Макрон і лівосторонній рух
За конституцією, у Франції президент призначає прем’єра, а потім обидва узгоджують склад уряду. Це все на папері, а от на практиці у стінах Єлисейського палацу знають, що усі призначення — це особисте рішення Макрона, який ще за першої каденції закріпив за собою репутацію одноосібного управлінця, що впливає на всі рішення у країні. Французам довелося чекати довгі чотири тижні, аби дізнатися склад нового уряду після перемоги Макрона на президентських виборах. Кропіткий відбір виправдав себе, але новосформований кабінет може виявитися недовговічним у двох випадках.
По-перше, якщо політична сила Макрона втратить більшість на парламентських виборах. Поразка автоматично виллється у падіння уряду, який потрібно буде формувати заново, враховуючи розстановку сил в новій Асамблеї. Інший, не менш вагомий, ризик — 15 з 28 міністрів нового кабінету особисто балотуються в округах. У разі програшу вони втратять на лише депутатське, а й міністерське крісло, а отже їм потрібно буде призначити заміну. Саме тому Макрон вирішив оточити себе “найміцнішим” кабінетом — достатньо “лівим” і вкоріненим на місцях, щоб відповісти на запит виборців.
Прем’єрка Елізабет Борн задовольнила обидва з цих критеріїв, а заодно ще багато інших. Перша жінка на цій посаді з 1992 року, інженер за освітою, технократ і досвідчена урядова радниця, яка завжди була близькою до соціалістів. Борн працювала на керівних посадах в управлінні французької залізниці і паризького метро. Прийшовши в уряд Макрона кілька років тому, цій «жінці-реформі» вдалося проштовхнути низку непопулярних, але важливих для президента, заходів. Найскладніший з них — реформа французької залізниці. А от щодо міжнародної політики Франції від Борн очікувати гучних заяв годі. Історично це прерогатива президента і міністерства закордонних справ. В останньому керівництво теж змінилося.
Сильна Європа не означає розширена Європа?
На зміну 74-річному Жан-Іву Ле Дріану прийшла динамічна Катрін Колонна, переконана проєвропейка, яка останні кілька років провела у Великобританії на посаді посла Франції. Колонна стоїчно проводила переговори щодо пост-Брекзиту з Борисом Джонсоном і захищала інтереси міцної Європи. Міцна Європа, щоправда, для нової команди МЗС, зовсім не означає розширена Європа. На другий день після оголошення складу кабінету міністрів уповноважений у питаннях Європи Клемен Бон заявив, що вступ України до ЄС не відбудеться раніше, ніж за 15-20 років.
Сама ж Колонна тим часом, варто віддати їй належне, поїхала в Україну на 10-ий день після свого призначення. Міністр побувала у Бучі, після чого запевнила Київ у прискоренні і збільшенні масштабів постачання зброї. Французький президент тим часом до України не поспішає, натомість хвалиться у регіональній пресі “посередницькою роллю” Франції, яка проявляється, поміж іншого, у “сотнях годин телефонних переговорів з Путіним на прохання Зеленського”. Інша фраза Макрона у тому самому інтерв’ю вже встигла викликати хвилю обурення — на думку французького президента, “не варто принижувати Росію”.
Які шанси у Меланшона? (І що від того Україні?)
Якщо опитування підтвердять себе і партія Макрона дійсно втратить більшість у Національній асамблеї, де зацарюють “ліві”, Франція може зіштовхнутися з політичним явищем, якого не бачила останні 20 років, — коабітацією, тобто співіснуванням президента і опозиційної парламентської більшості. Опозиційна більшість — це і падіння пропрезидентського уряду, і блокування голосувань за закони, яких прагнуть макроністи, і багато інших конфліктів, які можуть перетворити французьке політичне життя на суцільні баталії. Востаннє таке відбулося у країні за президентства Жака Ширака і протривало цілих п’ять років. У 2000 році президентський мандат було скорочено з семи до п’яти років, а разом з цим був змінений і виборчий календар. Парламентські вибори, що тепер дихають у спину президентським, — майже повна гарантія перемоги пропрезидентської сили. Наголос на слові «майже».
Ліві настрої у Франції наростають велетенськими темпами. Звісно, коабітації може і не відбутися, якщо політична сила Макрона не втратить так багато крісел, як прогнозують. Основний опонент президента, Жан-Люк Меланшон, особисто не балотується в окрузі, а мітить одразу вище. “Депутатське крісло мене не цікавить, мене цікавить крісло прем’єра”, - регулярно заявляє політик в інтерв’ю. Третім місцем на президентських перегонах (після Макрона і Марін Ле Пен), Меланшон довів, що саме він — нове обличчя французьких лівих сил. Соціалістам, “зеленим” та комуністам не залишилося нічого іншого, як доєднатися до коаліції “Нескорених” — крайньолівої політичної сили, яку Меланшон очолює з 2016 року, і погодитися, що у випадку тріумфу на парламентських перегонах у крісло прем’єра пропонуватимуть саме його.
Макрон вже неодноразово наполягав на тому, що ніколи не призначить Меланшона очільником кабінету міністрів. Втім, президенту доведеться рахуватися з результатами парламентських виборів, якщо, звісно, він не хоче, щоб робота Асамблеї опинилася повністю заблокованою на знак протесту.
Меланшон на посаді прем’єра — далеко не найкращий варіант для України. На початку березня з трибун Асамблеї цей політик, тривалий час відомий своїми проросійськими настроями, висловив незгоду із постачанням зброї Україні. Мовляв, це робить з Франції співучасника війни, у той час як “росіяни Франції не вороги”. На думку Жан-Люка Меланшона, подібні рішення має затверджувати парламент.
На щастя для України, рішення про надання зброї ухвалюється на Раді безпеки, яку очолює безпосередньо президент. Тому, попри суперечливі заяви Макрона, саме він залишається єдиним союзником для Києва у той час, як опозицію очолює ще більш одіозний Меланшон, а третьою опозиційною силою продовжує бути ультраправа і не менш проросійська Марін Ле Пен.