Уже в першому турі стало очевидно, наскільки зацікавлена в перемозі Санду проєвропейськи налаштована діаспора. І під час голосування у другому турі ми побачили, що ця мобілізація тільки збільшилася – величезні черги до дільниць у європейських містах, навіть колективне виконання державного гімну в цих чергах, про такий призабутий ентузіазм і мови не було кілька років тому...
Голоси громадян Молдови, які працюють у західних країнах, рішуче перекрили і голоси виборців з Росії, і голоси виборців з Придністров’я, які завжди використовували для своєї перемоги проросійські сили.
Водночас на цих виборах була більш-менш вдала спроба протистояти масовому підвезенню придністровців на відкриті для їхнього голосування дільниці. Очевидно, що якоїсь з кількості таких голосів — якщо не купованих, то точно профільтрованих російським телебачення — Додон також не дорахувався.
Російської підтримки йому не вистачило в усіх сенсах. Таке враження, що в Москві просто не допускали можливості перемоги Санду. А коли усвідомили, що один з найбільш прихильно налаштованих до Володимира Путіна політиків на пострадянському просторі може програти, почали діяти класичними нудними кремлівськими методами.
Очільник Служби зовнішньої розвідки Росії Сергій Наришкін став залякувати можливістю «кольорової революції» в Молдові, якщо не переможе Додон. Російське телебачення розповідало про те, до яких небезпечних наслідків може призвести обрання Санду. Ну і про кримінальника Усатого теж почали говорити, але вже після того, як відбувся другий тур і стало зрозуміло, що Усатий на третьому місці і Додона не підтримає.
Часу й ентузіазму не вистачило, до того ж російська пропаганда зараз змушена грати відразу на декількох дошках — Україна, Білорусь, Вірменія, Азербайджан... А тут ще й Молдова, жодного гросмейстера на таке не вистачить. Так політична кар’єра Ігоря Додона виявилися майже похована під всіма російськими проблемами і комбінаціями на пострадянському просторі.
Але я не випадково пишу "майже", тому що президентство Санду також буде дуже непростим. У системі влади Республіки Молдова президент — радше представницька постать, аніж реальний керівник держави. Додон зрозумів це на власному досвіді. Його політичний учитель, очільник комуністів і третій президент країни Володимир Воронін, дарма що обирався парламентом, контролював і парламентську більшість, і уряд, і всі принципові рішення ухвалював сам. Коли обрали президентом Додона, ніякого контролю за парламентом у нього не було. На формування уряду він також не впливав. Навіть коли президент відмовлявся підписувати якісь закони, ухвалені парламентом чи призначати міністрів, Конституційний суд просто призупиняв його повноваження і закони підписував спікер. А після того, як Додону в союзі із Санду вдалося відсторонити від влади фактичного правителя країни, олігарха Влада Плахотнюка, реальні владні повноваження перейшли до нового прем’єра — тобто Санду.
І от тільки після того, як Додону вдалося домовитися із частиною колишніх соратників Плахотнюка відсторонити Санду і створити новий уряд з власних соратників, він став «справжнім» президентом. Та й то — коли Додон домовився з Володимиром Путіним про виділення кредиту для Молдови — така проста оборудка в стилі Януковича перед президентськими виборами — можливість надання такого кредиту було заблоковано вже новим Конституційним судом.
Тож тепер багато що буде залежати від того, чи вдасться Маї Санду створити нову парламентську більшість і новий уряд. Актуальною також залишається тема перевиборів до парламенту — до речі, саме на цьому наполягав Ренато Усатий під час своєї зустрічі із Санду після першого туру. Але яким буде новий парламент? І яким буде впливу в цьому парламенті проєвропейських сил? І чи не станеться так, що вплив проросійських соціалістів дійсно зменшиться, проте збільшиться вплив майже таких самих проросійських популістів на чолі з Усатим — звісно, саме для цього йому і потрібні нові вибори. А без проєвропейського парламенту й уряду про реальні реформи годі й мріяти. Один президент нічого зробити не зможе.
І, звісно, ці можливості президента будуть впливати і на зовнішню політику. Варто нагадати, що Ігор Додон за весь час перебування на посаді президента не був в Україні і не зустрічався зі своїми українськими колегами — тому що Київ не міг дозволити собі контактів з людиною, яка визнавала анексію Криму і не збиралася коригувати свої позиції. Проте українське керівництво активно контактувало з молдовським прем’єром — і з Павлом Філіпом, і з Маєю Санду, яка здійснила свою поїздку до Києва як одну з найперших після формування нового уряду. А тепер ситуація може змінитися до навпаки. Молдовський президент буде бажаним гостем у Києві, Брюсселі чи Берліні, а от до Москви будуть запрошувати молдовського прем’єр-міністра — звичайно, якщо збережеться чинна конфігурація уряду. І така ситуація, звичайно ж, не може зберігатися довго.
Важливо, щоб президентські вибори стали справжньою тенденцією у зміні політичного курсу сусідньої країни. Це, звичайно, насамперед у молдовських інтересах. Але й в українських. Молдова, президент якої їздить до Кремля як на роботу і зустрічається в Бендерах з очільником Придністров’я для того, щоб святкувати разом День Росії — це для нас суцільний жах. Тому що це модель, яку Кремль бажає нав’язати нам. А ми маємо не просто залишатися суверенною державою, лідери якої не збираються розмовляти з кремлівськими маріонетками. Ми маємо діяти спільно з тими країнами, які ще за десятиріччя до нас побачили, що таке російська агресія, допомагати їм у захисті своєї позиції і відновленні територіальної цілісності. Але цього, звичайно, насамперед мають бажати в самій Молдові — ось чому перемога Маї Санду має таке принципове значення.