Падіння режиму Асада: історичні паралелі та наслідки на геополітичному рівні
Очевидно, що сьогоднішні події в Сирії можна порівняти з подіями Арабської весни 2010-2012 років. Власне, революція в Сирії почалася в 2011 році, і це була наступна хвиля революцій і потрясінь для Близького Сходу після повалення режиму Муаммара Каддафі. Ця революція вилилася в громадянський конфлікт й іноземну інтервенцію, таким чином зберігши режим Башара Асада на довгі 12 років. Можна сказати, що це — розтягнута в часі революція, вона не завершилась перемогою добра над злом, а завершилася падінням режиму Башара Асада.
Певною мірою цю революцію можна порівняти з карколомними подіями, які відбувалися на пострадянському просторі. Оксамитові революції, українські революції, революції на Арабському Сході мають ті самі рушійні сили і мотивацію. Часто буває, що несправедливість, яка штовхає людей до боротьби, загалом подібна. Звісно, відмінності культурних традицій, характеру і темпераменту впливають, але процеси ті самі.
Якщо ми подивимося на Близький Схід, то з моменту падіння Османської імперії в 1920-х і формування мандатної влади на цих територіях, тобто встановлення тут напівколоніального або колоніального режиму британцями і французами, триває важке зародження інститутів і дискусія, “хто ми є”, “що ми за нація”. Розбіжності в поглядах між етнічною, релігійною і національною ідентичностями характерні для Близького Сходу, але і для пострадянського простору так само. Радянські люди, етнічна громадянська нація, політична нація — все це процеси, які відбуваються практично паралельно на Близькому Сході.
Я дуже сподіваюся, що цього разу виграє сирійський народ, але це, скоріше, благі наміри. У короткостроковій перспективі, без сумнівів, виграє Ердоган. Він вклав ресурси та серйозно ризикував і навіть, у якийсь момент розчарувавшись, був готовий завершити конфлікт. Лише через впертість Башара Асада він цього не зробив. Якби Башар Асад був розумніший, він би сів за стіл переговорів з Ердоганом і вони б розписали на двох ситуацію в Північній Сирії. Але Асад був настільки самовпевнений, що не побачив потенційних загроз.
Росіяни могли бути переможцями у Сирії, але повністю програли
З 2015 року вони брали безпосередню участь у війні в Сирії, завдяки росіянам значною мірою вдалося захопити Алеппо. Бомбардування викликали серйозний потік біженців, що сильно вдарив економічно по Туреччині й автоматично призвів до кризи в Європі. Остання своєю чергою відновила праві настрої, відбувся ренесанс ультраправих політичних сил.
Росіяни уклали угоду, на той момент тактичну, з іранцями, забезпечивши певну рівновагу своїх позицій на Близькому Сході. Вони змогли диктувати умови не лише сирійцям, а й ліванцям, ізраїльтянам, йорданцям, іракцям. Разом з Іраном росіяни забезпечували стратегічний простір від Тегерану до Середземного моря — так званий “шиїтський коридор”, де інтереси Ірану повністю дотримувалися. Іран вперше за останні сто чи більше років реалізував свої стратегічні наміри. Нарешті іранці “виповзли” зі своїх кордонів і змогли скористатися шиїтами як етнорелігійною групою для посилення свого впливу на Близькому Сході.
Довгий час Росія відчувала себе доволі успішною. Статус країни, яка повернулася на Близький Схід, був дуже важливим для її імперських амбіцій. Радянський Союз свого часу контролював частину Близького Сходу, мав там військові бази — і це повернення стало символом набуття образу наддержави для росіян, для російського керівництва. Це і бази, які виникали там, і власне підтримка Башара Асада, і тиск, який чинила Росія на Ізраїль.
Як ми бачимо, в останньому епізоді росіяни брали участь дуже опосередковано. На першому етапі, коли повстанці почали наступати під Алеппо, були сутички, в тому числі з російськими підрозділами, але епізодичні. Пізніше, коли фронт почав сипатися і сирійська армія відмовилася воювати, росіяни просто зачинилися на своїх базах і там сиділи. Фізично вони збереглися, але тепер питання полягає, чи збережуться фізично їхні бази в Сирії і що буде з ними далі?
В чутках довкола цього питання — весь цимес російської пропаганди. Вони навмисно вкидають в інфопростір через Bloomberg, через інші канали, що Джулані (один із лідерів сирійської опозиції Абу Мухаммад аль-Джулані — Ред.) заявив, що може дати шанс росіянам, що вже з кимось із командирів домовилися, що з турками ведуться переговори, — все, щоб створити відчуття, що питання вирішене і вони контролюють ситуацію. Насправді вони абсолютно нічого не контролюють, тобто просто сидять на своїх базах і домовляються з турками, щоб проїхати з баз у пункти збору в Тартусі або в “Хмеймімі” (сирійська авіабаза, яка є основною базою російського військового контингенту в Сирії — Ред.).
Насправді ж це очевидна поразка: Путін настільки довго “торгував” Сирією, що, програвши її, одразу спонукає до асоціацій із поразкою Радянського Союзу в Афганістані. Виникають ці асоціації й у багатьох арабів, моїх колег і журналістів. Виявляється, вся могутність Росії побудована на міфах, і це стало очевидним — росіяни не змогли.
Зараз вони намагаються применшити факт своєї поразки в Сирії. Коли розуміння цієї поразки дійде до російського народу, — скільки Путін вклав у Сирію грошей для своїх амбіцій і які пішли прахом, — це стане важливим моментом. До радянських людей поразка в Афганістані теж прийшла не одразу, вона прийшла через розуміння й усвідомлення тоді, коли стало можливим про це говорити. А до цього моменту все було нормально, так само виходили з Афганістану, мало не святкуючи.
Росія почала свою нову доктрину саме з війною в Сирії. Першим поштовхом була, звісно, війна в 2008 в Грузії, а другим важливим була Лівія, де Путін побачив, чим це може закінчитися. І він прийшов у Сирію, щоб розвиток подій на Близькому Сході не міг бумерангом вдарити по центральній Азії і Кавказу. І саме на цьому побудував дуже важливі для нього відносини після Криму зі США і Європою. Тоді він знову став людиною, з якою варто говорити, а зараз він втратив цей козир. Можливо, він до кінця ще не усвідомлює це. Думаю, поступово до росіян це почне доходити.
Про переможців у короткостроковій перспективі
Ердогану здавалося, що все гаразд і залишається лише маленький шматочок пазла. Пазлом мало стати укладення угоди з Башаром Асадом. Домовленості відбувалися в рамках Астанинського процесу. Ердоган їздив до Путіна в Сочі, але повертався звідти, піймавши облизня. За великим рахунком, його серйозно бортанули, і роздратування Ердогана було величезним. Втім, він розумів, що економічна криза в Туреччині не дає йому можливостей.
Те, що сталося зараз, — для Ердогана порятунок: він не лише реалізував свої наміри, а й на короткий час отримав контроль над процесами, що відбуваються в Сирії. Це не значить, що контроль буде довгостроковим, що Туреччині вдасться приборкати амбіції нових політичних лідерів Сирії. І також це не значить, що Туреччина не зіткнеться з новими викликами, — якщо ти хочеш і кажеш, що готовий взяти над Сирією протекторат, то ти виходиш на кордони з Голанськими висотами — територію Сирії, яку Ізраїль окупував 1967 року. Тоді заяви, які звучать в Анкарі й Стамбулі про те, що ми не дамо ізраїльтянам знущатися над палестинцями, мають реалізуватися, тому що ви підійшли до кордонів окупованих територій. Отже, турки десять разів подумають, чи варто їм це робити. Тому зараз вони торгують повітрям і, користуючись ситуацією, посилюють свій вплив в арабському світі, який абсолютно не готовий був до такого розвитку подій.
Ізраїль точно виграв у короткостроковій перспективі, тому що ключовим завданням Ізраїлю було знищити так зване кільце вогню, — іранські проксі, які оточували Ізраїль з різних боків і підтримували війну на виснаження. Це Хезболла, ХАМАС, власне Сирія й ті іранські підрозділи, які перебували в Сирії неподалік від кордонів. Станом на зараз є дуже ослаблена Хезболла й також ХАМАС, — ми знаємо, в якому стані він перебуває, бо війна в Газі триває, а в Сирії вже немає іранських військ.
Отже, Ізраїль може почуватися переможцем. І з цих позицій може запропонувати новому сирійському керівництву мир. Але поки що ми чуємо інше, — що Голани назавжди залишаться ізраїльськими, що кількість поселенців на Голанах буде збільшена. Ізраїльські війська перебувають в зоні безпеки, окупувавши знову частину сирійської території. Поки немає ніяких сигналів про те, що ізраїльтяни справді хочуть скористатися цією ситуацією для того, щоб почати діалог з новою сирійською владою, незважаючи на те, що Мухаммад аль-Джулані говорить, що він не хоче війни з Ізраїлем.
Про виклики для Ірану
Касем Сулеймані (Сулеймані вважали другою за впливом людиною в Ірані, вбитий у 2020 році за наказом Трампа — Ред.) був архітектором російсько-іранського зближення. Після його смерті й іранських провалів на Близькому Сході з ХАМАСом, потім з Хезболлою, тепер Сирією, — виникає питання, хто буде за це відповідати. Корпус вартових Ісламської революції — це держава в державі, і всередині неї теж є боротьба поколінь. Нове покоління молодих офіцерів, які намагаються посісти перші місця в ієрархії, дуже гостро критикують попередників за те, що ті дали можливість безперешкодно діяти на території Ірану ізраїльським спецслужбам.
Зараз спостерігаємо загострення боротьби і розкол еліт в самому Ірані, тому на країну чекають небезпечні часи в сенсі їхньої стабільності. Тут у дуже багатьох виникає бажання трохи їх підштовхнути в правильному напрямку. Іран у цій ситуації програє і показує, що він не спроможний більше працювати так, як працював раніше.
Про Сирію напередодні: Асад не уявляв, що повстанці готуються
В якийсь момент араби й американці готові були пробачити Асаду все і дозволити йому повернутися в міжнародну політику (бо світ і політика цинічні) за умови, що він відмовиться від іранців. А для того, щоб відмовитися від іранців, необхідно мати армію. Башар Асад затіяв реформу і передбачав, що в результаті армія буде більш мотивована і професійна. Оскільки з 2020 року війни практично не було, відбулася часткова демобілізація і реорганізація, але на все не вистачало ні грошей, ні можливостей. Військові були незадоволені, тому що вони звикли почуватися безкарними і належними до окремого класу військової еліти. А тут раптом зміни, які несуть можливі небезпеки, виклики і тому подібне. Це одна з причин, чому всередині армії виникло бродіння.
Але не тільки. Я думаю, що всі втомилися: і повстанці, і сирійська армія, і в Росії не було більше ресурсів, щоб вкладатися в армію так, щоб та почувалася нагодованою і в безпеці. Загалом режим Башара Асада був багато в чому фінансово обмеженим. Відомі факти, що частина його особистої охорони, не отримуючи достатньо грошей, підпрацьовували таксистами. І от за умов, коли настає мир чи умовний мир, армія перестає бути важливою.
Далі починаються політичні домовляння. Башар Асад повертається в Лігу Арабських держав — там з ним уже готові були розмовляти, і він трохи розслабився, думаючи, що залишилося лише попросити Ердогана піти геть, а потім швидко вирішити питання Ідлібу (30 листопада Reuters із посиланням на військові джерела повідомив, що сирійські повстанці захопили місто Мараат аль-Нуман в провінції Ідліб, таким чином узявши під свій контроль всю цю провінцію — Ред.). Він не уявляв собі, що в цей час повстанці не сидять, склавши руки, а готуються.
Якщо ми подивимося на повстанців часів активних бойових дій 2011-2017 років, то це значною мірою розрізнені загони зі своїми командирами. Все це дуже нагадує Україну 1917-1921 років, де свої отамани, у кожного свій порядок денний, — особливо другий етап, коли центральна влада занепадала і владу перебирали всілякі групи й отамани, як Махно та інші. Приблизно така ситуація була і в Сирії, — тобто вони всі були різношерстні. В якийсь момент в 2013-15 роках виокремлюються джихадисти, або ісламісти, вони найбільш мотивовані. Власне, Джулані набув популярності, захищаючи Алеппо.
Про майбутнє Сирії
“З Джулані може вирости дуже потужний політик”
Якщо говорити про лідерів, то ми не знаємо, що станеться з Джулані, враховуючи, що вже з'явилися міркування певних політиків і пропагандистів, що непогано було б його вбити, адже з нього може вирости дуже потужний політик. Уявіть собі хлопця, який у 2003 році пішов воювати проти американців в Ірак разом з Аль-Каїдою, пройшов через американську в'язницю, звільнився з неї, пристав до Аль-Каїди, взяв ці ресурси, створив підрозділ Аль-Каїди в Сирії, вів складні переговори з ІДІЛом і Аль-Каїдою, потім відокремився і, по суті, зрадив всіх, обманувши й отримавши ресурси, яких у нього не було ніколи. Так, він терорист, за його голову дають 10 мільйонів доларів, але він створив уряд в Ідлібі, який організував життя для цього населення, щоб люди просто не вмерли з голоду, і забезпечив функціонування інститутів. Він постійно говорить про інститути і не говорить про демократію. Власне, говорити про демократію зараз в Сирії дуже складно.
На тлі успіху Джулані навряд чи можна всерйоз розмірковувати про перспективи відродження ІДІЛу. Чи є серед його бійців або серед підрозділів, які він об'єднав свого часу, прихильники ІДІЛу чи Аль-Каїди? Є, але так само є і помірковані. Це все доволі складна структура суспільства, — люди, які йшли на війну, були мотивовані різними ідеологічними причинами.
Тут важлива сила лідера, — як він формулює ідеї, які мають бути втілені. Його промови більше про націоналізм, і про націоналізм саме в ісламістському фреймі. Він говорить з людьми зрозумілою для них мовою, тому важко від нього чекати полум'яних промов про демократію, права людини і все інше. Однак і завдання у них не те, зараз завдання — побудувати інститути, зупинити хаос, забезпечити існування держави в бодай якомусь вигляді. Цей перехідний період дуже важливий, щоб провести вибори. І вже новообрана влада Сирії зможе представляти країну на міжнародній арені. Зараз проти цього працюють дуже багато сил — багато хто зацікавлений в розколі Сирії і всередині, і зовні.
Наприклад, для Ізраїлю єдина Сирія не потрібна, він би дуже прагматично хотів розколоти її на частини. Якщо не буде єдиної Сирії — ніхто не зможе пред'являти претензії на Голанські висоти. Зараз ізраїльські пропагандисти дуже часто використовують формулювання “колишня Сирія”. Дуже схоже на те, як російські кажуть “колишня Україна”.
Але великий шанс, що такого розколу не станеться, не в останню чергу завдяки тому, що араби вміють вести переговори. Далеко не всі, але Джулані — один з тих, хто вміє. Один з успіхів його наступу — проведення успішних переговорів із групами, які з дуже великою пересторогою ставилися до ісламістів, наприклад християни, єзиди, курди, — для них ідеологія, яку сповідували більшість представників Хаят Тахрір аш-Шам (“Організація визволення Леванту” — повстанська військова коаліція салафітського спрямування, сформована у 2017 році шляхом злиття в єдину армію декількох потужних антиурядових угруповань, що беруть активну участь у громадянській війні в Сирії — Ред.) неприйнятна.
Вони домовилися з ісмаїлітами, і я вважаю, що це — величезний успіх. Не менш важливо, що вони зараз домовляються між фракціями, також доволі успішно. Тобто завдання нового керівництва — повністю взяти під контроль всі фракції: не домінувати над ними, а створити формат, у якому фракції не діятимуть самостійно, на свій розсуд, а будуть виконувати рішення уряду і в майбутньому відбудеться їхня трансформація. А для тих, хто захоче залишитися в сирійській армії, — зняти питання можливого позасистемного насильства, яке там присутнє.
“Сирійці мають перейти з режиму помсти в режим мирного співіснування”
Навряд чи можна очікувати, що сирійці зараз почнуть активні бойові дії проти Хезболли, але очевидно, що поступово вони будуть витісняти Хезболлу на маргінес і в Лівані також. Тобто взаємодіятимуть з тими сунітськими силами, які брали участь у Кедровій революції (масові протести в 2005 році за вивід сирійських військ із території Лівану — Ред.), у результаті якої прийшов продемократичний уряд, а сирійські війська були змушені залишити Ліван.
Це напрямок, в якому, очевидно, будуть діяти сирійці, але все, про що я кажу, не буде завтра, тому що станом на зараз сирійці не готові ні до чого. Ні до війни, ні до підтвердження суверенітету своїх кордонів, ні до швидких внутрішніх змін і трансформацій. Вони зараз мають як мінімум загоїти рани і перейти з режиму помсти, в якому всі опинилися, в режим мирного співіснування.
Коли порівнюють Афганістан, Лівію і Сирію, часто забувають про різницю культурної традиції. Це відмінності в діях кочових і осілих народів, без жодних переваг тих чи інших, але культурна традиція різниться, коли йдеться про конфлікти. Осілі народи дуже важко входять в конфлікт, вони мають безліч механізмів його запобігання. Але коли вони вже входять в конфлікт, то так само важко з нього виходять, тому що накопичується величезна кількість тригерних питань вже під час його розгортання. І поки ці питання не розв'язані, війна буде тривати.
Кочові народи швидко входять в конфлікт і швидко виходять з нього, це в принципі частина їхньої поведінки. Одна з причин тривалого конфлікту в Сирії — що це осілий народ з великою глибокою культурою. Тому на сирійців чатує, з одного боку, занурення у цю травму, коли ви не можете вийти з конфлікту і будете постійно роз'ятрювати собі цю рану і вимагати помсти, з іншого боку — напрацювання процедури примирення і формування діалогу всередині самої нації.
Це дуже складно, враховуючи етноконфесійне різноманітня Сирії. Гасло сирійців на кшталт “ми разом — ми єдиний народ” проголошують і християни, і друзи, і алавіти, і суніти, і частина шиїтів, і ісмаїліти, і курди. Зрозуміло, вони вкладають в ці слова різний сенс, але кожен із них хоче, щоб його інтереси були враховані.
І тут починається найбільша проблема, з якою стикаються всі країни, які пройшли через революцію, особливо, коли йдеться про тривалий період диктаторських режимів — у людей накопичується величезна купа проблем і несправедливості, претензій. І коли перемагає революція, люди хочуть швидко реалізувати всі ці потреби, вони приходять до уряду і кажуть: “Зробіть завтра так, щоб було все добре”. А уряд об'єктивно не може цього зробити, — громадянське суспільство практично знищене в Сирії, грошей немає, армії немає, в країні — іноземні війська, дискусія щодо майбутнього тільки розпочалася, рівень цієї дискусії поки незрозумілий, — тобто дуже багато викликів. Але народ, який вийшов на вулиці Дамаска, Холмса, Хами, Алеппо і святкував перемогу, думає, що завтра вони прокинуться, і все буде добре.
“Значна кількість сирійських біженців повернеться, якщо ситуація буде покращуватися”
Зараз сирійці повертаються: частково з Туреччини, більшість — з Ідлібу. Тут справа в тому, що й іранці, і росіяни, і асадити проводили етнічні чистки, тобто зачищали цілі сунітські території і виганяли цих людей на північ — в Ідліб, а ці території заселяли шиїти. Це була одна з частин політики створення “шиїтського коридору”, дуже поширена практика Близькому Сході, коли цілі території заселяють лояльними групами. Більшість цих людей просто виїжджали в Ідліб і жили там у таборах. В першу чергу повертаються ці люди, тому що життя в таборах, у наметах дуже складне. Я думаю, коли ми звільнимо українські території, то побачимо той самий потік людей, які будуть повертатися додому на колишні окуповані території, тому що дім є дім. До слова, Джулані мав будинок у Дамаску, він так само приїхав, а в будинку вже жили інші люди, — він дав їм два дні, щоб звільнити помешкання. Люди хочуть зберегти власність, прийти на могили своїх пращурів, повернутися додому — це абсолютно нормальне людське бажання.
Я думаю, з Туреччини потік буде не менший. У міру того, як стабілізовуватиметься ситуація в Сирії, ми побачимо і повернення частини сирійських біженців з Європи. Зараз ми бачимо, що багато хто повертається з Лівану, тому що життя там далеко не цукор. Величезна кількість біженців економічно тисне на Йорданію і Ліван. Я нещодавно був у Йорданії і бачив, наскільки економічна ситуація там складна, у них приховане безробіття, коли одну функцію, яку має виконувати одна людина, виконують троє-п’ятеро за копійчані гроші. З країн, які мають економічні проблеми, люди будуть імовірніше повертатися.
Отже, значна кількість сирійських біженців повернеться, якщо ситуація буде покращуватися. Це буде дуже важкий процес, але якщо вони будуть рухатися в напрямку зміцнення державності інститутів, покращення життя крок за кроком, то у них все вийде.
“Для сирійців український кейс чіткий і зрозумілий, вони повністю на нашому боці”
За кількістю польових шпиталів, лікарів, тактичної медицини, задокументованих злочинів, зібраних і переданих Україні, — сирійці з усіх близькосхідних груп на першому місці. Якщо ми говоримо про громадянське суспільство, то рівень солідарності високий, — можна побачити прапори України на всіляких сирійських маніфестаціях в Європі, і відчуття підтримки потужне. Натомість українці менше знають про сирійський конфлікт, для них все, що там відбувається, зафарбоване в кольори джихадизму, ісламу. Дуже рідко хтось докопується до суті, намагаючись зрозуміти мотивацію цих людей, їхні вчинки, дії. Але для сирійців український кейс чіткий і зрозумілий, вони повністю на нашому боці.
