Доволі символічно, що за півтора тижня після чергової річниці невдалого путчу ГКЧП помер Михайло Горбачов. Бо саме спроба путчу 19 – 21 серпня 1991 року призвела до остаточної руйнації радянської влади, – коли Білий дім в особі президента Буша більше не збирався підтримувати курс на збереження СРСР і не тиснув на Київ (читай – на Кравчука) з тим, щоби той йшов шляхом модернізації та оновлення червоної системи і навіть не думав відмежовуватися від Кремля. Саме невдалий путч став точкою неповернення для багатьох республік радянського блоку, які стали проголошувати свою незалежність.
Найцікавіше, що та історія зі спробою перевороту була організована від початку і до кінця КДБ СРСР. Боже, навіть зустріч представників ГКЧП у Москві 19 серпня відбувалася на об’єкті «АБЦ» – закритій гостьовій резиденції Комітету. А хто ж поставив до влади людей, які потім назвали себе путчистами? Михайло Горбачов. А хто витягнув Горбачова зі Ставропольського краю до Москви? Кращий шеф КДБ Юрій Андропов, у якого були від самого початку не зовсім політичні плани на Михайла Сергійовича. Втім, постійні приїзди «спеціальних комісій» до Горбачова – це не тема нинішньої розмови.
Горбачову дякують за свободу, однак жодної свободи він не приніс. Замість свободи слова була привнесена вигадана ще Леніним «гласність» – спеціальний інструмент, який дозволяв працювати на знищення ворогів з комуністичної партії. Ніхто не оголошував жодної правди, просто правду контролювали і дозовано виголошували у підходящий момент потрібні люди.
Саме за часів Горбачова з’явився телеміст між Ленінградом та американським Сіетлом з ведучими Познером та Донахью, де радянські пропагандисти розповідали аудиторії у США брехливі речі про те, що пасажирський корейський авіалайнер, який збила Москва у 1983 році, був шпигунський і що у Радянському Союзі сексу не було.
Та й взагалі, про яку можна було казати «гласність», коли радянська влада в особі генсека Горбачова разом з усіма пропагандистами «согласно» мовчала про Чорнобильську катастрофу, направляючи першоквітневі марші в момент, коли радіація розповсюджувалася повсюдно над територією України і не тільки.
Горбачов, вступаючи на посаду генсека, точно не планував і не збирався розвалювати Варшавський блок і руйнувати Берлінський мур. Він точно не бажав того, щоби у польській столиці на фоні страйків відбулися перші в соцтаборі демократичні вибори, щоби усе керівництво соцпартії у НДР пішло у відставку. Однак СРСР – країна, яка перебувала в затяжній економічній та фінансовій кризі, яка з величезними втратами тільки-но вийшла з напрочуд невдалої афганської кампанії, яка нищила окремі сектори економіки, запроваджуючи ідіотські закони на кшталт антиалкогольних, яка страждала від дефіциту буквально усього, не могла більше втримати соцтабір. Його не міг втримати Горбачов, бо Радянський Союз на той момент вже був економічно напрочуд слабкою державою: про жодне «прискорення» вже не йшлося. Тому він зробив з себе борця за свободу, думаючи, що це допоможе йому зберегти імперію та свій трон.
Михайло Сергійович був завжди проти будь-якого надання незалежності. Він постійно виступав за так званий обмежений суверенітет – за доктрину Брежнєва (насильне втручання у справи підконтрольних держав). І в цьому ключі Горбачов й прагнув оновити та модернізувати Радянський Союз, коли вже стало зрозуміло, що надто багато республік соцтабору хочуть жити відокремлено від Росії.
Для того щоби ця незалежність не настала у 1986 – 1990 роках, силовий апарат за прямою вказівкою з Москви почав проводити насильницькі кампанії з підриву національних республік. Вважалося, що розділені за політичними, етнічними, релігійними ознаками частини Радянського Союзу, назвімо їх так, не зможуть підірвати загальну ситуацію в Росії, система в якій вже доходила до точки повноцінного краху.
У грудні 1986 року Горбачов ставить на посаду першого секретаря партії у Казахстані «свою» людину (хоча планувалося, що цей пост займе молодий «реформатор» Назарбаєв). Все це призводить до масових протестів казахської молоді, які були подавлені військовим шляхом. Далі у 1988 році тим самим силовим блоком СРСР абсолютно штучно створюється конфлікт між Вірменією та Азербайджаном, який переростає у війну в Нагірному Карабаху. Далі будуть етнічні розправи в Узбекистані, формування конфлікту між грузинами та абхазами, який мав втримати Тбілісі від проголошення незалежності та в решті решт переріс у війну. Так само сталося у Молдові, на території Придністров’я, яке використовувалося задля того, щоби не дати молдаванам стати повністю незалежними.
Хто стояв за цими подіями? Відповідальним був, звісно, Горбачов, а от ідеологом – останній голова Верховної Ради СРСР Анатолій Лук’янов, який замінив на цьому посту Михайла Сергійовича. Той самий Лук’янов, який вступив до лав путчистів ГКЧП, а потім ще десять років був депутатом Держдуми з моменту повноцінного приходу до влади Єльцина. Лук’янов вигадав цю концепцію, згідно з якою втримати владу можна лише організувавши локальні конфлікти всередині національних республік. І цю ідею активно підтримали в КДБ. І не дивно, бо в КДБ, яке вже тоді заправляло усіма справами, планували для початку ще більше наростити свій вплив.
Певно, в якийсь момент в комітеті зрозуміли, що вони узагалі можуть прибрати комуністів та очолити державу. Їм навіть не заважало те, що після подій у Литві, параду незалежностей, Біловезьких угод, СРСР більше не існуватиме. Там просто вирішили, що вони створять нову імперію. Без Горбачова, який вже зробив своє.
Тому ми побачили багатьох відомих нині в Росії силовиків біля Єльцина, як Москва намагалася створювати СНД, Євразійський Союз, обмежити суверенітет тих чи інших держав. Тому ми побачили, як одразу в кількох колишніх пострадянських країнах президентські пости отримали кадебісти. А далі, коли стало не виходити, почалися війни зі знищення того самого суверенітету та незалежності – Грузії, а далі України.
І Михайло Сергійович Горбачов підтримував їх. Йому подобалося, що робить Путін та його оточення з числа знайомого комітету. Останній президент СРСР підтримував окупацію Криму та розширення російських меж. Підтримував, бо завжди виступав за імперію. Тепер Горбачова немає, тане й імперія.
