Обмін погрозами
У 1954 році, коли Тайвань став частиною безпекової архітектури Вашингтона, стало зрозуміло: рано чи пізно китайці намагатимуться повернути владу над островом. 9 жовтня 2021 року – рівно через 110 років з моменту Сіньхайської революції й перетворення Китаю на республіку, президент Сі Цзіньпін у промові акцентував: «Тайвань – це внутрішньокитайська проблема, неприпустиме втручання ззовні… Ніхто не має недооцінювати рішучість китайців у захисті територіальної цілісності та суверенітету». Він також зауважив, що «незалежність Тайваню – це найбільша загроза відродженню нації», і додав: «Історичне завдання (повернення територій) обов’язково буде виконано».
Ці слова китайського лідера – прозорий натяк США (ключовому захиснику Тайбея), який був підсилений баражуванням 148 військових літаків у «зоні протиповітряної оборони» Тайваню.
6 жовтня тайванський міністр оборони зазначив: «Військове напруження між сторонами найгірше за 40 років», а лідер Цай Інвень написала про «катастрофічні наслідки у разі приєднання до Китаю». Вашингтон підтримує Тайбей: наразі флот із 17 бойових кораблів (три авіаносці: два американські, один британський) проводить у Філіппінському морі біля Окінави навчання з моделюванням можливої війни проти Пекіна в Тихоокеанському регіоні. Крім того, слід додати, що лише за 2020 рік США продали Тайваню озброєнь на $6 млрд. Протягом року на острові розміщувалася група американських спецпризначенців, які тренували тайванських військових.
Китай своєю чергою підвищує ставки на тлі перемовин зі США, паралельно готуючись до віртуального саміту Сі – Байден, де лідери наддержав мають окреслити контури стратегічного конкурентного співіснування.
Позиції Пекіна посилюються, Вашингтон реактивно відповідає, шукаючи регіональні, глобальні точки опору для стримування ключового опонента. Зрозуміло, сторони вже визначили Південно-Китайське море та Тайвань передовою конфронтації.
На фоні цього виникає логічне питання: чи приєднуватиме Китай Тайвань саме зараз; та й чи буде взагалі це робити?
Межі експансії
У 1979 році умовою Пекіна нормалізації американсько-китайських відносин було розірвання дипломатичних зв’язків між Вашингтоном і Тайбеєм. Американці погодилися, однак миттєво ухвалили «Закон про відносини з Тайванем», залишивши острів у орбіті свого військового й політичного впливу. Питання возз’єднання було не на часі – Китай шаленими темпами почав економічне зростання завдяки співпраці зі США на чолі ліберального світового порядку. Ден Сяопін повчав комуністичних лідерів «тримати свої можливості в тіні».
Поки Пекін накопичував економічну міць, модернізував армію, розвивав кооперацію з іншими країнами, американці змінили правила глобальної гри. Слабка зовнішня політика адміністрації Обами, світова фінансова криза 2008 року, президентство Трампа, внутрішні економічні проблеми змусили Сполучені Штати значно переглянути свою міжнародну політику. Вашингтон почав дистанціюватися від багатьох проблем, зосереджуючись на внутрішніх чварах.
Зараз ми живемо в епоху динамічної багатополярності – жорсткої геостратегічної конкуренції між супердержавами за сфери інтересів, де США – поки що найсильніший гравець, а його основним супротивником став Китай. Геополітичний центр змістився в Азію. Сполучені Штати, обороняючись, цементують свої регіональні рубежі, зокрема у Східній Азії: на передньому векторі конкуренції Вашингтона й Пекіна перебуває Тайвань.
Генсек Сі Цзіньпін, на тлі поступового зменшення глобального впливу США, запустив стратегію «відродження Китаю» до 2049 року, однією з цілей якої є «мирне возз’єднання» з Тайванем. Упевнена риторика президента щодо майбутньої інтеграції острова в першу чергу направлена на китайську аудиторію і збільшує легітимність Компартії.
У 2019 Сі Цзіньпін оголосив про впровадження моделі «одна країна, дві системи», однак Тайбей не відповів взаємністю. Пекін продовжив демонструвати серйозні наміри з приєднання: цьогоріч китайський лідер презентував план розвитку інфраструктури Китаю до 2035 року, згідно з яким до острова буде прокладено тунель з провінції Фуцзянь.
Можливість використання «жорсткої сили»
Пекін, перш за все, воліє за допомогою м’якої сили повернути Тайвань. Усілякого роду заяви та гра м’язами за допомогою військової сили націлені на Вашингтон, Токіо, Канберру: союзники Тайбея не мають заважати китайській політиці щодо острова.
Китай хоче поступовий, формальний, довгостроковий інтеграційний процес на основі «трьох народних принципів» (до яких з повагою ставляться і Пекін, і Тайбей) – націоналізму, народовладдя (демократії, яку, на відміну від тайванців, китайська влада сприймає з позиції ленінсько-марксистської системи) та добробуту (економічного розвитку), – впродовж якого сторони нарощуватимуть економічні зв’язки. Китай вже найбільший торговельний партнер Тайваню (третина від усього товарообігу – $182 млрд). Політична незговірливість Тайбея може мати фінансові наслідки, як-от цьогорічний символічний «ананасовий бойкот» – заборона Пекіна на імпорт низки фруктів із острова.
Також не варто забувати, що нинішнє напруження вигідне китайській компартії та її лідеру, Сі, який у 2022 році має оголосити про те, що залишається на третій термін свого правління. На внутрішній ринок КПК виголошує зрозумілий китайській публіці слоган: політика Пекіна щодо Тайваню залишатиметься жорсткою та коректною.
До того ж слід розуміти, що станом на сьогодні лише третина жителів Тайваню готова до возз’єднання з Китаєм, що унеможливлює приєднання за допомогою військової сили. Тим паче, зараз міць армій США й союзників де-факто більша, ніж у КНР.
6 жовтня Джо Байден провів телефону розмову з Сі Цзіньпінем, акцентувавши: «Ми притримуватимемося Тайванського договору (згідно з яким США визнають один Китай під владою Пекіна, але зберігають зв’язки з Тайбеєм)», що означає – Тайвань на передовій протистояння гігантів. З одного боку, Пекін продовжить діяти в рамках мирного возз’єднання, а з іншого – Вашингтон поки що не припинятиме постачати озброєння і використовувати Тайвань для стримування Китаю.
Попри заяви, прямий гарячий конфлікт між супердержавами, включаючи застосування ядерної зброї, не вигідний ані США, ані Китаю. Якщо зараз Пекін спробує застосувати військову силу задля повернення Тайваню, Вашингтон не зможе не втрутитися – це питання репутації в очах союзників.
Китайці наразі планують грати в довгу – накопичити економічну сили та модернізувати армію – у 2035 році Китай буде найбільшою економікою, виробником та торговельним партнером з іншими країнами. Світовим лідером згідно з «всеохопним національним індексом», котрий включає не лише показники ВВП, але й інші ресурси: військовий, людський капітал та ін. Якщо не вдасться приєднати Тайвань за допомогою «м’якої сили», може бути застосована армія, яка до того часу вже буде готова виконати таке завдання. За посилення конфронтації тоді вірогідна «гаряча» фаза.
Водночас Тайбею самому може стати вигідно переорієнтувати свою політику в напрямі Пекіна, враховуючи якраз економічні можливості Китаю, а також культурні зв’язки.
У разі цього кризового для США сценарію Вашингтон прагматично сфокусується на зміцненні відносин з іншими регіональними союзниками для запобігання «ефекту доміно» своєї азійської безпекової архітектури через драматичне посилення впливу Китаю на Тайбей. Проти КНР будуть запроваджені економічні санкції.
