У багатьох країнах передбачені законодавчі механізми для попередження таких зловживань. Зловживання правом на доступ до інформації можуть проявлятися у різних формах. Однією з найпоширеніших є надмірні запити, широкі запити, коли особа вимагає великі обсяги інформації, що потребує значних ресурсів для обробки та аналізу даних з різних джерел. Подібно і повторювані чи масові запити, коли особа неодноразово запитує ту саму інформацію або надсилає значну кількість запитів щодо різної інформації в короткий проміжок часу, навіть якщо її вже було надано або оприлюднено в офіційних загальнодоступних джерелах. Це надмірно навантажує державні органи і створює нерівні умови доступу до інформації іншим запитувачам.
Конвенція Ради Європи про доступ до офіційних документів (Конвенція Тромсе), яка була ратифікована Україною у 2020 році, передбачає низку заходів для захисту від таких зловживань. Разом з тим, за положеннями частини 5 статті Конвенції Ради Європи про доступ до офіційних документів у доступі до офіційного документу може бути відмовлено:
- якщо, незважаючи на сприяння державного органу, запит залишається занадто невизначеним, щоб дозволити ідентифікувати офіційний документ;
- якщо запит є явно невиправданим.
Відмова через невизначеність запиту, відповідно до Конвенції та Пояснювального звіту до неї, можлива, якщо після допомоги з боку державного органу запит залишається незрозумілим. Конвенція Тромсе зобов’язує державні органи надавати підтримку запитувачеві, наскільки це можливо, у визначенні потрібних документів. Якщо запитувач не може точно вказати документ, орган має допомогти ідентифікувати його, тож відмова можлива лише після надання такої допомоги.
Також відмова у задоволенні запиту можлива через "явно необґрунтований запит", коли виконання запиту потребує непропорційних зусиль. Проте, якщо інформація може бути зібрана без значних труднощів, запит не вважається необґрунтованим. Подібна ситуація вже була досліджена на національному рівні, а саме узагальнення судової практики – у пункті 1 Постанови Пленуму ВАСУ № 10 від 29 вересня 2016 року, яка роз'яснює розпорядникам порядок роботи із запитами, задоволення яких потребує значних інтелектуальних зусиль або аналітичної обробки інформації.
Окрім іншого, положення статті 20 Закону надає можливість розпоряднику продовжити строк розгляду до 20 робочих днів якщо запит стосується надання великого обсягу інформації або потребує пошуку інформації серед значної кількості даних, з обґрунтуванням такого продовження.
У пункті 11.2. Постанови Пленуму ВАСУ № 10 від 29 вересня 2016 року вказано, що при встановленні порушення права на доступ до інформації, суд враховує можливе покладення на розпорядника надмірного тягаря в задоволенні запиту через обмежені ресурсні можливості розпорядника інформації.
Однак, українське законодавство безпосередньо не передбачає можливість відмови у задоволенні запиту на таких підставах, тому за загальним правилом, положення Конвенції Тромсе не повинні використовуватися для звуження права запитувачів.
При вивченні питання зловживання правом на доступ до інформації варто також взяти до уваги досвід іноземних країн. Так, наприклад у Великій Британії діє Закон про свободу інформації (Freedom of Information Act), який містить положення, що дозволяють державним органам відмовляти у наданні інформації у випадках, коли запит є надто широким або нечітким.
Офіс Інформаційного Комісара Великої Британії (https://ico.org.uk/) зазначає, що робота з необґрунтованими запитами може перевантажити ресурси державного органу та стати перешкодою на шляху надання основних послуг або відповідей на законні запити. Так Розділ 14(1) Freedom of Information Act призначений для того, щоб захистити ресурси (у найширшому значенні цього слова) державного органу від розтрати через непропорційне використання Закону про свободу інформації.
У своєму роз’ясненні, Офіс Інформаційного Комісара Великої Британії наголошує, що при застосуванні цього правила важливо пам’ятати, що його слід вживати лише до самого запиту, а не до особи, яка його подає. Отже, державний орган не може відмовити у запиті на тій підставі, що запитувач викликає роздратування, або на підставі того, що якийсь із попередніх запитів цього запитувача був надмірним. У роз’ясненні підкреслено, що Розділ 14(1) Freedom of Information Act стосується характеру запиту, а не будь-якої шкоди, яку може завдати розголошення запитуваної інформації. Якщо відповідальний працівник державного органу передбачає, що розголошення інформації може спричинити суттєву шкоду – він не може визнати запит надмірним, проте може застосувати загальні правила обмеження доступу до тієї чи іншої частини інформації. У рішенні Dransfield vs Information Commissioner and Devon County Council суд тлумачить подібні ситуації, як «явно невиправдане, невідповідне або неналежне використання офіційної процедури».
Окрім цього Розділ 14(2) Freedom of Information Act надає державному органу можливість не відповідати на повторювані запити, а саме передбачає, що у випадку: «якщо державний орган раніше задовольнив запит на інформацію, зроблений будь-якою особою, він не зобов’язаний задовольняти наступний ідентичний або суттєво подібний запит від цієї особи, якщо тільки не минув розумний проміжок часу між задоволенням попереднього запиту та оформлення поточного запиту».
Однією з особливостей законодавства Великої Британії є можливість державного органу не задовольняти запит на інформацію, якщо, за його оцінкою вартість задоволення запиту перевищить відповідний ліміт (розділ 12(1) Freedom of Information Act).
Відповідно до роз’яснень Інформаційного Комісара Великої Британії відповідний ліміт для департаментів центрального уряду становить 600 фунтів стерлінгів, а для всіх інших державних органів – 450 фунтів стерлінгів.
При цьому в обрахунок вартості Регламент дозволяє державному органу стягувати плату за наступні види діяльності за фіксованою ставкою 25 фунтів стерлінгів за годину робочого часу персоналу з включенням опис характеру та типу роботи, яку необхідно буде виконати для задоволення запиту. В такому разі оцінювання вартості має бути реалістичним, обґрунтованим та підкріпленим переконливими доказами.
Таким чином запобігання зловживанням правом на доступ до інформації є важливою складовою забезпечення ефективності та справедливості захисту цього права для кожного. Міжнародні стандарти та кращі практики відіграють ключову роль у визначенні меж для належного використання цього права та забезпечення балансу між доступом до інформації та ефективністю роботи державних органів.