Дуже чекаємо на ухвалення закону про використання мови в освітньому процесі
Пані Олено, у річному звіті, який представили нещодавно, сказано, що «було виявлено складний виклик — позаурочну двомовність». Що ви робите, аби на перервах вчителі та школярі спілкувалися українською?
Це складне питання. Воно не зникає з порядку денного, бо є спадком СРСР і Російської імперії, які насаджували гегемонію в мовній сфері. А цього спадку ми не позбулися й дотепер. Але проблема не в тому, що школярі не знають української. Проблема в тому, що і учні, і вчителі, розглядають свою взаємодію поза уроком як такий собі приватний простір. А це так не є.
Тому потрібним і актуальним я вважаю законопроєкт Піпи — Корнієнка № 13072, який вимагає постійного використання української не лише від учасників освітнього процесу, але й від обслуговуючого персоналу шкіл. Ба навіть більше: освітнім середовищем цей закон визнає не тільки стіни школи, але й, приміром, екскурсію чи виїзд групи дітей разом з учителем на той чи інший захід. Виховання — це безперервний процес, таким він і має залишатися. (Йдеться про проєкт закону «Про внесення змін до деяких законів щодо використання мови в освітньому процесі». Документ зареєстрували у Верховній Раді 11 березня 2025 року. Серед авторів законопроєкту — Олександр Корнієнко, Наталія Піпа, Володимир В’ятрович та інші депутати. Суть документа: запровадити поняття «українськомовне освітнє середовище»; школи зобов'язані підтримувати українську мову не лише під час уроків, а й на перервах, у позакласному спілкуванні та на території закладу; фактично обмежити використання російської мови в школах, включно з позаурочним часом. — Ред.)
Закон Піпи — Корнієнка лежить у Раді з березня 2025-го…
Так, тривалий час не відбувається жодних рухів. Але ми дуже чекаємо на його ухвалення. Тоді керівники освітнього процесу будуть діяти відповідно до свого обов’язку, викладеного в цьому законі, а не лише керуючись переконаннями.
Ми маємо перестати бути об'єктами чужих алгоритмів і стати авторами власної цифрової реальності
Припустімо, закон ухвалили. А учні спілкуються російською. Ви бачите якісь важелі впливу на них?
Звісно, що самого покращення законодавства тут недостатньо. Держава має провадити послідовну мовну політику, а відповідальним у цій царині є Міністерство культури, де є спеціальний відділ, який так і називається «відділ мовної політики та аматорського мистецтва». Мінкульт повинен реалізувати ряд конкретних завдань, зокрема, накопичувати україномовний контент, на який виділили 4 млрд гривень.
Проєкт «Тисячовесна»?
Так. Це дуже важливо, що держава нарешті виділяє кошти на створення українського культурного продукту, дитячого зокрема. Але задовольнити запит на такий контент недостатньо. Визначальним чинником є те, який приклад бачать діти в родинах, тому тут необхідна робота з дорослими — використати соціальну рекламу тощо. Відповідальність за мовну гігієну дитини лежить на батьках.
Словом, проблема тут комплексна, і вона потребує наукового підходу, досліджень психо- та соціолінгвістів. Від них ми ще не отримали рекомендацій, як нам правильно комунікувати з дітьми та підлітками, аби вони не збочували в білінгвізм. Державна політика має бути скерована на те, щоб володіння державною мовою було тим ключем, без якого двері успіху в дорослому житті просто не відчиняться.
А зараз бракує україномовного дитячого контенту? Є перекладені українською мультики, освітні канали… Навпаки, повсякчас стикаюся з твердженням, що зараз його більш ніж достатньо, було б бажання дивитися.
Ось як це на практиці: мама, щоб мати бодай пару вільних годин, дає дитині планшет; знаходить у тому планшеті україномовний мультик. Дитина його подивилася. А далі що? А далі YouTube підтягує все, що завгодно, передусім російськомовний продукт. Це ж чорна діра, той інтернет, де немає ніякого сита, яким можна було б відсіяти непотрібний контент.
Хіба лише дуже свідомі батьки витрачають час і налаштовують відповідні обмеження — наприклад, використовувати відео винятково з українською доріжкою. А якщо її немає? Провайдери, які налаштовані надавати тільки україномовний продукт, витрачають на переклад мільйонні ресурси. А буває й так, що такі виробники, як “Дісней”, не хочуть надавати дозвіл на переклад українською… Нам треба забороняти російськомовну доріжку взагалі! Бо тільки тоді умовний Дісней втратить споживачів свого контенту…
Але ж YouTube все одно буде підтягувати після україномовного “Діснея” російськомовний мультик. Тобто тут потрібні інші підходи.
Ви абсолютно праві: щирого бажання дивитися українське замало, коли алгоритми YouTube працюють за інерцією глобального ринку, де нас десятиліттями маркували як частину «пострадянського простору». Якщо дитина подивилася україномовного “Діснея”, а наступним у списку йде російський контент – це не випадковість, а технічна налаштованість платформи, яка максимізує час перегляду через найдешевший і найбільш масовий для цього регіону продукт. Тому потрібні певні рівні системного захисту: цифрова дипломатія та тиск на технічних гігантів, створення критичної маси власного контенту, медіагігієна та батьківський контроль.
Ми маємо перестати бути об'єктами чужих алгоритмів і стати авторами власної цифрової реальності. Якщо ми не розірвемо цей автоматичний ланцюжок зараз, ми ризикуємо виростити покоління, чиє світосприйняття знову буде сформоване через російську лінзу просто тому, що так вирішив робот.
Радикальні заклики до фізичних покарань – це шлях в нікуди, який лише дискредитує ідею захисту мови
Повернімося до комунікації у школах. Актор Богдан Бенюк пропонував бити різками російськомовних дітей. Це, звісно, крінж, але як вам ідея вдаватися до певних адміністративних заходів? Якщо дитина не виконує загальноприйнятих правил і вперто переходить на російську, їм може бути знижена оцінка за поведінку – це для прикладу…
Радикальні заклики до фізичних покарань – це шлях в нікуди, який лише дискредитує ідею захисту мови. Ми не можемо послуговуватися методами тоталітарної системи, захищаючи цінності демократичного суспільства. Проте питання мовного режиму в закладах освіти є питанням не приватної вподоби, а дотримання закону.
На мою думку, оцінка за поведінку – це анахронізм. Вона не вирішить мовної проблеми, а лише викличе спротив і створить ореол «жертви». Натомість порушення мовного режиму має фіксуватися як недотримання правил внутрішнього розпорядку школи. І ще: школа має не «бити різками», а формувати середовище, де спілкування мовою агресора є виходом за межі етичної та правової норми конкретної спільноти.
Заохочувальні методи, на мою думку, є більш дієвими, аніж ті, які передбачають певну карність. Зробити можна от що: перед 1 вересня моніторити рівень володіння дитиною державною мовою, аби навіть ті діти, для кого першою мовою не є українська, не відставали від решти учнів. Батьки повинні скористатися безкоштовними курсами для підтягування своїх дітей в мовному аспекті.
Добре було, якби такі курси мали місце просто в школі. Але якщо дорослі не скористалися можливістю підтягнути українську у своїх дітей відразу, хай надалі користуються платними послугами. Батьки повинні забезпечувати не тільки турботу про фізичне та психічне здоров’я дітей, але й їх мовну компетентність, тобто готовність дитини навчатися у школі українською.
Якщо забити в Гугл пошук «викладача звільнили за російську мову», відкриється чимало сторінок – тут і ліцей у Києві, і виші в Одесі та навіть у Франківську. Яка статистика порушень мовного законодавства саме з боку викладацького складу?
Загалом з початку року і до 12 травня 2026 року до офісу уповноваженого надійшло 1045 звернень, з них скарг на порушення мовного законодавства у сфері освіти – 78. Нещодавно до мене приходила отримувати постанову про порушення вчительки біології однієї зі шкіл – вона є переселенкою, і її учні зафільмували, як вона використала під час уроку російську мову. У мене змішані почуття після зустрічі з цією жінкою…
А ви особисто приймаєте всіх порушників?
Так, адже постанову вручаю я. І з кожним порушником я маю нагоду поспілкуватися, причому, цілковито негативних вражень у мене не так і багато. Ця жінка все життя пропрацювала на сході України в російськомовній школі і сказала, що бувають ситуації, коли донести думку українською їй складно. Тоді вона переходить на російську, хоча дуже старається викладати українською, але це дається надзвичайно важко.
Літня людина?
Так… Тобто тут непроста історія. Вона каже, що кинулася шукати безкоштовні державні курси, а їх нема. Бо й ресурсів на такі курси теж нема. На цьому, до речі, я наголошую в своєму звіті – програма розвитку української мови, прийнята до 2030 року, передбачала виділення мільярда гривень на 2025 рік, але по факту була профінансована лише на третину.
Зрозуміло, що ми живемо в часи, коли державний ресурс витрачається передусім на зброю, але й мова теж є зброєю, щоправда, духовною. Тому ми й наполягаємо на тому, аби держава виконувала свої зобов’язання, бо українська мова – не лише частина освітньої програми, а елемент нацбезпеки.
Ось чому вважаю, що подолання «позаурочної двомовності» – це найскладніший етап мовної деокупації освіти, адже тут ми переходимо від формального виконання закону на уроці до реальної мовної поведінки в коридорі. У звіті ми чітко зафіксували: ситуація, коли вчитель за зачиненими дверима класу переходить на російську, нівелює весь освітній ефект.
Ми маємо припинити дискусії про те, чи є перерва частиною освітнього процесу. Юридично – так, це час, протягом якого дитина перебуває під опікою закладу освіти. Законопроєкт № 13072, який я підтримую, має на меті закріпити на рівні закону обов’язок використовувати державну мову впродовж усього часу перебування у закладі. Це створить єдине мовне поле: від порогу школи до виходу з неї.
Якщо педагог демонструє подвійні стандарти (українська – для уроку, російська – для життя), він виховує в дитині лицемірство. Я впевнена, що необхідне включення показника «створення українськомовного середовища» до критеріїв атестації педагогічних працівників. Це не «шпигування», а професійна відповідність. Учитель, який не здатен підтримувати мовні правила закладу, має нести дисциплінарну відповідальність, аж до розірвання контракту у разі систематичних порушень.
Власне, коли до громадян дійде, що мова – це спосіб захисту від ворога, а не просто чиясь примха?
Мені здається, що після таких ночей, як сьогодні (інтерв’ю ми записуємо ранком 14 травня, після масованої атаки на Київ, яка забрала життя 24 людей – Ред.) ми повинні мати розширені горизонти самоусвідомлення у наших громадян. Як і розуміння того, що культура та мова і є нашою сутністю, без якою не буде нас самих.
Я вимагаю від ВР ухвалити законопроєкт Піпи-Корнієнка найближчим часом
З самоусвідомленням поки складно. До речі, що зараз зі справою підпільної школи при голосіївському монастирі УПЦ МП, де викладання велося російською за радянськими підручниками? Вас Служба безпеки залучала до експертиз?
Дивіться, все почалося з того, що ми відреагували на звернення народної депутатки Наталії Піпи. Ми вивчили і журналістське розслідування, і мали одну зустріч з представниками СБУ, але історія там достатньо заплутана. Підстав, на які ми могли б послатися, реагуючи на цю ситуацію в межах своїх повноважень, просто немає. Чому немає? Тому що це, по-перше, свого роду сімейний клуб, а не школа, тобто стаття закону, яка говорить про мову освітніх закладів, тут не працює. Звісно, ми розуміємо, що в тому монастирі мали місце дуже серйозні порушення, які несуть потенційну загрозу державній безпеці.
Але формально це – сімейний клуб, хай і ніде не зареєстрований. А вчителька, яка там викладала, робила в це у свій вільний від основної роботи в Хотянівському ліцеї час. І все, що вона розповідала журналістці «під прикриттям», може бути нею заперечене. Власне, так і сталося: вона сказала, що її слова вирвані з контексту. Крім того, записів самих уроків не існує, ми знаємо про них зі слів все тієї ж вчительки. Ну і останнє: неможливо довести, що діти, які формально зараховані до державних шкіл, а фактично відвідували уроки при монастирі, це – одні й ті самі діти.
Тобто як громадянка я надзвичайно обурена цією школою при монастирі УПЦ МП, де дітям вкладають зовсім не ті цінності, які є корисними для України. Але суспільне обурення та дії в рамках закону – дещо різні речі. Звичайно, я звернулася до Міносвіти із закликом відстежувати такі ось сірі зони в освітньому просторі.
До речі, історія з підпільною школою при Голосіївському монастирі показала ще одну юридичну лакуну: поки заклад не є державним або не має офіційної ліцензії МОН, він намагається трактувати свою діяльність як «приватне спілкування», «сімейний клуб» чи «релігійні курси». Сподіваюся, що законопроєкт Піпи-Корнієнка зробить мову агресора поза законом у будь-якій приватній освітній формі і позбавить порушників можливості маніпулювати статусом закладу.
Освіта в Україні – приватна чи державна – не може бути інструментом пропаганди ворога. Я вимагаю від Верховної Ради ухвалити цей документ у першому читанні та в цілому найближчим часом. Це дасть моєму Секретаріату та правоохоронним органам чіткий юридичний важіль: бачимо російську мову в освітньому процесі приватної структури – маємо підставу для негайного припинення такої діяльності, без довгих дискусій про те, чи це «просто гурток», чи «релігійна громада». Це питання гігієни нашого освітнього простору.
Що з цього приводу кажуть в СБУ? Ви ж спілкувалися?
З СБУ ми мали тільки один контакт. І під час цього контакту було наголошено: в цій справі я як Уповноважений із захисту державної мови не маю того скаржника або скаржників, які звернулися б до мене з проханням відстояти їхні права на викладання державною мовою.
Російські студії мають займатися деконструкцією імперських міфів. Російська мова тут – лише база для розуміння того, як працює механізм агресії
Ви викладаєте в університеті імені Шевченка. Тамтешня кафедра російської мови в КНУ вже не існує, але така кафедра все ще є в Національному лінгвістичному університеті – це виправдано, на вашу думку?
Так, це цілком виправдано. Проте викладання російської мови має обмежуватися виключно прикладними функціями: підготовкою фахівців для проведення лінгвістичних експертиз, застосуванням методів порівняльного мовознавства та напрацюванням інструментів для ефективної протидії російській пропаганді. Будь-яка присутність російської філології в університетах повинна мати суто науково-прикладну мету, без жодних ознак культурної експансії.
Ми маємо вивчати ворога, щоб розуміти його методи, а не для інтеграції його цінностей у наш освітній простір. Російська мова та література в Україні можуть бути лише об’єктами критичного аналізу в межах вузьких спецкурсів – наприклад, для підготовки експертів із дезінформації. Формат окремих кафедр, що популяризують наратив про «велич російської культури», остаточно вичерпав себе, російські студії мають займатися деконструкцією імперських міфів. Це робота для істориків, політологів та соціологів. Російська мова тут – лише база для розуміння того, як працює механізм агресії. Вивчення мови ворога має відбуватися за принципом «знати, щоб протидіяти».
Люди стали менше стикатися з російською мовою у закладах, але дедалі частіше бачать її в Інтернеті
Повернемося до звіту. Там сказано, що «найбільша частка звернень традиційно стосувалася сфери обслуговування, реклами, інформації для загального ознайомлення (вивісок, оголошень) та порушень в інтернеті». Здається, порівняно з минулим роком тут жодних зрушень, бо вказані ті самі сфери?
Ні, це хибне враження. Хоча перелік сфер дійсно виглядає традиційним, динаміка всередині цих категорій свідчить про серйозні структурні зміни. Те, що ми бачимо у звіті за 2025 рік, – це перехід від «кількості» до «якості» порушень. Ось конкретні факти, які спростовують тезу про відсутність зрушень: якщо раніше основний масив скарг стосувався живої комунікації в магазинах чи кафе, то зараз першість тримає сфера інформації в інтернеті. Люди стали менше стикатися з російською мовою у фізичних закладах, але дедалі частіше бачать її на сайтах, в Instagram-магазинах та мобільних застосунках.
Це означає, що фізичний простір ми вже значною мірою очистили, і тепер боротьба перемістилася в цифровий вимір. Раніше ми боролися за те, щоб до клієнта просто привіталися українською. Сьогодні скарги стали «глибшими»: відсутність меню українською мовою, відсутність маркування товарів державною мовою, надання технічних інструкцій чи гарантійних талонів мовою агресора. Тобто «поверхневий» рівень пройдено, ми заглиблюємося в деталі, які раніше ігнорувалися.
У звіті зафіксовано цікаву тенденцію щодо реклами та вивісок. Зараз ми працюємо над тим, щоб українська мова на вивісках була не просто «наявною», а щоб її шрифт не був меншим, ніж шрифт іншою мовою. Ми перейшли до візуального домінування державної мови.
Ви робите контрольні закупки в інтернет-магазинах, на які надходять скарги?
Так. І контрольні закупки в магазинах, і контрольний перегляд вистав, бо якраз нещодавно один з київських театрів (щоправда, приватний) проводив конферанс російською мовою. Тобто намагаємося перевіряти все, хоча нас надзвичайно мало – лише семеро людей, які здійснюють державний контроль – і це на весь огром скарг. Ми ратуємо за те, що наші очі і наші руки були скрізь, а не тільки у кількох містах. Бо це, до речі, також є порушенням закону про захист державної мови, якщо ми не можемо скрізь перевіряти дотримання цього закону.
А який відсоток складають повторні звернення? Тобто громадянин помітив правопорушення, повідомив вам, ви наклали штраф, але з часом порушення повторилося. Скільки таких випадків від загальної кількості?
75% скарг на порушення мовного законодавства були взяті до уваги і виправлені. Що ж до решти, то це якраз «поле» для системного моніторингу нашими представниками: при повторному порушенні штраф подвоюється… Ми бачимо категорію суб’єктів, для яких українська мова – це прикрий «додатковий податок», а не конституційний обов'язок. Повторні звернення щодо одних і тих самих закладів, особливо у сфері обслуговування та інтернету, вказують на те, що чинний розмір штрафів для певного сегмента бізнесу є нечутливим. Вони готові платити за право ігнорувати державну мову.
Для мене як Уповноваженої зрозуміло: коли людина вдруге чи втретє приходить у той самий магазин чи відкриває той самий сайт і знову бачить мову агресора, вона відчуває, що держава не здатна її захистити. Це руйнує довіру.
Моя мета – зробити так, щоб українська мова була не формальною вимогою, а природним та єдиним фільтром для професійної діяльності в Україні
До речі, про штрафи. Розмір штрафу за перше порушення становить 3400-5100 грн, а за повторне – 8500-11900 грн. Можливо, є сенс збільшити штраф, помноживши його на 10?
Отут я цілком вас підтримую. Але таке суттєве збільшення штрафів варто застосовувати до системних порушників, які не реагують ані на перше, ані на друге попередження і, по суті, ігнорують державу. Ми вже внесли пропозиції щодо збільшення розміру штрафу, причому ці зміни мають бути відображені у Кодексі про адміністративні правопорушення. У річному звіті я наполягаю на радикальних змінах.
Попередження має бути лише шансом для тих, хто помилився випадково. Для тих же, хто порушує закон систематично, санкції мають бути такими, щоб ігнорування української мови ставало економічно неможливим. Моя позиція емоційна, бо вона вистраждана: закон про мову – це не про цензуру, це про право бути почутим у власній країні. І ми не дозволимо перетворити захист державної мови на нескінченний цикл «скарга – попередження – ігнорування». Повторне порушення – це виклик державі, і відповідь на нього має бути миттєвою та безкомпромісною.
Я не боюся видаватися «жорсткою». Моя мета – зробити так, щоб українська мова була не формальною вимогою, а природним та єдиним фільтром для професійної діяльності в Україні. Тому помножити штрафи на 10 – це цілком робочий варіант для системних порушників. Ми маємо діяти за принципом: не поважаєш державну мову – втрачаєш прибуток, не дотримуєшся закону – втрачаєш право на професійну реалізацію.
Ви сказали, що в країні лише семеро людей можуть, згідно із законом, моніторити дотримання законодавства. Але який загальний штат офісу уповноваженого?
Загальний штат? (Сміється). Нас сорок осіб. Причому не всі вакансії заповнені – кілька колег нині служать у лавах ЗСУ, а хтось пішов у декретну відпустку. Знайти людину на тимчасову роботу складно, крім того, ми сподіваємося, що невдовзі всі наші співробітники повернуться до виконання своїх обов’язків…
Та все ж ми просимо, щоб у нас було хоча б 25 представників уповноваженого – по одному на кожну область. Маємо надію, що постанова, підписана спікером Стефанчуком про забезпечення інституційної спроможності офісу мовного омбудсмана, таки буде виконана…
Тобто ще раз: представників уповноваженого семеро на всю країну, а загальний штат включно з помічниками, пресслужбою тощо становить лише сорок осіб?
Так.
А у яких містах знаходяться ваші представники?
У Києві, Київській області, Полтавській області, Сумах, Одесі, Дніпрі та у Харкові. Такий набір міст склався ще до мого приходу на посаду. Хоча нам, звісно, конче необхідні представники в усіх регіонах, які б комунікували з громадами та працювали не тільки на усунення правопорушень, але й на упередження їх.
Кадровий резерв держави проходить через сито мовного контролю: торік видали 32 тисячі сертифікатів
Відповідно до закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної», мовний іспит складають президент, члени Кабміну, депутати місцевих рад, голови місцевих державних адміністрацій тощо. У нас давно не було виборів, але були призначення Зеленським – на початку 2026-го – нових голів ОДА. Ці люди складали іспит? Закон працює?
Ні, не всі нові голови ОДА на момент свого призначення мали сертифікати про складений іспит з української мови. Але на час воєнного стану ці вимоги не працюють, тому тут все в межах закону… Загалом, згідно з нашим річним звітом за 2025 рік, система іспитів працює на повну потужність. За минулий рік Національна комісія зі стандартів державної мови видала понад 32 тисячі сертифікатів для виконання службових обов’язків. Це свідчить про те, що кадровий резерв держави проходить через сито мовного контролю. До речі, у мене самої такий іспит попереду. Хоча я й закінчувала українську філологію і є доктором філологічних наук.
Готуєтеся?
Аякже (сміється). Я йду складати його 26 травня. Вирішила не затягувати процес, бо потім буде значний наплив охочих отримати сертифікат. Тому буду діяти на випередження.
З плівок Міндіча ми дізналися, зокрема, й про те, що оточення президента розмовляє російською. Ви також чуєте її в кулуарах Банкової? Тільки відверто. А якою мовою за зачиненими дверима спілкуються ті, кому ви підзвітні – голова уряду, голова Верховної Ради?
Ви дуже перебільшуєте мою присутність в кулуарах влади, але можу сказати, що на тих зібраннях, де я була присутня, зокрема, на нарадах у пана Стефанчука, на інших засіданнях я чула виключно українську мову. Хоча кулуари влади відображають «температуру» в суспільстві загалом, тож якщо десь має місце білінгвізм або звучить винятково російська, це свідчить про стан справ у соціумі.
Держава Україна виконує всі свої зобов’язання перед громадянами будь-якого етнічного походження
В України була проблема з інтерпретуванням Хартії мов нацменшин, яку свого часу зумисно переклали неправильно. Бо у Хартії йдеться не про мови нацменшин, а про міноритарні, зникаючі мови, які потребують захисту. Нова редакції Хартії була проголосована наприкінці минулого року, але президент її досі не підписав. Як ви гадаєте, чому?
Так, дійсно нова редакція Хартії була проголосована і чекає на підпис глави держави. Чому він досі не підписав – такою інформацією я не володію. У нашому звіті ми надали президенту рекомендацію якнайшвидше підписати Хартію. Та в будь-якому разі я дуже тішуся з того, що парламент ухвалив цей документ. Тепер жоден прем’єр або президент європейської країни не може закидати нам, що мовні права тієї чи іншої національної меншини у нас упосліджені.
Загалом будь-яка мова в Україні захищена нашим законодавством. Але положення Хартії застосовуються до білоруської, болгарської, гагаузької мови, івриту, ідиш, караїмської, кримськотатарської, молдавської, німецької, польської, румунської, словацької та угорської мов. Це – оновлений перелік загрожених мов, які стають об’єктом захисту закону.
Тобто тепер прем'єр-міністр Угорщини Петер Мадяр вже не зможе вимагати, щоб Україна надала більше прав угорській меншині, перш ніж він схвалить офіційний початок переговорів про вступ Києва до Європейського Союзу?
Будемо реалістами: угорська сторона, зокрема уряд Петера Мадяра, використовує мовне питання як зручний інструмент політичного впливу. Вимоги щодо «повернення прав», які нібито були у меншини до 2017 року, часто ігнорують той факт, що Україна вже імплементувала більшість рекомендацій Венеційської комісії. Ми зробили безпрецедентні кроки назустріч, зокрема через зміни до законів про освіту та медіа у 2023–2024 роках. Проте для Будапешта це не стільки про захист прав людини, скільки про створення переговорних важелів.
Ще раз наголошую – держава Україна виконує всі свої зобов’язання перед громадянами будь-якого етнічного походження.
Чи не вважаєте ви, що перше, що слід зробити після скасування військового стану, так це внести правки до 10-тої статті Конституції, де захист російської мови, який гарантує держава, задекларований окремою фразою?
Наразі ми не маємо можливості вносити зміни до Конституції, а тому обговорювати це питання передчасно. Чи буде це зроблено згодом? Можливо, так, бо Конституція – це не догма, а інструмент. Можливість вносити до неї зміни – наше засадниче право.
Після перемоги та скасування воєнного стану ми маємо привести Конституцію у відповідність до реальності. Українська – єдина державна. Крапка. Всі інші мови мають захищатися через Хартію та Закон про національні меншини (спільноти), без виокремлення мови агресора в Основному Законі. 10-та стаття є символічним кордоном, який ми маємо перенести так само, як наші воїни перенесуть прикордонні стовпи до реальних меж держави.
Будь-які спроби політичних маніпуляцій навколо мовного питання після війни мають розцінюватися як загроза державному суверенітету
Чи почнеться після війни відкат назад по російській мові? Особливо якщо наші телеканали, ютубери та лідери думок почнуть запрошувати до студій «хороших рускіх». А там ще, може, підтягнуться під вибори політичні партії, які не будуть показово проросійськими, але російський порядок денний потихеньку просуватимуть…
Я цього аж ніяк не виключаю, особливо спостерігаючи за останніми тенденціями, зокрема, й в соцмережах. У обивателів, які є більш або меншими адептами «руского міра», дуже сильно просів страх перед покаранням, і вони почали оприявлювати свою сутність. Тож, я не сумніваюся, що відкат буде…
Ризик спроб реваншу чи так званого «відкату» існуватиме доти, доки ми не вибудуємо остаточну інституційну та ментальну дистанцію від агресора. Повернення в ефіри «хороших рускіх» – це не вияв свободи слова, а збереження спільного з ворогом інформаційного та культурного поля. Кожна поява представників російського лібералізму в нашому медіапросторі є спробою реанімувати міф про «спільні цінності», що є фундаментом для подальшої м'якої експансії.
Щодо політичних сил, які намагатимуться приховано просувати російський порядок денний під новими гаслами, то державні інституції та громадянське суспільство мають бути готовими до цього виклику. Мовна стійкість є складником національної безпеки. Будь-які спроби політичних маніпуляцій навколо мовного питання після війни мають розцінюватися як загроза державному суверенітету.
Ми перейшли точку неповернення. Повернення до двомовності як норми чи легітимізація російських наративів через «лідерів думок» означатиме знецінення подвигу тих, хто виборює нашу ідентичність на фронті.
Але що робити з мовним реваншизмом?
Як я вже сказала, бути готовими до того, що спроба реваншу можлива. Не боятися цього і робити свою роботу… Хоча, звісно, дуже сильно хотілось би більшої динаміки в обстоюванні інтересів української мови і розуміння того, як пов’язані мова і безпека соціуму. Я пропонувала Руслану Стефанчуку запросити до наших нарад з мови представників РНБО та СБУ. Бо це їхня робота – запропонувати концепцію захисту.
Стефанчук готовий до такої зустрічі?
Пообіцяв її провести. Тож будемо працювати над захистом мови, щоб не втратити ані мову, ані державу.