ОДКБ створювався практично в той самий період, що й СНД – щоб утримати колишні республіки від повноцінного виходу з Радянського Союзу. План Кремля і тих сил, що привели до влади Єльцина, був напрочуд простим: знищити комуністичну еліту, поставити «своїх» людей у колишніх колоніях, а потім ці території, які ніколи будь-яким російським керівництвом не сприймалися як незалежні держави, повернути до своєї орбіти. Словом – відновити СРСР.
Майданчик СНД передбачав поступову зворотну політичну та економічну інтеграцію, а ОДКБ мало стати чимось на зразок Варшавського договору – структури, що ставила за мету у військовому плані протидіяти НАТО, а передусім США в регіоні. Ключова ж задача Росії тут була така – нашпигувати своїми військами ці держави-учасниці, як вона це колись робила в Польщі, Угорщині та Чехословаччині. Цього зробити не вдалося, бо сама по собі ОДКБ від початку була недієздатною.
У 1999 році Грузія й Азербайджан остаточно вийшли зі складу структури. У кожного були свої на те причини: Грузія це зробила, бо Москва підтримувала сепаратизм в Абхазії та Осетії, Азербайджан – оскільки РФ загравала з Вірменією. Однак ключове, певно, в іншому – лідери цих держав (Алієв і Шеварднадзе – обидва вихідці із силового радянського блоку) розуміли, що Єльцин слабне і що владу у свої руки братиме силовий апарат. Вірогідно, вони зіграли на випередження, після чого почали шукати союзників поза межами Росії.
Узбекистан повторно зупинив своє членство в організації 2012 року, після того як зробив ставку на США та НАТО в питанні стримування афганських талібів.
Насправді жодна з країн-учасниць не хотіла ділитися власним суверенітетом. Інша річ, що до цього їх намагалася змусити Москва.
Білорусь часто-густо блокувала створення силових підрозділів на базі ОДКБ. Лукашенко боявся, що Москва намагатиметься знищити його режим, тому посилював виключно внутрішній, білоруський силовий апарат. У 2020 році це йому допомогло втриматися при владі, хоча він фактично мав поступитися Путіну.
У січні 2022 року Москва ввела в Казахстан «миротворців» ОДКБ, передбачаючи, вірогідно, що вони там залишаться і зможуть контролювати владу Токаєва. Останній перехитрив кремлівських чиновників, заручившись підтримкою китайського лідера, який чітко дав зрозуміти, що не дасть Росії захопити казахську територію. Сам Токаєв зміг скористатися ситуацією та знищити народний супротив, а разом із ним і клан Назарбаєва.
Вірмени під час війни з Азербайджаном за Нагірний Карабах у 2020 році просили Москву, а разом з нею й ОДКБ втрутитися в цю ситуацію. Утім у Кремля були зовсім інші плани: він намагався послабити Пашиняна, який тоді політично загравав зі США та зменшував економічний вплив РФ у Вірменії, ба більше, говорив про необхідність вивести російські військові бази. Москва заплющила очі на просування азербайджанських військ, ОДКБ не втрутилася, після чого вірмени вийшли на масові протести – крісло під Пашиняном захиталося, а безпечність вірменського кордону почала залежати від російських «миротворців».
Узбекистан знову заговорив про поновлення членства в ОДКБ, бо після виходу США з Афганістану Росія зробила все можливе, аби заповнити вакуум безпеки в регіоні. Маючи глибинні відносини з талібами, Москва змусила чимало центральноазіатських держав відійти у своїй політиці від США.
Для Росії все розвивалося в рамках ОДКБ доволі непогано – Кремль усе більше посилював свій вплив. Проте повномасштабне вторгнення Росії в Україну, а особливо значні втрати російської армії все змінили. Більшість членів організації почали робити все можливе, аби дистанціюватися від Москви. Чому? Бо зрозуміли, що після України Росія може взятися за них.
Пашинян на фоні все більшої активізації військ Азербайджану заручився підтримкою США – приїзд спікера Конгресу Ненсі Пелосі до Вірменії після її відвідин Тайваню продемонстрував, що американці готові підтримати нинішній вірменський уряд, якщо той не піде на поступки Кремлю й у подальшому збереже нейтралітет і не відправлятиме війська до України.
Токаєв публічно заявив, що не визнає окупації українських територій і їх насильницького приєднання до Російської Федерації. Після прозорих натяків Кремля, що ніякого Казахстану взагалі не існувало, та старту торговельних воєн казахський лідер розвернувся в бік Азербайджану, Туреччини та Китаю.
Казахстан, а разом з ним Киргизія запровадили кримінальну відповідальність за участь їхніх громадян у війні Росії проти України. Те саме зробив Узбекистан, який ще донедавна думав повернутися до складу ОДКБ.
Таджикистан, побачивши слабкість Москви, намагається вирішити свої територіальні претензії, організувавши кампанію проти Киргизії. Кремль же мало що може вдіяти, бо це два члена ОДКБ, на території яких діють російські воєнні бази.
Навіть Лукашенко намагається якомога далі відійти від Путіна й шукає вихід на Європу, хоч сам залежить від Москви.
ОДКБ тріщить по швах. Повномасштабна війна Росії проти України змінила все. Наразі жодної інтеграції бути не може – і це розуміють лідери країн – учасниць організації, – можлива лише окупація. А тут у РФ вже союзників бути не може.