Туреччина – Росія
Ердоган заледве чи змінить підходи щодо війни, яку веде Росія проти України. Туреччина й надалі займатиме позицію посередника й отримуватиме зиск від цього.
З моменту окупації у 2014 році російськими військами Криму Анкара заявляє, що не визнаватиме російськими анексовані українські території. Перед початком широкомасштабного вторгнення Росії в Україну турецька влада надала нашій державі зброю, зокрема, безпілотники «Байрактар» – зараз завод з виробництва цих БпЛА будують в Україні. Протягом воєнних дій саме Туреччина блокує морські протоки, не допускаючи збільшення кількості кораблів флоту РФ у водах Чорного моря. Та сама Туреччина є ключовим гравцем, від якого певним чином залежить експорт українського зерна. Не можна забувати, що Ердоган протягом багатьох років допомагає звільняти українських бранців з російського полону.
Однак це не заважає турецькому президенту, якого Путін буквально вчора назвав своїм другом, нарощувати економічні зв’язки з Росією. З 2014 року дві країни побудували кілька трубопроводів, які постачають російський газ на південь Європи. Зараз вони ведуть перемовини про створення на території Туреччини газового хабу, за допомогою якого РФ, змішуючи паливо, зможе постачати «товар» європейським покупцям.
Російська компанія «Росатом» будує першу в Туреччині атомну електростанцію. Ця сама компанія (читай – Путін) надала турецькій владі $5 млрд для так званого фінансування АЕС. Ці гроші допомогли дещо стабілізувати економіку Туреччини, а Ердогану покращити позиції перед президентськими виборами.
Анкара купила в Росії системи С-400, а коли американці виключили Туреччину з програми придбання літаків F-35, у Ердогана заговорили про можливість придбання російських Су-35.
Зараз Туреччина допомагає РФ оминати західні санкції. Через її територію ПВК «Вагнер» отримує зброю з деяких африканських і близькосхідних країн. Вона ж відкриває ворота для постачання в Росію секретних технологій, електроніки, чипів, компонентів транспортних засобів, які використовують у військових цілях. Кораблі РФ з украденим українським зерном часом спокійно проходять турецькою територією і потрапляють до деяких азійських держав. Російські ж олігархи переправляють статки в Туреччину, купують маєтки й інше майно – почуваються там спокійно.
Водночас не варто забувати, що Росія допомогла Ердогану під час так званої спроби державного перевороту 2016 року. Вона ж, як заявляв опозиційний кандидат Киличдароглу, втручалася в нинішні президентські вибори, підтримуючи чинного главу держави. Якщо подивитися на біографію третього кандидата, Сінана Огана, п’ять критичних відсотків голосів якого перетекли до Ердогана, почитати його біографію, сповнену російських історій, то може здатися, що ключовий противник Ердогана, імовірно, подекуди мав рацію.
Туреччина енергетично залежна від Росії, і ця залежність лише збільшується. Тим часом Ердоган зараз користується моментом, щоб турки зайняли в РФ певні бізнесові ніші, які раніше були закріплені за західними компаніями.
Погляди Ердогана і Путіна, зокрема щодо Заходу, часто збігаються. Однак вони не друзі, а потенційні супротивники, які протидіють один одному в Африці, на Близькому Сході, на Кавказі, Балканах тощо. Турецький президент намагається отримати вигоду. І поки ця вигода буде, поки відносини Туреччини з Заходом не зміняться, Ердоган проводитиме саме таку політику щодо Росії.
США чи Китай?
Під час виборів Ердоган казав, що Сполучені Штати хотіли позбавити його влади. Такі заяви означають, що відносини між Анкарою та Вашингтоном лише погіршуватимуться. Причин багато: підтримка американцями курдських груп у Сирії та в Іраку, яких турецький президент вважає терористами і проти яких його держава вела кілька воєнних кампаній (це вплинуло на рішення Ердогана заблокувати вступ Швеції до НАТО); купівля Туреччиною російської зброї, виведення турків з програми виробництва винищувачів; допомога Росії оминати санкції; агресивні дії турецького керівництва щодо Греції та Кіпру; підтримка Ердоганом Азербайджану у його війні з Вірменією тощо.
То Туреччина після перемоги Ердогана справді дистанціюється від США й остаточно перейде до табору автократів на чолі з Китаєм?
Економічні проблеми в Туреччині та розростання кризи (величезна інфляція, падіння національної валюти, зниження рівня життя та споживання тощо) змушують Ердогана шукати грошей – іноземних спонсорів, які допомогли б зберегти стан справ у країні. У пік кризи гроші надали не західні країни, а якраз Росія, Саудівська Аравія і… Китай.
Китай є одним з найважливіших торговельних партнерів Туреччини. КНР потрібна турецька територія для транзиту товарів. Понад тисяча китайських підприємств працюють у Туреччині. Проте між країнами є чимало суперечностей, ключова – права уйгурів у Китаї.
Уйгури – це переважно мусульмани-суніти, які говорять тюркською мовою і проживають в автономній області Сіньцзянь. Політика Пекіна щодо цієї групи спричиняє багато критики на Заході. Дехто називає її геноцидом, зокрема, так колись казав і Ердоган, реагуючи на створення таборів для так званого перевиховання, насильну працю та розділення сімей представників цієї меншини.
Зараз турецьке керівництво намагається не педалювати цю тему, адже не хоче під час економічної кризи псувати відносини з Китаєм, однак у Пекіні знають ставлення Ердогана до питання і такою позицією не надто задоволені.
То чи піде Туреччина остаточно до табору автократів? Навряд чи. Вона все дужче узалежнюватиметься від нього, проте намагатиметься мати хоч і прохолодні, однак виважені стосунки зі США. Бо Анкару, особливо в такому економічно хиткому стані, певною мірою насторожує залежність від китайських грошей.
Європа та її безпека
«Франції і Туреччині доведеться вирішити величезні проблеми разом. Повернення миру в Європу, майбутнє нашого Північноатлантичного альянсу, Середземне море. Ми рухатимемося вперед разом з президентом Ердоганом, якого я вітаю з переобранням», – написав у Twitter президент Франції Емманюель Макрон. І краще за нього ніхто не описав ту величезну кількість суперечностей, які нині існують між Європою і Туреччиною.
Ердоган торгуватиметься із Заходом і блокуватиме певний час рішення про приєднання Швеції до НАТО. Це питання дійсно частково пов’язане зі ставленням Ердогана до окремих груп курдського народу. Водночас він наполягатиме, щоб США повернули Туреччину в програму виробництва винищувачів. Якщо ці перемовини будуть успішними, він змінить свою позицію щодо Швеції.
Попри примирення з Грецією, Ердоган посилюватиме тиск на Кіпр, а також боротиметься з греками за нафтові та газові родовища в Егейському та Середземному морях. Це може призвести до нових міграційних криз чи навіть до відкритого протистояння. Звісно, що це вплине на безпеку Європи. До того ж тут Туреччина використовуватиме фактор Лівії – де панує постійна загроза з боку росіян.
Ердоган не направлятиме мільйони біженців у Європу чи назад у Сирію й Афганістан, що влаштовує Євросоюз. Але його прийдешнє примирення з Асадом призведе до того, що частину мігрантів відправлять на сирійську батьківщину – там на цих людей чекають переслідування.
Ердоган посилюватиме вплив Туреччини на Балканах, збільшуватиме її роль в Африці та Центральній Азії, допомагатиме Азербайджану в послабленні Вірменії.
Однак усе це залежить від стану турецької економіки. Ризик у тому, що її погіршення може створити умови, за яких Ердоган ухвалить радикальні агресивні рішення. І про це варто подумати вже: той, хто підтримає Туреччину зараз економічно, певний час буде її ситуативним другом.