Китайські мігранти, друг Путіна і постійне вимивання ресурсів
Росія остерігалася Китаю на Далекому Сході завжди через демографічну асиметрію: зараз у регіоні, який становить 40% території РФ (7 млн квадратних кілометрів), проживає 8.1 млн російських громадян. У сусідній китайській провінції Хейлунцзян – 31.8 млн китайців на 0.4 млн км². Фобії посилилися після колапсу СРСР і відкриття кордонів; з одного боку, жителі КНР поїхали працювати до РФ, з іншого – місцеве населення через економічну стагнацію мігрувало до західних областей – за 30 років два мільйони росіян виїхали з Далекого Сходу. Але попри збільшення потоку китайців на російський схід, вони є лише сезонними працівниками, задіяними в сільському господарстві, лісозаготівлі та будівництві. Ці люди не воліють переселятися до Росії.
Через три причини:
- Відсутність стабільної економічної перспективи в РФ;
- Культурні, мовні, адміністративні бар’єри;
- Демографічний спад і старіння людей у самому Північно-Східному Китаї – «китайському іржавому поясі», що потерпає від деіндустріалізації.
Дунбейці, жителі півночі, намагаються мігрувати та знайти роботу в більш економічно розвиненому Південному Китаї. У 2020 році середня місячна заробітна плата на півночі становила 6469 юанів ($1011), на півдні – 9364 юані ($1464), що більше на 44%.
Сьогодні в РФ офіційно живуть 30 тис. китайців із російськими паспортами і 550 тис. мігрантів – громадян КНР. Реальні показники більші, але не драматичні, адже після санкцій, що запровадив Захід у зв’язку з нападом РФ на Україну, через девальвацію рубля у 2014 році (що стало наслідком агресії) доходи китайців-мігрантів у Росії зменшились у доларовому еквіваленті – частина працівників поїхала додому. У РФ 100 тис. мігрантів з КНР живуть у Москві, 50 тис. – у Петербурзі, а на Далекому Сході й у Сибіру їхня кількість не перевищує 300 тис. людей, здебільшого зайнятих у сільському господарстві, розвиток якого Китаєм у Росії дійсно став аграрною експансією.
Після кризи 2008 року бізнес із КНР почав активно орендувати чи скуповувати через підставних осіб землю російського Далекого Сходу – китайські працівники приїжджали вирощувати сою та рис, активно застосовуючи хімічні добрива, що виснажували ґрунт і стали чинником незадоволення місцевих. Дані за 2019 рік: китайські аграрії обробляли 350 тис. га на Далекому Сході РФ із загальних посівних площ у 2.2 млн га – 16%. Деякі цифри вражають: у Хабаровському краї більшість земель – 62.5% – у власності китайців. Експорт сільськогосподарської продукції з російського Далекого Сходу до Китаю складає майже $2 млрд.
Також китайський бізнес експлуатує лісові ресурси Далекого Сходу – у 2020 році продажі деревини з регіону до КНР сягнули рекордних $2.8 млрд, або 47% від усього російського експорту цієї сировини. При цьому Пекін захищає власні ліси від нещадної вирубки на законодавчому рівні та провадить політику озеленення країни.
Інвестиції Китаю тільки на російському Далекому Сході сягають $3 млрд, а загалом у РФ становлять $12 млрд, хоча американські аналітичні центри повідомляють про $58 млрд. Основні сфери інтересу КНР: нафтогазова промисловість, сільське господарство, машинобудування, транспортна інфраструктура. Стрімке зростання грошового потоку з Китаю до РФ стало похідною від повороту Москви «на схід» через ескалацію конфронтації з Заходом і економічні санкції після агресії Кремля проти України.
Але входження Китаю в російську економіку не могло відбутися без дозволу президента РФ і без лобістів, наближених до глави Кремля. Таким провідником став «друг Путіна по дзюдо» – олігарх Геннадій Тимченко зі статками $14.4 млрд, який очолив російсько-китайську ділову раду у 2014 році.
Динаміка грошових потоків до Росії: після 2014 року надходження з Китаю зросли
Тимченко почав отримувати бонуси від Пекіна з 2015 року. Спочатку продавши 10% акцій російської нафтогазової компанії «Сибур» китайській Sinopec за $1.3 млрд. Потім разом з одним із найбагатших росіян Леонідом Михельсоном, статки якого складають $17.1 млрд, віддав 9.9% акцій «Ямалу ЗПГ» – заводу з виробництва зрідженого природного газу на півночі РФ, китайському Фонду Шовкового шляху за $1.2 млрд. Саме Тимченко домовився з Пекіном про отримання «Ямалом ЗПГ» кредитних $12 млрд від китайських державних банків за низькими процентними ставками. Також друг Путіна отримав доступ на китайський ринок риби, куди негайно почав постачати сировину, розвиваючи свій риболовний бізнес на Далекому Сході РФ.
Пекін розуміє: він не може повністю замінити Росії партнерство з Заходом, наприклад, китайські позики в РФ складають лише $44 млрд, і це при тому, що після 2014 року Росія втратила західне кредитування у розмірі $153 млрд. Проте зараз Китаю необхідно мати гарні відносини з РФ – спокій на північних кордонах, тому що Пекін посилює тиск на Південнокитайське море і Тайвань. Тому КНР лобіює свій статус надійного й доброзичливого партнера, отримавши доступ до близького кола Путіна. Упевненість російського президента у співпраці з КНР підтримують його друзі, які укладають вигідні угоди з китайцями.
Проте серед російської еліти невпинно зростають розчарування станом китайсько-російського «зближення» і страх перед зміцненням КНР, що в публічному дискурсі кристалізувалося у відкритій заяві впливового прокремлівського вченого-сходознавця Лукіна: «Пік співробітництва КНР і РФ пройдено». Збільшення кількості факторів, що роз’єднують Москву та Пекін, провокує питання: якими є справжні відносини між двома країнами?
Потенційна військова загроза
Вочевидь, для Москви неприйнятна роль «молодшого партнера» Пекіна на фоні карколомного зміцнення КНР, яка все очевидніше стає регіональним конкурентом РФ. Основні причини занепокоєння Росії у зближенні з Китаєм:
- прірва в економічному та технологічному розвитку країн, що все поглиблюється. Розмір російської економіки дорівнює одній південнокитайській провінції Цзянсу. Це не може не впливати на зміну акцентів і статус гравців у двосторонніх відносинах;
- Москві не подобається збільшення геополітичного впливу Пекіна в Центральній Азії, Закавказзі, Африці, успіх ініціативи «Один пояс один шлях», яка повністю затьмарила російський Євразійський економічний союз;
- ШОС, де Пекін виступає першим номером, стає більш фундаментальним наднаціональним органом, ніж очолюваний Москвою ОДКБ;
- конкретні амбіції Китаю щодо Арктики;
- зростання військового потенціалу Пекіна, який змінює баланс сил не на користь Росії;
- силовий блок Кремля не задоволений поширенням китайської м’якої сили на території РФ, вбачаючи в ній загрозу національній безпеці. Тут наявний дисбаланс: наприклад, до пандемії COVID-19 росіяни з Далекого Сходу їздили в Китай працювати тими самими вчителями і були не проти залишитися жити в КНР, але зараз кількість російських далекосхідників у Китаї мікроскопічна – 10 тис. людей. Загальне число росіян у Китаї – до 50 тис.
У військовій доктрині РФ Далекий Схід визначено стратегічно важливим регіоном, що потребує постійного військового підкріплення. Тільки 2020 року Далекосхідний військовий округ отримав 500 нових одиниць бронетехніки, а російський Тихоокеанський флот найближчим часом буде поповнено шістьма новими підводними човнами, двома корветами й одним фрегатом. Регіональна система ППО постійно підсилюється.
Зі свого боку Китай 2017 року розмістив у провінції Хейлунцзян, по сусідству з РФ, міжконтинентальні балістичні ракети "Дунфен-41", які здатні летіти на відстань до 14 тис. км і нести 10-12 ядерних боєголовок.
У Китаї інколи починаються дискусії про те, що певна частина його північних земель (виділено червоним) – територій сьогоднішнього російського Далекого Сходу – дісталася царській Росії завдяки нерівноправним договорам і через слабкість уряду династії Цін. Також сьогоднішня російська Тува, звідки походить міністр оборони РФ Шойгу, до 1920-х рр. була у складі Китайської імперії. Але ці дискурси не мають конкретного продовження в державній політиці. Зараз Пекін зосереджений на південному напрямку. Питання північних території на паузі, але про нього пам’ятають.
Москва хоче збалансувати регіональний вплив Китаю на Далекому Сході й у Сибіру. По-перше, привабити власні великі корпорації, які видобували б корисні копалини та купували б землю, конкуруючи з китайськими підприємцями. Це має на увазі міністр оборони Шойгу, кажучи про будівництво нових міст у регіоні. По-друге, Москва фінансово стимулює народжуваність і постійно збільшує дотації Далекому Сходу. По-третє, Росія впроваджує сумнівні ініціативи, як-от «далекосхідний гектар». Хоча ідея не спрацює – зараз більшість населення РФ становлять городяни, а не селяни, як було 200 років тому, коли заселяли Далекий Схід.
Неможливість союзу
Водночас улітку Москва та Пекін продовжили 20-річний «російсько-китайський договір про добросусідство, дружбу й співробітництво». Голова МЗС РФ Лавров заявив: «Двосторонні відносини найкращі за всю історію», а міністр МЗС КНР Ван І хизувався: «Китай і Росія єднаються, немов гора Дічжу», яка в китайській міфології символізує надійність для того, хто поряд, стоячи разом «проти течії».
Тут ключовий суперник – Сполучені Штати та їхні союзники, а ціль альянсу – встановлення багатополярного світового порядку зі смаком регіоналізму, коли та чи інша велика держава контролює «сфери інтересів» навколо неї. Саме проти США Китай, Росія й Іран у 2019 узгодили неформальний стратегічний «альянс». Його умовним стартом можна вважати спільні тристоронні військові навчання.
Пекін став найбільшим економічним супротивником США з амбіцією технологічного лідерства, а Москва намагається геополітично протистояти Вашингтону, переживаючи імперські фантомні болі та воліючи взяти реванш за програну холодну війну. Обидва гравці акцептують геополітичні цілі один одного: Москва підтримує возз’єднання Китаю з Тайванем, а Пекін зберігає нейтральність щодо агресивних зазіхань РФ у «поверненні» України.
КНР близькість з РФ вигідна економічно. Китай вдало використовує взаємодоповнюваність з Росією – остання експортує до КНР різноманітну сировину: нафту і газ на $30 млрд (58% від усього російського експорту до Китаю), руду, деревину, продукти сільського господарств. Пекін продає Москві продукцію з високою доданою вартістю, впевнено захоплюючи російські споживацькі ринки – його найбільшим експортним товаром є електроніка, котрої він експортував до РФ на $11 млрд у 2020 році. Окрім того, Китай продовжує активно купувати російську зброю та технології – їх експорт з РФ до КНР у 2020 році склав майже $2.5 млрд, або 77% від загального військового імпорту Китаю. Минулого року КНР придбала велику партію російських гелікоптерів Мі-17, авіаційні турбодвигуни АЛ-31Ф і технології будівництва новітніх підводних човнів.
Росія та Китай взаємозалежні, але не критично. Загалом можна констатувати: Москва економічно більше залежить від Пекіна. Товарообіг двох країн сягає $110 млрд – КНР перший торговельний партнер РФ, але для нього Росія – на 10-му місці. На першому і другому – ЄС і США. Китай – найбільший покупець російської нафти; серед імпортерів «чорного золота» РФ – на другому місці після Саудівської Аравії. Прокачка газу з Росії по трубі «Сила Сибіру» у 2020 році склала 4.1 млрд кубометрів – лише 3% від усього китайського імпорту газу. У майбутньому сторони планують збільшити постачання газу до 15 млрд м³, що дуже актуально для КНР через «зелений перехід» економіки та поточні проблеми з нестачею енергоносіїв.
Ключові продавці нафти до Китаю за вартістю імпорту та процентним відношенням до загальної купівлі нафти КНР. Пекін активно проводить політику диверсифікації імпорту енергоносіїв, тобто країни не можуть використати постачання як політичний інструмент
Загалом некоректно називати КНР і РФ союзниками:
- Згідно з Конституцією, Пекін не має військових союзників. Але він зберігає співпрацю з лояльною до нього країною, коли та потрапляє під міжнародний тиск, як з Росією після окупації нею українського Криму. Також Китай може матеріально підтримувати партнера;
- Президент Путін публічно оголосив про неможливість військового союзу з Китаєм.
Саме тому слід дуже чітко усвідомити: Москва та Пекін співпрацюють, поки це відповідає їхнім власним національним інтересам. Щойно вони на цьому напрямі досягнуть ліміту, альянс швидко зійде на манівці.