інтересами Росії і свого меркантильного зиску у цьому. Тож спільна оборонна політика ЄС у нинішньому форматі не здатна адекватно стримувати сучасні загрози.
Ще однією ініціативою, яку варто згадати, є проєкт PESCO, започаткований у 2017 році. Його основна ідея полягала у створенні механізму розвитку оборонного потенціалу Європи, однак він не передбачає формування єдиної армії.
Останні заяви США, зокрема віцепрезидента Джей Ді Венса, свідчать про те, що Вашингтон переглядатиме свою роль у європейській безпеці та може обмежити військову підтримку союзників.
Україна могла б посилити оборонні спроможності Європи в умовах можливої ерозії трансатлантичної єдності. Залучення Збройних сил України є тим самим компонентом якого завжди бракувало тій чи іншій ініціативі: Європейському оборонному співтовариству — спільного бачення; європейські оборонній політиці — оперативності прийняття рішень. Навіть ініціатива PESCO, орієнтоване на посилення співробітництва у сфері оборони, без України виглядає не повною: український ВПК має досвід роботи в умовах великої війни й спільного виробництва озброєнь із рядом європейських компаній.
Під час спілкування з журналістами Володимир Зеленський зазначив: сумний досвіду Мюнхену про поділ Європи не повинен повторитися і жодні сумнівні документи за спинами окремих держав не будуть увалені. Хоча песимізму українського президента складно було не помітити.
«Світова політика змінюється. Якщо раніше європейці були більш скептичними, ніж США, то зараз навпаки — Європа готова робити рішучі кроки вперед. Я думаю, вони чудово усвідомлюють усю небезпеку та розуміють, хто такий Путін», — заявив він.
У Мюнхені цього року Європу критикував не лише Джей Ді Венс. В кулуарах часто і самі європейці визнавали: мовляв, а ми казали, що варто було починати діяти раніше. Представники української делегації докоряли їм тим же.
Все це так. Але зараз дуже важливо, щоб з'ясування стосунків між партнерами по НАТО та пошук винних у власному таборі не перешкоджали головному: стримуванні Росії. Тож окрім реальних ризиків війни, загроза ще й і в тому, щоб зміна акцентів у цій великій розмові про спільну безпеку, раптово не перетворилася на змагання на першість, хто дотепніше копне Європу за несміливість чи хто голосніше кричатиме «а ми казали».
Слова, про те, що Європа не хотіла бачити війни — справедливі, але в ці темні часи, вони не дуже доречні. Бо може статися так, що Європа — це все, що є в України, а у Європи — Україна. Тому це час для єдності, довіри й прийняття усього спільно пройденого шляху, яким би він не був.
***
Матеріал написаний за сприяння CFI, Agence française de développement médias як частину Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.