Від початку посилення гуманітарних викликів, які щодня кидала РФ світовій спільноті, реакція Міжнародного Комітету Червоного Хреста не могла не дивувати. Чого вартувала лише зустріч президента організації Петера Маурера з міністром закордонних справ РФ Сергієм Лавровим і його скандальна заява про намір організації «відкрити офіс у Ростові-на-Дону задля допомоги українцям». Тоді українське суспільство обурювалося саме через спробу легалізувати депортацію українців у РФ під прикриттям вдаваної нейтральності МКЧХ. Розуміння цією організацією концепту нейтральності щодо сторін конфлікту прямо суперечило основній задачі МКЧХ – допомагати жертвам збройних конфліктів і пропагувати міжнародне гуманітарне право.
Утім трагедія Оленівки і реакція представників МКЧХ затьмарили все. Коли захисники Азовсталі покидали завод 17 травня, президент України Володимир Зеленський заявив, що вони будуть звільнені за окремим механізмом, а поки перебуватимуть на окупованій території, їхню безпеку гарантуватимуть ООН і МКЧХ. Важкопоранених захисників скерували в медичні заклади тимчасово окупованого Новоазовська, інших через гуманітарний коридор доправили до колонії в Оленівці.
Час спливав, питання звільнення затягувалось. То зникала, то з’являлась надія, що все відбудеться ось-ось, тривали надскладні багатокомпонентні перемовини. Поки не сталася трагедія 29 липня, коли Росія вбила полонених, намагаючись зімітувати обстріл колонії українськими Збройними силами. Насправді йшлося про брутальне знищення Російською Федерацією свідків і постраждалих від її злочинів – представники каральних органів РФ катували і, за словами представників ГУР, намагалися змусити українських захисників брати участь у пропагандистських зйомках для російського телебачення, зізнаватись у звірствах, яких вони не скоювали.
Україна відразу ж розпочала перемовини про повернення тіл, на що РФ ніяк не могла погодитися: адже за будь-якої незалежної експертизи в тих випадках, де це було можливо, в України з’явилися б неспростовні докази катувань, що застосовували російські силовики до наших полонених.
Як стверджували самі представники МКЧХ, їм вдалося відвідати Оленівку лише двічі. І не випадало говорити про візит до полонених, який здійснювався б відповідно до стандартів організації. За словами речника Міжнародного Комітету Червоного Хреста Олександра Власенка, місія просто привезла полоненим питну воду, без змоги оглянути всі приміщення, де перебувають полонені, і тим більше поговорити з ними без свідків. Представники місії розділяли полонених, яких має відвідати МКЧХ, на три групи: поранені, утримувані та загиблі в Оленівці.
Але при цьому у МКЧХ наполягають: безпеки наших полонених вони не гарантували і гарантувати не могли, бо «це залежить від сторін конфлікту» і нібито вони поінформували сторони про те, що початково не могли надати таких гарантій. Ці слова повністю суперечать тому, що сказав президент Зеленський і що говорили інші українські посадові особи. Але ще важливіше, що, вочевидь, у МКЧХ так і не зробили висновку зі своїх попередніх комунікаційних помилок: говорячи про надчутливу для українського суспільства тему – тему наших полонених і наших втрат, – вони знову і знову говорили не про полонених. А лише про себе на тлі цієї ситуації. Українці не очікували й не очікують від цієї або будь-якої іншої організації чудес, але сподіваються принаймні рефлексії та розуміння складності ситуації. У першу чергу для родичів і близьких загиблих і полонених.
І лише 11 жовтня під час обміну тілами Україні вдалося повернути наших загиблих в Оленівці. У повідомленні Мінреінтеграції України окремо наголошувалось, що перемовини про повернення тіл були дуже і дуже складними.
13 жовтня 2022 року керівник Офісу президента Андрій Єрмак оголосив ультиматум представникам Червоного Хреста: якщо за три доби вони не зможуть дістатись Оленівки та відвідати українських полонених, Україна разом з партнерами знайде опцію, як створити та направити експертну групу для виконання тієї роботи, яку так і не зміг виконати МКЧХ. Термін ультиматуму сплив, і жодних змін у ситуації з відвідуванням полонених не відбулося. Ба більше – місія Міжнародного Комітету Червоного Хреста не з’явилася на лінії розмежування 17 жовтня 2022 року, коли туди прибула українська делегація, про що повідомив уповноважений з прав людини Дмитро Лубінець.
У Червоному Хресті натомість твердять: на лінію розмежування не приїхали саме тому, що перебувають у Донецьку і готові відвідати Оленівку, тільки-но отримають хоча б мінімальні гарантії безпеки.
Можна скільки завгодно говорити про те, чи був/міг бути такий ультиматум ефективним, чи так має будуватись українська комунікація з подібними структурами, але факт лишається фактом: першою проблеми з комунікацією надчутливих гуманітарних питань продемонструвала не українська сторона. Немає людини, яка не розуміла б, що основна провина в усьому тому, що відбувається з українськими полоненими та українцями, що страждають від дій агресора, лежить саме на ньому – тобто на Російській Федерації. Однак наразі ми бачимо повторення сценарію, в рамках якого Україна жила 7 довгих років – від 2015-го до 2022-го, після підписання Комплексу заходів з реалізації Мінських домовленостей. Усі ці роки посередники, міжнародні організації та інші формально нейтральні сторони прагнули показати видимість прогресу у виконанні домовленостей. І коли в них не виходило тиснути на РФ задля виконання гуманітарної та безпекової частини, наші партнери вдавались до тиску на нас, на українську сторону. Бо прогрес має бути продемонстровано тут і зараз. І простіше демонструвати його за рахунок України, яка у своїх діях керується літерою закону, а не власними уявленнями про те, що повинно, а що не повинно бути зроблене.
Настав час визнати: цей підхід провалився. Він дискредитував себе разом з Мінськими домовленостями, і переносити такі практики на гуманітарні питання під час активної фази бойових дій між Росією та Україною, коли від дій РФ щодня гинуть і страждають люди – неприпустимо. Злочини скоює саме Росія, і жодні спроби сперечатись з українською стороною в її оцінках ситуації ніяк та ніколи не замінять повноцінного тиску світової спільноти на РФ.
І представникам Міжнародного Комітету Червоного Хреста варто замислитись про те, як і навіщо вони функціонують зараз і як і навіщо вони мали б функціонувати.