ГоловнаСвіт

Вийти сухим із води: режим Лукашенка і російсько-українська війна

З одного боку, у лютому минулого року Мінськ зробив ставку на військову перемогу Росії, сподіваючись, що це створить додаткові можливості у відносинах із Заходом. З іншого, після року нового етапу війни важливо поставити питання, чому збройним силам Білорусі так і не було віддано прямий наказ про початок наступу? 

Фото: EPA/UPG

Маятник Лукашенка

Ця суперечність сама по собі не є випадковою комбінацією політики режиму Лукашенка. Айтівці назвали б це “фічею”, а політичні науковці сформували концепт “адаптивного авторитаризму”. Річ у тому, що керівні еліти в Білорусі довгий час характеризуються опортуністичною та прагматичною стратегією, яка дозволяє їм утримувати владу з 1994 року і на власних умовах навіть досягати точкових успіхів, попри багаторічні прогнози неминучого краху. 

Маневруючи між ЄС і Росією, розкладаючи яйця в різні кошики, Лукашенку впродовж усього часу правління вдавалося не лише, як іноді зневажливо описують деякі оглядачі, управляти країною, як колгоспом, але й доволі вправно адаптуватися до поточних викликів. Перші санкції проти Білорусі ввели уже в 1996 році, реагуючи на референдум, що шляхом фальсифікацій дозволив суттєво розширити повноваження президента. 

Проте вже в 1999 році ЄС зняв обмеження. Президент, легітимність якого не визнавали, милосердно відпустив політичних в’язнів – і у стосунках Білорусі та Європи проступило певне потепління. Упродовж наступних декад перебування Лукашенка при владі схожий патерн повторювався неодноразово. Так, унаслідок вчергове сфальсифікованих президентських виборів 2010 року були введені чергові санкції. Однак через кілька років Брюссель частково послабив їх, адже після російської агресії Мінськ запропонував свої послуги майданчика для переговорів.

Президент РФ Путін, канцлер Німеччини Ангела Меркель, президент Франції Франсуа Олланд і президент України Петро Порошенко під час переговорів у Мінську, 11 лютого 2015.
Фото: EPA/UPG
Президент РФ Путін, канцлер Німеччини Ангела Меркель, президент Франції Франсуа Олланд і президент України Петро Порошенко під час переговорів у Мінську, 11 лютого 2015.

І навіть опісля 2020 року, коли Білорусь сколихнули наймасовіші протестні виступи в історії, багато політичних коментаторів, які спокусилися передректи довгоочікувану зміну влади, помилилися в оцінках стабільності режиму. Здатність Лукашенка пристосовуватися, вочевидь, була недооцінена, але жодна диктатура не є вічною. Сама адаптивність не означає, що влада обов’язково перетворювалася на щось нове чи “краще”, натомість більш влучно пояснює її природу виживання. Усвідомлення цієї особливості режиму білоруського диктатора дозволяє краще зрозуміти і логіку його дій у російсько-українській війні. 

Головне – маневри 

Новий етап вторгнення Росії в Україну, 24 лютого минулого року, відбувся в тому числі з території Білорусі, і з того часу інфраструктура країни: дороги, залізниці, військові бази та лікарні – перебувають у розпорядженні країни-агресора. Однак уже 28 лютого в районі річки Прип'ять на українсько-білоруському кордоні відбулися перші переговори на рівні делегацій України та РФ. Для Лукашенка це був шанс на повторення сценарію 2014 року: з’явилася надія, що після періоду ізоляції він знову може бути потрібним Європі, вкотре розігравши переговорну карту.

Фото: Міноборони Білорусі

Гірка іронія того, що воєнний злочинець намагається повернути собі образ миротворця, може виглядати наївно. Проте безнадійні сподівання Лукашенка отримати можливості для маневру і скористатись моментом справджувались в минулому. Видається, що цього разу на міжнародній арені склалася докорінно інша ситуація. Водночас у внутрішній політиці спроби всидіти відразу на двох стільцях уже дають свої плоди. 

Переважна частина білоруського суспільства і далі хотіла б дружніх взаємин з Росією. При тому це не означає автоматичну підтримку кремлівської агресивної політики, не кажучи вже про прямий вступ Білорусі у війну на боці Москви. Підтримуючи Путіна, Лукашенко водночас намагається дистанціюватися від безпосередньої участі країни у війні. Це дозволяє йому продавати внутрішній аудиторії штучну стабільність, мовляв, саме завдяки йому країна живе у відносному спокої. 

Лукашенко знає, що білоруси не хочуть, аби їхня країна знову перетворилася на “криваву землю”. Тому окрім репресій і підтримки Росії, він покладається на популістичну риторику у збереженні своєї влади. Йому вкотре вдалося стабілізувати свій режим і cаме на тлі війни в Україні встановити хиткий баланс, де Білорусь парадоксально є одночасно і співучасницею агресії, і “третьою стороною”.

Фото: EPA/UPG

На що сподівається “останній диктатор Європи”?

Самопроголошений президент далі шукає хоч якісь способи налагодити стосунки з Європою. Нещодавній візит міністра закордонних справ Угорщини до Мінська ілюстративний приклад цього. Крім того, заяви про готовність транспортувати українське зерно через територію Білорусі для Лукашенка є нагодою стати знову потрібним регіону, посилюючи свій образ “миролюбного” диктатора.

Ключовою тезою, яку планомірно проштовхує головний союзник Путіна, є заклик сісти за стіл переговорів. Про них він говорив влітку, на своїй минулотижневій пресконференції з журналістами і також на останній зустрічі з російським візаві. Вочевидь, ми ще неодноразово будемо чути про Мінськ-3 – ідеальний сценарій для Лукашенка, що, з одного боку, заморозить статус-кво, а з іншого боку – дозволить йому уникнути наслідків. 

Проте Європейський парламент наполягає на створенні спеціального міжнародного трибуналу для політичного та військового керівництва не лише Росії, але й Білорусі, зокрема Лукашенка. У листопаді 2022-го було прийнято резолюцію, що недвозначно назвала його воєнним злочинцем і підкреслила відповідальність і за політичні репресії в країні. “Останньому диктатору Європи”, як іменувала Лукашенка Кондоліза Райс ще у 2006 році, є чого боятися.

Безперечно, він хотів би вийти сухим із води. Понад усе Лукашенко сподівається на збереження своєї влади.

Сергій Баглай, аналітик Фонду “Повернись живим”
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram