«Мова дітей безпосередньо пов’язана зі світом дорослих»
Пане Володимире, українці знову обговорюють мовне питання. Нещодавня статистика повідомила, що 66 % столичних учнів і 24 % вчителів розмовляють на уроках російською. Водночас є аналітичні дані iProspect Ukraine, які свідчать, що українську використовують усе частіше для онлайн-пошуку: у 2021 році 56,07 % користувачів гуглили російською мовою, а нині, у 2025-му, 64,92 % усіх пошукових запитів україномовні. То є відкат українізації чи немає? Як правильно оцінювати цей процес?
Я досліджую мовну політику і мовні уявлення серед дорослих, ці дані не транслюються на дітей. Але, звичайно, мова дітей прямо пов’язана зі світом дорослих, бо вони спілкуються з дорослими в школах, залежать від настанов, створених дорослими в родинах. Контент у мережі, на який так нарікають, створюють і надають до нього доступ теж дорослі. Хтось не дає доступу до соцмереж до певного віку або до російського контенту, комусь простіше ткнути дитині телефон — і роби, що хочеш. А потім дивуються: що ж таке, ми вдома розмовляємо українською, а діти — російською.
Щодо дорослих. Безумовно, відбувся зсув у бік української мови після 2022-го. Потихеньку ситуація змінювалася всі роки після 2014-го, але у 2022-му помітніше: було гострішим відчуття несправедливості, віроломності. Відбулася національна мобілізація у відповідь на агресію, консолідація ідентичності. Для багатьох це був разовий акт повної відмови від російської мови, для когось — часткова зміна в певних ситуаціях (люди зберегли російську в приватному просторі). Можна було очікувати, що станеться відкат, але порівняння результатів проведених на моє замовлення опитувань грудня 2022 року й травня 2025-го його не показують. Зсув у бік української мови триває. Найбільше — в публічному просторі, але й у приватному люди кажуть, що вживають переважно українську. Ключове — це люди самі про себе кажуть, а не ми спостерігаємо за ними. Є певний суспільний тиск, можливо, для декого, тому вони відповідають, що спілкуються українською, а насправді це 50/50. Ми з колегами навіть проводили експериментальне дослідження: не виглядає, що люди просто нещиро говорять, але суспільний вплив може виявлятися й у тому, що вони про себе щиро думають.
Тобто є підстави думати, що відкату немає. Є різниця між приватним і публічним. Публічно спілкуватися українською, якщо ти на роботі, зобов’язує закон. Мої дані вказують, що тим не обмежується. Люди кажуть, що спілкуються українською, наприклад, з продавцями в магазинах, хоча від клієнтів це не вимагається. Виходить, якщо продавчиня розмовляють українською, це чинить непрямий моральний тиск розмовляти теж нею. Принаймні в Києві люди так і роблять. Більшість респондентів стверджують, що навіть з незнайомцями на вулицях розмовляють українською. Тобто ситуація серед дорослих не погіршилася.
«Тиск і покарання вчителів за порушення мовного режиму на робочому місці не суперечить очікуванням громадян»
А з дітьми складніше, так?
Можу говорити про тенденції в дитячому середовищі на підставі інших досліджень і власних припущень (це не строга наукова оцінка, як щодо дорослих).
З того, що бачимо — так, ситуація ніби гірша. У 2022-му була позитивна, у 2024-му стриманіша, а зараз думаємо, що це відкат. Водночас треба розуміти, що то опитування дітей і є певні нюанси. Вони можуть дещо перебільшувати, говорячи про вчителів. Мій досвід каже, що людям легше визнавати негативні тенденції в інших, ніж у себе. Це одна з можливих ниток пояснення.
Мені важко повірити, що аж 24 % вчителів нібито розмовляють російською прямо на уроках у Києві. Думаю, самоконтроль і страх сильніший — у дітей є телефони, запишуть відео, виставлять і будуть проблеми. Звісно, це перебільшено тільки частково, а тенденція є. Учителі, які самі не цілком україномовні, не перейшли на українську. Професія вчителя, на жаль, не пов’язана за означенням ні з особливою любов’ю до української мови, ні з особливим патріотизмом. Вони освічені, працюють, так би мовити, язиком, тобто мова важлива, але то не значить, що викладачі більш патріотичні, ніж інженери чи студенти.
Припускаю, що в Києві вчителі часто розмовляють російською між собою чи в приватному спілкуванні з батьками. І це не просто проблема, а порушення закону, недогляд адміністрацій шкіл і освітніх органів управління. Безумовно, потрібні суворіші заходи, більший наголос на важливості послідовного вживання української мови, контроль і покарання. Воно наче й важко вчителів карати: вони тяжко працюють, та ще й під бомбами. До того ж багато людей виїхали, і коли всіх порозганяєш — хто ж дітей учитиме.
Але на кожному робочому місці є набір правил, і керівництво повинно вимагати дотримуватися їх. Тиск і покарання вчителів за порушення мовного режиму на робочому місці не суперечить очікуванням громадян. Тут у мене є точні дані, і вони показують, що більшість населення України вважає, що в школах — не тільки в класах, а й на перервах — повинна звучати тільки українська мова.
Замовлене мною опитування КМІС показало, що 47 % повністю згодні з цим, а частково — ще 20 %, тобто разом дві третини. Це дуже багато людей, які вважають, що російської мови не повинно бути в школах узагалі. Контролювати це повинні вчителі з директором, звісно. У освітніх органів є всі підстави проводити жорсткішу політику — суспільство це підтримає.
З дітьми інакше — на них не можна тиснути жорстко, покарання в цьому сенсі погано працюють. Потрібне заохочення й наполягання. Учителі повинні наполягати, щоб на уроках діти розмовляли українською. Оці відмовки — мовляв, хай уже відповість хоч якоюсь мовою, бо треба, щоб він знав предмет, а не тільки мову — неправильні, бо це руйнує весь освітній процес. Якщо половина чи навіть третина класу говорить російською, це створює бардак. Інші діти теж відчувають, що не треба напружуватися. Так, для декого це напруга, але й загалом відповідати в класі — це напруга. І вчителі повинні всі — математику чи біологію викладають — наполягати на відповідях українською.
А цього реально домогтися?
Тут підходимо до іншого питання: як це забезпечити, якщо частина дітей не знає української мови. І це проблема викладання, що в п'ятих, сьомих і дев'ятих класах діти не вміють відповідати українською, бо школа не навчила. Вони говорять, як їм легше. Школа повинна більше зосереджуватися на тому, щоб навчити всіх дітей української мови. Формально це мова всіх предметів, чому ж діти її й далі не знають?
Першопричина, звісно, в родині. Більшість батьків знають, що мова буде потрібна, і вони хотіли б, щоб діти вчили і знали українську. Розуміють, що в суспільстві буде легше і дитина стане успішнішою. Але не хочуть робити зусилля. Так, ми книжки їм читаємо, мультики вмикаємо. Але головне, як ви самі говорите між собою і з дитиною? Батьки ж думають, що школа навчить, зараз такий час — знатимуть!
Неправда. Світовий мовний досвід, який я досліджував, показує, що школа сама не може забезпечити мовного переходу. Яскравий приклад — Ірландія, де ірландська мова після утворення Ірландської Вільної держави в 1922 році стала державною, обов’язковою в освіті і на державній службі. Але батьки продовжили говорити англійською, насадженою за часів імперії. Школа намагалася вчити ірландської — когось більше, когось менше, більший відсоток її хоч якось знає. Невеликий абсолютно вільно нею розмовляє як першою мовою, але реальний вжиток ірландської мови в суспільстві дедалі зменшувався. Тобто ірландська мова, можна сказати, вмерла вже за часів незалежності.
Та чого там ходити до Ірландії — ось вам Білорусь. Щоправда, там не було такої державної підтримки, як в Ірландії, але дві офіційні мови, білоруська ніби й вимагається на державній службі і предмет є в школах. Але русифікація Білорусі тривала і за часів незалежності. Тільки спротив активної частини суспільства тримав білоруську мову в певних середовищах, та не в суспільстві загалом. Тобто не може школа сама це забезпечити, повинні працювати батьки й масмедіа.
Довгі роки в прайм-тайм на всіх каналах звучала російська. На щастя, це в минулому, але наша доба — це глобалізація. Є транснаціональні медіа, які держава не може контролювати. Припустімо, російський Telegram точно треба заборонити, але TikTok не заборониш, а не буде його — то будуть інші мережі транслювати російськомовний контент. Держава не може заборонити це в приватному спілкуванні ні дітям, ні дорослим. Потрібна участь батьків. Держава та вчителі повинні дітей переконувати, а батьки жорсткіше контролювати, що роблять діти. Тандем родини й масмедій, у принципі, міг би разом зі школою забезпечити набагато швидше, успішніше, повніше просування української мови. Експансія російської мови з родини і медій (соціальних мереж зокрема) ускладнює дотримання мовного режиму навіть в освіті. Школа програє, впускає російську мову у своє приміщення, навіть на уроки.
Що робити з дітьми, які приходять в українські школи, не знаючи мови? Читав у соцмережах думку: треба вимагати, щоб ця дитина йшла в підготовчий клас, і я з цим згоден. Це може здаватися недемократичним, але це правильно, тому що не може ця дитина псувати освітній процес для інших. Якщо батьки потрудилися й навчили дитину мови, якою буде здійснюватися освітній процес, то вона рухатиметься швидше. Я коли привозив свого сина в Америку, він ішов у підготовчий клас. Хоч і знав англійську, але адміністрація вважала — недостатньо, щоб повністю брати участь в англомовному освітньому процесі. І в підготовчому класі було більше вивчення англійської мови, додатковий важливий компонент.
Я вважаю, що для дітей, які йдуть до школи, повинен бути тест на знання української мови як передумова навчання нею. У садочках можна в останній рік робити спеціальне зосередження на мові для дітей, які її не знають. Або в школі перший рік нехай вчаться за окремою програмою, де наголос на українській мові. Небажано робити це додатковим роком навчання, бо тоді вони прийдуть у перший клас на рік старшими і, з великою ймовірністю, будуть булити інших. Бажано, щоб у класі були діти одного віку. Але не можна дитину, яка не знає української мови, запускати в загальний казан: вона буде або відставати, або всіх тягнути назад. Створюватиме середовище, в якому не буде норми вживання української мови, бо вчитель хотітиме, щоб діти хоч якось відповідали. Це деморалізує україномовних учнів і зводить нанівець працю з українізації.
Я думаю, такий захід не буде викликати антагонізму та протидії в суспільстві, бо в ньому є запит на україномовність освіти. Або батьки дбають про це самі, або школа буде змушена поставити їх у несприятливе в певному сенсі становище. Але вона ніби й покарає, але насправді допоможе, щоб дитина не відставала хронічно. І через рік дитина прийде в загальний клас і буде тягти програму, як усі.
У якому форматі це влаштувати, краще знають освітяни. А з погляду мовної політики не можна дозволити дітям, батьки яких не подбали про вивчення української мови, руйнувати, псувати, ускладнювати освітній процес для інших і робити освіту неякісною.
«Українці загалом толерантні, вони не ненавидять людей, які розмовляють іншою мовою»
Кажете, є великий запит на україномовність освіти. Це дивує, бо мої враження: в українському суспільстві дуже толерують російську, підхід «какая разніца» дуже поширений. Чому саме в Україні питання мови таке неоднозначне, чому ми такі некатегоричні й так тяжко йдуть мовні зміни?
Це міф, що тільки в нас неоднозначно, — так всюди. Я написав цілу книжку про мовну політику в багатомовних країнах. Там, де є багатомовність, це питання суперечливе, так чи інакше є певні тертя, конфлікти. У Фінляндії 5–6 % населення шведськомовного, їм, здається, створили ідеальні умови, їхня мова має статус державної, але частка мовців неухильно зменшується. Гегемонія фінської посилюється, територія шведської мови звужується внаслідок демографічних процесів. У канадській провінції Квебек французька була мовою демографічної більшості і, зрештою, взяла реванш над мовою елітної меншості, англійською. Та все одно відчувається постійний тиск англійської, бо це мова глобальна, це мова гегемонії не тільки в Канаді, але й у США. Естонія жорстко вимагає знання мови при здобутті громадянства і на державній службі, але все одно не витіснила російську мову в Нарві. Тобто це нормально, що мовне питання обговорюють, бо йдеться про повсякденне життя, про комфорт людей. До того ж мова — це ще й спосіб самоідентифікації, це важливий символічний ресурс, для когось — цілий скарб.
Очевидно, що зміни, яких ми, україномовці, прихильники української мови хочемо, надто радикальні. Російська мова була панівною, а ми хочемо, щоб українська стала панівною. Нам казали: хай будуть у рівному статусі, а ми знали, що формальна рівність означатиме продовження панування російської, тому хотіли, щоб у нас стало за моделлю європейської національної держави, де національна мова панує в усіх сферах. Але для купи людей це зміна мови, якою користуються на роботі, здобувають освіту й досягають успіху в житті.
Привілейована група не хоче втрачати привілей, у багатьох країнах той самий феномен. Не хотіли його втрачати франкомовні валлонці в Бельгії на користь фламандськомовних мешканців Фландрії. Так у Квебеку, в Каталонії було. Тому змінювати мовну ситуацію важко й боляче. Але досвід цих всіх країн показує, що хотіли члени меншості втрачати свої привілеї чи ні, але зрештою змирилися. Коли у Квебеку франкомовна більшість ухвалила закони про обов’язкове вживання французької, то частина англомовних мешканців і бізнесів переїхала з Монреаля до Торонто, але більшість пристосувалася до нових умов. І так бувало всюди, де більшість спочатку була дискримінована, а потім демократичними механізмами добилася впровадження законів на користь своєї мови. Так було в Канаді, країнах Балтії, і немає причин, чому так не стало б в Україні.
Це для когось болюче, неприйнятно, недемократично, і вони опираються. Є елемент нерозуміння, і це провина держави, чому вона погано пояснює, провина еліт. Часто ніби вважають, що українська — це тільки мова держави, а російська — мова громадян, і держава тисне, позбавляє їх рідної мови. Але ж українська — це мова великої частини, а тепер уже більшості громадян! І те, що мова більшості громадян була дискримінована у сфері обслуговування, масовій культурі, спорті, бізнесі — це з погляду національної держави абсурд. Але це типова для постколоніальної країни ситуація. Мова колонізаторів і далі в певних ситуаціях має пріоритет. Та як на постколоніальну країну, ми непогано даємо собі раду.
Погляньмо на країни Африки: англійська, французька, португальська панують далі, а місцеві мови — ні. На північ від Сахари панує арабська, а на південь дуже мало країн, де місцева мова державна й реально вживається в публічному просторі. У більшості країн мова колонізаторів лишається головною публічною мовою, а в приватному просторі люди говорять різними мовами.
Ми набагато краще впоралися, українська стала головною публічною мовою. Ми часто забуваємо цей постколоніальний аспект і думаємо, що в нас має бути, як у Польщі чи Франції. А чому не як в Алжирі чи Південній Африці? Моя книжка саме про це: як важко мові більшості стати панівною публічною в колишніх колоніях. Українці загалом толерантні, вони не ненавидять людей, які розмовляють іншою мовою, і це, з одного боку, добре: це наш ресурс, щоб зберегтися як єдина нація, особливо в час війни, коли нам загрожує екзистенційна катастрофа.
А з іншого?
Погано, що люди не розрізняють як слід сфер, де треба вимагати й де треба толерувати. Коли накидаються на когось у соцмережах за російську мову, вони лізуть не у свою справу: соцмережі хоч і публічний простір, але що і як писати — це приватна справа кожного. Звичайно, є феномен репутації, і більшість російськомовних публічних осіб перейшли на українську, а решта руйнують свою репутацію. Але звичайні люди мають право писати як завгодно, атаки на них контрпродуктивні, люди тільки ображаються. Хтось поступається, зважає на думку більшості, але це втручання у приватне життя, перехід особистих меж тощо.
Натомість якщо чуєте, що вчителька дитини розмовляє з вами російською, ви повинні протестувати, бо вона на роботі, якщо продавчиня — ви повинні вимагати, якщо чиновниця — слід влаштувати скандал. Люди такі речі не розрізняють, а держава дуже погано це комунікує. А повинна чітко казати, що українська не тільки державна, а мова більшості громадян. Що обов’язкове обслуговування українською — це не тільки про вживання державної мови, а й про забезпечення прав україномовних клієнтів. У цьому суть закону 2019 року. Та закон хороший, а комунікація погана.
Зеленський, коли прийшов до влади, не хотів хорошої комунікації робити, бо був не в захваті від цього закону, і це ще диво, що він його не скасував (чи не змінив до невпізнаваності), маючи монобільшість, і не збурив цим людей до протесту. Але комунікація і за Порошенка була погана. Говорили про мову як ідентичність, як частину національної безпеки, та не говорили про мовну політику як забезпечення прав українців. А насправді право на україномовне обслуговування підтримує більшість громадян, зокрема і російськомовних. А щоб російськомовні мали право на обслуговування російською — підтримує меншість. Де-факто люди готові: хай відповідає російською продавець, якщо знає її, але щоб це було офіційно оформлено як право — ні. У більшості національних держав право вживати меншинні мови стосується лише певних територій, немає гарантованого вжитку в усій державі.
А чому ми такі толерантні? Російська для когось стала ненависною, а для багатьох залишається привабливою. Хтось посилається на культуру, хтось на російськомовних бійців на фронті. Є певний престиж, статус, і на дітей він сильніше діє, ніж на дорослих. Дорослі краще розуміють роль мови в національній ідентичності, безпеці, що мова дає кращі кар’єрні можливості. А діти дивляться «Слово пацана» чи слухають російський реп або якою мовою розмовляють у школі круті дівчата й хлопці. Це та влада, яку неформально в певних колах має російська мова.
Немає рецепту, як з цим боротися. Має бути своя впливова популярна культура. Власне, вона є, просто не всі хочуть її пізнавати. Батьки, які досі вмикають дитині «Машу і Медведя», просто не хочуть шукати альтернативу, посилаючись на те, що її нібито немає. Звичайно, перекладених і вироблених російською книг і фільмів завжди буде більше, але якщо хочете українське — ви його знайдете.
Тобто контент грає визначальну роль?
Ні, в містах дорослим і особливо дітям найбільше бракує україномовних середовищ. Отут держава повинна була створювати більше гуртків, клубів. Звісно, найвідданіші батьки тягнуть дитину через усе місто в «Пласт», але це треба бути божевільно відданим цій справі. Я свого часу не витримав — дитина часто хворіла, а їхати далеко, дуже втомлювалася після школи. А деякі батьки тягли, і їхні діти мали великий плюс від того. Повинні бути і гуртки, і секції близько на районі україномовні. А не такі, де тренер розмовляє російською, бо йому зручно, а батькам байдуже.
Повинно бути мовне середовище. Дуже важливі походи, виставки, конкурси — різні форми спілкування. Згоден з Отаром Довженком (український журналіст, медіакритик. — LB.ua): контент і середовище — два складники українізації, і він наполягає, що середовище важливіше. Контенту можна споживати скільки завгодно, і все одно будете потім спілкуватися російською, якщо немає з ким розмовляти українською. Якщо так сталося, що діти сусідів розмовляють російською, то треба шукати деінде. Або батьки повинні створювати мережу й дітей зводити докупи, щоб спілкувалися, або шукати гуртки чи якесь інше середовище.
«Змінилася настанова, що українська має звучати в публічному просторі, але не змінилася аж так, що російською мовою розмовляти неприйнятно, ганебно, гидко»
Є припущення, що російський контент сам по собі дуже агресивний, дуже затягує і виховує навіть певні риси характеру, стиль поведінки, світобачення. Це суто суб’єктивні враження чи російська мова на таке здатна?
Я читав думки, що затягує, приваблює. Усе залежить від настанови. Мене нічого російського зараз привабити не може. Незалежно від художньої глибини, гри акторів тощо. Треба формувати в собі й у своїх дітях таку настанову до російської, за якою, воно погане вже тим, що російське, і все інше не важить, не обговорюється. Звичайно, це легше сказати, ніж реалізувати. Дитина спілкується не тільки з батьками і зважає на думку однолітків. Якщо в класі всі дивляться серіал, то ти не людина, якщо не дивишся. Тож кидаєшся його дивитися, щоб потім вставити слово в обговоренні. Звісно, є цей тиск. Учителі, тренери, вихователі повинні створювати альтернативну моду. Вести на фільм чи концерт, ставити саме ту пісню чи розказувати історії, робити це все привабливим. І це важке завдання для конкретного вчителя: іти проти переважної тенденції.
Тому батьки мусять зводити докупи дітей, створювати середовища, в яких дітей об’єднувало б те, що вони говорять, читають, слухають українською. Нехай в класі модне російське, але є коло друзів, у якому модне українське і ти не будеш сам, а це дуже важливо. Де заохочується, підтримується українське. Можна і в соцмережах знайти друзів україномовних. Звісно, це не замінює живого спілкування, і то може бути не дуже реалістичний варіант, але батьки й вихователі повинні орієнтувати дітей на певну стратегію пошуку: з ким спілкуватися, чиєї думки дослухатися. Не всім вдасться і не всі хочуть.
Але мій син, наприклад, у київській школі, де всі розмовляли російською, ще у 2000-ні мав силу не підлаштовуватися. Частково його за це гнобили, та потім почали поважати за цю силу. Він лишився меншістю, інші й далі розмовляли російською, але з ним — українською. І це при тому, що він не був крутим — швидше хлюпиком-ботаніком. Та його послідовна україномовність викликала повагу і спонукала частину однокласників переходити на українську. Але самому, звісно, важко. Завжди краще мати середовище. Якщо в родині кілька дітей, то мінімальне середовище вже є, ще краще, коли в ньому також діти друзів батьків.
Але держава і освітня система, безумовно, повинні робити більше. На жаль, переважна настанова в суспільстві не змінилася аж так радикально щодо вживання російської мови. Змінилася настанова, що українська має звучати в публічному просторі, але не змінилася аж так, що російською мовою розмовляти неприйнятно, ганебно, гидко. І, швидше за все, вже не зміниться різко. Якщо війна не стала таким шоком, ґеймчейнджером, то вже ніщо не стане.
Але завжди є поступова динаміка від публічного до приватного. Якщо послідовно вживається українська в публічному просторі (а на цьому треба наполягати), то вона формує мовні навички, звички, смаки, які помалу переходять у приватний простір. Люди, які раніше захоплювалися російськими серіалами, піснями, самі вже не змінять своїх смаків, але якщо дітей змалечку навчатимуть інакше — вони можуть вирости іншими. Ця міжпоколіннєва динаміка досить помітна. Там, де батьки і школа нічого не роблять, звісно, зберігається ситуація, де російська привабливіша. Потрібні зусилля, та я не бачу, щоб інфлюенсери, журналісти, політики чітко наголошували на цьому.
Час від часу зчиняється галас, паніка, як це опитування про мову в школах викликало моральну паніку. Але потім вона стихає — і повертається недбальство, байдужість, толерантність до порушень. Люди, які не хочуть напружуватися, створюють проблеми для тих, хто хотів би напружитися, але не має досить сили, послідовності, відповідальності тощо.
«Від держави потрібна послідовна жорстка політика щодо виконання мовного закону»
Коли свого часу вводили мовні квоти, був певний опір, але потім з’явилися чудово озвучені мультфільми, кіно, нові виконавці й пісні. Це і багато дітей росли вже на правильному контенті. Чи є ще такі самі дієві інструменти, які варто було б задіяти на державному рівні? Бо покладаємося на м’яку популяризацію силами умовних блогерів, а Росія застосовує своїх блогерів-інфлюенсерів як інструмент пропаганди в інформаційній війні і вкладає в це дикі гроші. У наших завжди буде менше можливостей, якими б талановитими і відданими популяризаторами вони не були.
Держава повинна активніше підтримувати українську культуру. Розумію, під час війни це погано звучить, бо грошей мало і вони йдуть на війну (якби їх ще й менше крали). Та фільмів, книжок, пісень потрібно багато, і бажано створювати якийсь преференційний режим, щоб вони були дешевші, доступніші і люди могли собі більше їх дозволити.
І — послідовна жорстка політика щодо виконання мовного закону. Його норм уже досить, тільки треба дотримуватися. Більше контенту, жорсткіше забезпечення виконання закону і підтримка тих, хто хотів би вивчити українську. Багато нарікань, що немає безкоштовних українських курсів. Звісно, можна відповісти: ви ж платите за курси англійської, то чому української мають бути обов’язково безкоштовні? Але українська для нас важливіша, тому треба створити безкоштовні. Плюс послідовна інформаційна політика. Правильне пояснення, чому мова важлива, правильне розмежування, де її вимагати, а де лише закликати. І все, далі чекати, поки ця політика дасть результат.
«Заходи з підтримки мов нацменшин не поширюються на мову держави-агресора»
Було чимало дискусій щодо двох мовних законопроєктів у парламенті про підтримку мов нацменшин. Є думка, що вони послабили б позиції української. Це так?
Заходи з підтримки мов нацменшин не поширюються на мову держави-агресора. Але це пов’язано з російською не тільки як мовою агресора, а й як мовою колишньої імперії. Статус Росії як агресора дав підстави виключити російську з переліку підтримуваних мов, бо реально вона не є в Україні мовою нацменшин. Люди, які вважали себе росіянами, фактично зникли, вони переідентифікувалися на українців. За останнім радянським переписом, були 22 % росіян, за першим і єдиним українським — 17 %. Потім були опитування, і останні давали близько 2 % росіян в Україні й навіть менше. 2 % — це все ще більше, ніж угорців чи румунів, поляків (їх по 0,2–0,4 %), але великої російської нацменшини вже нема.
Для людей, які й далі хочуть вважати себе росіянами і вимагатимуть для дітей російську школу, газету тощо, після війни треба буде цю можливість дати. Держава не буде дискримінувати одну нацменшину. Під час війни публічне вживання російської неприпустиме, це буде просто провокаційно.
А підтримка інших мов ніяк не шкодитиме українській. Їй шкодитиме тільки збереження позицій російської як тієї, яку всі розуміють і не проти вживати, бо «какая разніца». Ніхто ж не скаже цього щодо угорської, бо різниця велика — угорської ти не розумієш. Чи кримськотатарської. Ми не повинні розуміти російську мову, а наші діти й поготів. Треба вчити їх англійської мови найперше, бо з цим вони у світі дадуть собі раду. І знов-таки, мої останні дані показують, що люди правильно це розуміють — більшість каже, що російська мова не важлива для українців, і визнає, що потрібна англійська. Тобто настанови в суспільстві змінилися, і поки російська виключена з процесу захисту, можна спокійно запроваджувати деякі заходи для підтримки мов меншин з чітким наполяганням: будь-які мови в Україні можуть вживатися поряд з українською, а не замість неї, це ключове. Не може бути, щоб у Береговому клерк не міг обслуговувати українською мовою, бо не знає її, а от вивіска угорською мовою поряд з вивіскою українською на міській раді там ніяк не зашкодить українській мові.
За якийсь час після війни російська повинна отримати такі самі права, як мови інших нацменшин, там, де вона вживається саме як мова нацменшини. Наприклад, можна буде створити один клас у школі для тих дітей, батьки яких хочуть, щоб вони навчалися російською. Але це не значить, що чиновник зможе з вами розмовляти російською, припускаючи, що ви її і так знаєте.
Меншинні практики, в яких російська буде на тих самих позиціях, що й угорська чи польська, — це вимога демократії. А там, де російська за своєю імперською інерцією вживається як мова для всіх, такі практики треба безжально придушувати, обрубувати всією силою закону, хоч і не переступаючи його.