Щоб розібратися в деталях морських справ, слід згадати Збігнєва Бжезінського, професора зовнішньої політики США у Вищій школі міжнародних досліджень ім. Пола Нітце Університету Джонса Гопкінса, колишнього члена Комітету комплексної довгострокової стратегії Міністерства оборони США, члена Ради національної безпеки США, члена Президентської ради зовнішньої розвідки, співголови Консультативної групи з національної безпеки в команді Буша, члена опікунської ради Центру стратегічних і міжнародних досліджень у Вашингтоні, автора хрестоматійної книги з геополітики «Велика шахівниця».
У 1997 році він написав: «Україна — ця нова і дуже важлива клітинка на євразійській шахівниці — є геополітичним стрижнем, тому що саме її існування як незалежної держави допомагає трансформувати Росію. Без України Росія перестала бути євразійською імперією. Росія без України може й далі домагатися імперського статусу, але в разі успіху цих домагань вона стане переважно азіатською імперською державою і ризикує втягнутись у руйнівні конфлікти з пробудженням населення Середньої Азії, яке тоді не змириться з втратою своєї недавньої незалежності й дістане підтримку від дружніх ісламських держав на півдні.
Китай, імовірно, теж чинитиме спротив будь-якому відновленню панування Росії над Середньою Азією, зважаючи на зростання його інтересу до нових незалежних держав у цьому регіоні. Однак якщо Москва відновить контроль над Україною з її 52-мільйонним населенням та великими ресурсами, а також доступом до Чорного моря, Росія автоматично знову перетвориться на могутню імперію, що охоплюватиме Європу та Азію. Втрата Україною незалежності мала б прямі наслідки для Центральної Європи, перетворивши Польщу на геополітичний стрижень на східному рубежі об'єднаної Європи».
Існування України як морської держави давно й категорично не влаштовує Росію. Наш противник останні тридцять років проводить політику експансії до теплих морів, яка, власне, продовжує імперську політику в Азово-Чорноморському регіоні 17–19 століть. Ця багатовікова стратегія має вигляд аж ніяк не континентальної за своїми цілями та змістом, тому Україна, якщо вона хоче залишатися морською державою, повинна облишити континентальне мислення й шукати стратегії протидії російській морській експансії.
З іншого боку, Росія веде проти нас війну екзистенційну — за «свою історію», за «своє коріння», за Київ, за майбутнє, частиною котрого, за задумом Москви, має стати український народ як цінний людський ресурс, а не як етнос. А в цьому контексті відсунути Україну від моря — задача не з головних.
Агресор нав’язує українському військово-політичному керівництву саме континентальну війну й відводить від моря: декілька місяців суспільство не чує про атаки Сил оборони в Чорному морі; екіпажі кораблів, побудованих за кордоном за чималі кошти оборонного бюджету, перебувають за тим самим кордоном і участі в бойових діях не беруть. Побудовані кораблі, швидше за все, участі в боях також не візьмуть, адже будуть знищені в умовах переваги ворожого флоту. Ми забуваємо поступово про москітний флот.
Стратегічно це не дається виграшним, розгойдує сам факт українського стратегічного лідерства, робить його дискусійним і неоднозначним.
Водночас ми розуміємо, що ні штаб ВМСУ, ні інші складники сил безпеки й оборони не перебувають у полоні симетричних форм і методів ведення збройної боротьби на морі. Усі потоплені ВМСУ кораблі противника — результат переваги в технологіях й асиметричних методах ведення війни. Вдале й дуже професійне застосування берегових ракетних комплексів з ракетами «Нептун», «Гарпун» тощо з постановкою мін і діями безекіпажних катерів відігнали сили ворожого флоту ледь не до Абхазії.
Колишній командувач ВМС України адмірал Ігор Кабаненко зауважив, що «за змістом стратегічне лідерство — це про спрямування нації / суспільства до стратегічної цілі, при цьому нація / суспільство слідує цьому спрямуванню. І в state leadership має бути політичний лідер з чіткою політичною стратегією ведення війни, яку поділяє нація / суспільство». Якщо дивитися через цю тезу, то ми не зможемо відкопати ні цілі, ні стратегії їхнього досягнення у відповідних українських державних документах. А головне — позиції суспільства щодо цього всього.
На сайті Президента України можна знайти Стратегію воєнної безпеки України 2021 року, на сайті Верховної Ради — Стратегію морської безпеки України. Перший документ застарілий, адже три роки великої війни, відкритої агресії жорстко трансформували геополітичний ландшафт, а не лише стратегію, а другий — це перелік загальновідомих фактів і гасел, тобто швидше «реактивна політична тактика» (визначення адмірала Кабаненка), ніж стратегія.
З цим усім слід щось робити, адже паузи в діях на морі дають агресорові час перегрупуватися й навчитися, що неприпустимо. Руку допомоги нам простягає колишній контрадмірал Крігсмаріне Едвард Вегенер (1904–1981) у книзі Die Elemente von Seemacht und maritimer Macht («Елементи влади на морі та військово-морської сили», 1974, С. 25–58), де дає формулу морської сили: Морська сила = Флот * Бази * Морське мислення.
Творча спадщина адмірала Вегенера міститься в U.S. Navy Strategy & American Sea Power from “The Maritime Strategy” (1982-1986) to “A Cooperative Strategy for 21st Century Seapower” (2007), які нам варто принаймні почитати. Аналіз цих документів дозволяє дійти висновку, що реальна спроможність держави вести війну не є математичною сумою бойових спроможностей її військових організаційних структур. Це інтегральний продукт складових військової міці держави та її стратегічно-географічного положення. Якщо хоча б один множник (флот, бази, морське мислення) рухається до нуля, то результат також нуль.
Що робити саме нам?
1. Визначити реалістичні цілі, яких можуть досягти Сили оборони. «Боротися за негайне виведення російських військ з окупованих територій включно з Кримом», — це процес, а не результат, тому не підходить. Лише всебічний відсторонений від політичних гасел й оцінок аналіз, лише адекватність.
2. Розробити політичну стратегію війни, забезпечену реальними ресурсами (того, що колись там можуть постачити союзники, не пропонувати), поділитися нею з нацією, отримати схвалення й реалізувати. Різного штибу плани, формули й інші медійно привабливі заходи-документи (artisan-based) не підходять.
3. Розбудити і STRATCOM Міністерства культури та стратегічних комунікацій України, і відповідні структури Міністерства оборони, які повинні докласти негайних зусиль, щоб змінити стратегічне позиціювання. Тут потрібні не марафони й інші заходи пропаганди, а саме вдумлива комунікація, спрямована і всередину українського суспільства, і назовні, партнерам. Стратегія — комунікативний інструмент, який має пояснити, як нам зі стану А (оборона по всьому фронту, наприклад) перейти до стану В (перемога у війні, також наприклад), а не план прориву бойових порядків ворога на… напрямку до… терміну.
4. Дістати з архіву угоду з НАТО про штабні елементи партнерства, усіляко афішувати готовність прийняти досвідчених штабних офіцерів НАТО в штабах Сил оборони всіх рівнів. Інтерес обопільний: їм — досвід, нам — штабні процедури НАТО + нерадянський підхід до планування й ведення бойових дій.
5. Радикально переглянути фінансування морського сегмента Сил безпілотних систем. Згуртувати та скерувати, ресурсно підтримавши, виробників безпілотних систем морського призначення. Акцент — надводні й підводні безекіпажні засоби.
Дякую колишньому начальнику Головного оперативного управління ГШ ЗС України адміралу Ігорю Кабаненку й колишньому начальнику кафедри ВМС Національного університету оборони України капітану 1 рангу Степану Яким’яку за цікаві думки та жваву дискусію в рамках Кримської платформи.