Голоси з теки
“З початком весни, коли вже стає тепло, на вулиці збірається вечорами молодь; хлопці й дівчата (...) Зібравшись на вулиці, молодь (хлопці часто приходять із гармоністом), у їх починаються танці хлопців з дівчатами, крім гармонії, або коли нема її зовсім, тоді хлопці і дівчатка співають гуртові пісні. Пісні співають такі:
Уже років з двісті як козак в неволі,
По над Дніпром ходить викликає долю
Гей вийде доле із води, виходь моє серденько із біди (...)”
(Мар’їнка: етнокультурний портрет українського селища на Донеччині кінця 1920-х рр.)
— Я зробила предметно-тематичний покажчик до збірки. Знаєте, які слова там зустрічаються найчастіше? — звертається Олена Боряк. — “Хліб” і “пісня”. Це дуже промовисто і водночас зворушливо.
2017 року вона приїхала з книгою до Мар’їнки. У приміщенні місцевої бібліотеки на презентацію зібралося кілька десятків чоловік. Ззовні долинали звуки вибухів. Це було незвично. Як незвично було бачити дітей, які йдуть до школи повз зруйновані будинки.
— Ті, хто прийшов, були такі дуже мовчазні. І я навіть трохи перелякалася, що щось не так. Але потім вони підходили до мене і казали, що вражені — про них пам’ятають. Мені закарбувалося це, — розповідає вона.
— Яка, власне, історія записів з Мар’їнки?
— Мушу почати з контексту. Загалом архівні фонди, котрі маємо зараз, зокрема в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології, почали формуватися у 1920-х роках. Тоді з’явилась Українська академія наук (створена 1918-го указом Павла Скоропадського, а 1921-го її перейменували у Всеукраїнську академію наук. — LB.ua). При ній — різні комісії, зокрема Етнографічна.
Початок 1920-х років — це період відродження українства. Час великого ентузіазму і надії. Етнографічна комісія започаткувала програми-анкети з фіксації матеріалу на місцях. Збирати етнографічні і краєзнавчі пам’ятки могли всі охочі. (Аматорів-збирачів називали кореспондентами. На кінець 1920-х їх налічували понад тисячу. Це дозволило зібрати з-поміж іншого свідчення про чумацтво, дніпровське лоцманство. Усе те, що неможливо зібрати силами однієї людини, вдалося зробити “за допомогою свідомого люду на місцях”. — LB.ua.)
Звісно, непрофесіональних збирачів треба було навчити, але методичний супровід змогли організувати. Тоді Етнографічна комісія розробила неймовірну кількість анкет — понад дві сотні. Вони могли бути на три питання або на 20 — про звичаї, обряди, вірування, одяг, ремесла, знаряддя праці, житло. Так збирали казки, пісні, анекдоти. Анкети друкували в різних бюлетенях. Навіть у відривних календарях, щоб вони доходили до кожного села. Вказували київську адресу Етнографічної комісії, конверт додавали, а пересилання зробили безкоштовним. Треба було просто сісти і написати.
— Це такий яскравий приклад громадянської науки.
— І записи з Мар’янки — власне результат польової практики студентів Сталінського педагогічного технікуму у 1928–1929 роках, яких теж залучили з викладачами до збирання етнографічних і краєзнавчих матеріалів. Я реконструювала події — відповідні анкети вони отримували від Етнографічної комісії.
— Це було таке невеличке вікно.
— Так, репресії і гоніння ще попереду. Не так давно за допомогою місцевого краєзнавця я віднайшла матеріали про долю директора і деяких викладачів педтехнікуму. Їх згодом репресують. Історія, до речі, самого закладу варта окремої уваги. Від початку це був Пирятинський педагогічний технікум ім. Г. Сковороди, який перемістили до Мар’їнки разом з викладачами того-таки 1928-го.
Так чи інакше студенти встигли чимало зробити. Якісь записи потребують верифікації, але все одно на місцях працювали записувачі, які фіксували все дуже ретельно.
— Що несподіваного було особисто для вас у тих записах?
— Напевно, найбільше мене вразила українська мова. Якщо щось і є російською, то це кілька пісень — про Будьонного або колискова на слова Лермонтова. Ще наскільки відповідально студенти поставилися до завдання. Вони дотримувалися питальника, наводили статистику. Питання гарні. Коли йдеш у поле, вони потрібні. Буває, що не спитаєш — то і не отримаєш відповіді, особливо це стосується родильної чи поховальної обрядовості.
Культура, яку вони зафіксували, — це традиційна культура переселенців з різних наших земель. Дуже простежується Полтавщина, Полісся, бо я добре знаю цю традицію. Вони розповідають про кашу, яку роздавала баба-повитуха гостям на хрестинах — це таке поліське явище. Весільне вільце (обрядове деревце українського весілля, прикрашене квітами, ягодами, колосками. — LB.ua) перегукується з весільними традиціями Чернігівщини.
Цінними є записи про зливки. У традиційному суспільстві доволі поширеним було уявлення про нечистоту жінки, яка народжувала, і баби-повитухи, яка приймала пологи, — через кров. Змивання рук водою — ритуальний спосіб очиститися. Одна студентка зафіксувала цей обряд. Хоча мотивація помінялася — стала актуальною для жінки і немовляти.
“Після цього бабуся бере тепленьку водичку, скине туди насіння з конопель і помішає трохи і починає зливати на руки породільної, а вона в цей мент стає правою ногою на сокиру і миє руки. Тоді, коли це мішанка добіжить до ліктя, то вона схвачує її і п’є з жадністю, щоб збільшувалось молоко у грудях породільної”.
Зафіксовані культурні явища на теренах Донеччини — давні, добре вкорінені, не штучні. Вони стали там своїми. І це мені хотілося донести до читача.
— А чому вас це здивувало, ви очікували побачити в тих записах щось інше?
— Напевно, через стереотипи. Можливо ми, етнологи, недостатньо приділяли уваги цьому регіону. Усе ж тяжіла думка про те, що це індустріальний край. Попри те, що за моїми плечима пів сотні експедицій, на Донеччині я була тричі.
До певної міри архаїчні Полісся і Карпати виглядали привабливіше. Отака замальовка для прикладу. Кінець року, ще залишаються гроші на експедиції. Треба їхати. Куди? Усі: “Закарпаття”. Заради справедливості треба сказати, що Україна велика, а скільки того відділу етнології. При цьому матеріали ж треба не тільки зібрати, а ще й опрацювати.
— Прочитала, що у 1932-му діяльність Етнографічної комісії кваліфікували як “ворожу пролетаріатові”. Саму комісію, як і інші, реформували. Що було далі з тим рухом зі збирання етнографічних матеріалів, його фактично згорнули?
— Те, що сталося, можна показати на прикладі особистої історії. Візьмімо післявоєнні матеріали Людмили Шевченко, праонуки Тараса Шевченка, яка працювала в тодішньому Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії. Вона була надзвичайно талановитою. Коли я почала писати про неї, мені сказали, що не маю права робити це. Бо є свідчення, що вона писала доноси, зокрема на Катерину Грушевську (донька Михайла Грушевського, фольклористка, етнографка, культурологиня, померла 1943 року в таборі Темлаг. — LB.ua), з якою дружила і пройшла ті плідні для української етнографії 1920-ті. Навіть якщо це було правдою, то чи маємо ми моральне право засуджувати її? І викреслити її науковий доробок? Не думаю. Ми не знаємо, що самі робили б у тій ситуації.
Так от. Зрештою, вже в післявоєнні роки Людмилу Шевченко заслали в експедиційне відрядження на Закарпаття, і вона там вивчала харчування. Основне посилання теми: як добре живуть селяни за совєтів, після того як вони опинились у колгоспі. І ті матеріали здебільшого кон’юнктурні, ідеологізовані. Це тривало довго.
— Що зараз із матеріалами, зібраними тоді, у 1920-х?
— Вони (це могли бути якісь чернетки, записи навіть на газетному папері) накопичувалися таким розсипом. Систематизували їх уже у 1970-х. Відтоді й лежать розкладені по теках. І фольклористи, етнографи часто користувалися цим архівом. Там зберігаються надзвичайної ваги матеріали.
Але біда в тому, що етнографічні, фольклорні збірки розкидані по різних інституціях, архівних установах. Є відділ архівних наукових фондів рукописів та фонозаписів Інституту мистецтвознавства, є архівний відділ в Інституті археології. Він, до речі, абсолютно відкритий. Ситуація в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології інша. Окрім дозволу на роботу з рукописами, там науковцям треба ще й питати дозволу на їх публікацію. Пояснюють це тим, що під час воєнного стану слід контролювати процес. Але мені складно збагнути такий підхід. В Інституті намагаються оцифровувати архівні матеріали, але це відбувається вибірково, бо немає ні фінансів, ні відповідного обладнання для системної роботи. Наша бідність дається взнаки. Ну і, мабуть, неподолане досі ставлення до архівних фондів як до корпоративної, а не державної власності.
— Чого вчить історія з віднайденою текою із записами з Мар’їнки?
— Я думаю, що ми ще багато недопрацювали. З одного боку, маємо продовжувати пошук у полі. Дехто каже: наші респонденти вже старі, не пам’ятають, традиція відійшла і нічого вивчати. Але я повторюю, що в полі треба працювати до останнього. Бо все одно буде знання, хай неповне, хай це будуть сліди, пережитки. З іншого боку, є архіви. Їх теж треба вивчати, і вони мають бути відкритішими, а не під ковпаком. Бо суспільний запит величезний. З початком повномасштабної агресії ми ніби прокинулись. І, звісно, тепер, як ніколи раніше, важливо доносити достовірне знання до ширшої аудиторії. Бо інакше його місце займатимуть стереотипи або міфи.
Етнологія в підпіллі
“Як тільки народилась дитина, бабка скупає її, зав’яже пупок, коли дівчина, пупик зав’яже прядевом, і приказує, щоб була добра пряха або модиска, а як хлопчик, то пупик зав’яже плоскинем, щоб був добрий плотник або добрий господар і тоді кладе дитину біля породільної матері. Потім бере рушник бабуся і витирає живіт породільної, а місто породільне закопує під припічком або під пічкою, де взагалі мало ходять, але викинути на двір не можна, бо дитина тоді, як виросте, то буде плаксива, нещасна і навіть придушена зовсім”.
(Мар’їнка: етнокультурний портрет українського селища на Донеччині кінця 1920-х рр.)
Сама Олена Боряк уперше переступила поріг тодішнього Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського студенткою першого курсу історичного факультету Київського державного університету ім. Т. Шевченка. Це був 1975 рік.
— Я просто хотіла в експедицію, — сміється вона.
На питання, звідки взагалі взялася ця ідея про експедицію, каже, що читала багато книжок про мандри.
— Наївно думала, що для мене відкритий цілий світ і я зможу досхочу мандрувати. Але коли мені пояснили, що світ насправді закритий (хіба що вдало вийду заміж за дипломата), я відмовилася від цієї ідеї, — розповідає Олена.
Історичний факультет мав би відкрити омріяні горизонти. А на першому курсі — давній світ, середньовіччя.
— Які там мандри, — усміхається вона.
І тут уперше пролунало слово “етнографія”. Серед викладачів був Всеволод Наулко (вчений, займався, зокрема, етнічною демографією. — LB.ua). Він виїжджав на той час у різні місця, часто бував за кордоном. І всі його лекції перетворювалися на захопливий перегляд діапозитивів. Так в Олени склалася зв’язка, що етнографія — це мандри. Вона вичитала, що є такий академічний Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії. З’ясувала, що він знаходиться на вулиці Грушевського (колишня Кірова), і поїхала туди.
— Іду коридором, бачу — “Відділ етнографії”. Якісь люди запитують, що я хочу. “Я хочу в експедицію”.
Виявилося, що наступного дня мав бути виїзд. Олена не зчулася, як стояла перед директором інституту. “Це студентка істфаку, вона хоче з нами поїхати”. – “Нема питань, пиши заяву”.
Відтоді щоліта Олену брали в експедиції. Вона мріяла вступити до інституту в аспірантуру, але розподілили до школи. Реалізувати мрію вдалося тільки за 6 років.
— Яким ви застали інститут, коли вперше потрапили туди?
— Етнографія на той час була фактично під забороною, адже, як, скажімо, і козакознавчі студії, вона прирівнювалась до націоналізму. Але вповні усвідомлення цього прийде до мене набагато пізніше. Були окремі дозволені теми. Нечуй-Левицький і етнографія, Тарас Шевченко і етнографія, Леся Українка і етнографія. Читали їхні твори, вишукували етнографічні і народознавчі моменти — це було найбезпечніше.
Були кілька людей, які працювали, їм дозволили щось робити в певних межах –– моєму викладачу Всеволоду Наулку, Наталії Гаврилюк, приміром. Але загалом справжню науку загнали в підпілля.
У добу маланчуківщини (Валентин Маланчук — секретар ЦК КПУ з ідеології, теоретик і борець з українським націоналізмом, 1972–1979 рр. — LB. ua) дружина Маланчука — Вікторія — працювала старшим науковим співробітником у відділі етнографії. Важко уявити, під яким тиском усі перебували. Як відомо, тоді академічні інститути зазнали масштабних ідеологічних чисток.
Вичищали професійне, передусім середнє покоління.
А молодшого покоління треба було ще дочекатися. Утворився такий розрив. Але ж щоб була традиція і можна було говорити про наукову школу, знання слід послідовно передавати. І тут я — між тим і тим. Мені пощастило, я застала корифеїв — Наталію Гаврилюк, Володимира Горленка, Лідію Артюх, Олександра Курочкіна, Бориса Попова, вчилась у них. Але вони, на мою думку, не мали можливостей працювати повноцінно.
І це була така політика. Ви подумайте, що таке етнографія? Це наука, яка вивчає побут, повсякденне життя з незліченними обрядами, віруваннями, уявленнями, казками, піснями, танцями. Це наші корені, вони багатющі. І доступ до справжнього дослідження цього в нас був обмежений або спотворений.
— А які дослідження проводили?
— Приміром, тоді відбувався всесоюзний рух зі створення Регіонального історико-етнографічного атласу: землеробські знаряддя праці, одяг і житло. Але щоб ви розуміли, нічого з того не вийшло. Хоча провели величезну роботу, були численні експедиційні виїзди. Проте навіть архіви цих проєктів з тих, не таких уже й далеких 1960–1970-х років, не збереглися.
— Куди вони поділися?
— Пам’ятаю, у нашому відділі стояли шафи з робочою картотекою цього атласу. Потім ті шафи перемістили в коридор. Далі виявилося, що частина матеріалів зникла. До речі, водночас над історичним атласом працював Інститут історії. І в них та сама ситуація — усе зникло, від архіву Атласу залишилися жалюгідні рештки. І зараз ми розуміємо, що це не випадковість.
Атлас був надзвичайно важливий для нас. Якби ми емпірику поклали на карти, то виразно побачили б нашу національну ідентичність і водночас регіональність України, локальні особливості, які були впливи, де промальовуються перехідні зони. Ці питання досі до кінця так і не розкриті. Нинішня війна зайвий раз доводить їхню актуальність.
У будь-якому разі ця робота від початку мала специфіку. Довго головне було зафіксувати явище територіально. Приїжджали в села і питали, приміром: "Які знаряддя обробки ґрунту у вас є? Яка їхня місцева назва?" Мене завжди цікавила інша етнографія. Я люблю питання “чому?”.
— Атлас — союзним республікам, інше — прерогатива російських етнографів?
— Такий приклад. У Москві був академічний Інститут слов’янознавства і балканістики АН СРСР (нині — Інститут слов’янознавства РАН). І в його межах працювала дуже авторитетна група під керівництвом Нікіти Толстого і його дружини, які для нас усіх були взірцем за своїми масштабами, тематикою, рівнем. У 1978–1985-х вони організували так звану “Полєскую експедіцію”. Поїхали в білоруське і наше Полісся. Як у свою вотчину. І тепер ми ставимо собі риторичне питання: наскільки коректно це було з їхнього боку? Вони застовпили за собою цілий унікальний регіон. Після цього ми не могли говорити про Полісся, щоб не згадати школу Толстого, яка направду зробила багато, і зробила професійно, я віддаю їм належне. Але розумієте: чим це не захоплення поля? Вони дуже потужно пройшлися ним і переорали. Не всі ці матеріали надруковані. І доступу до них ми не маємо. Але на той час ми сприймали це нормально.
Болісне усвідомлення, по суті, колоніального статусу українського народознавства в СРСР прийшло пізніше, з роками.
Тільки після Чорнобильської катастрофи завдяки створенню Центру захисту культурної спадщини від техногенних катастроф, у якому я працюю останні 6 років, ми занурились в українське Полісся і нарешті маємо свій унікальний польовий матеріал.
До речі, свою дисертацію я захищала в тодішньому Ленінграді 1989 року. Бо в Україні не було наукової ради, щоб захистити роботу з етнографії — захищались у Москві, Мінську, Тбілісі і Ленінграді. Таким було місце етнографії в совєтській Україні.
Це до питання, як же ми вивчали Україну. Ось так і вивчали. Був Атлас, над яким треба було працювати за принципом “тут ще не були, ще сюди поїдемо”. А по-друге, не було системного підходу. Там Полісся, там Слобожанщина, тут ще така тема. Була ідея створити серії регіональних етнографічних видань: Наддніпрянщина, Поділля, Полісся, Слобожанщина, Південь. "З чого почнемо?" — "Поділля". Колективна монографія побачила світ. Раритетна абсолютно. Але на тому все. Окремо видали Полісся — об'єднали статті в збірник. На місцях люди працювали. Львівське відділення народознавства (тепер Інститут народознавства) — колись не таке численне, але вони були подалі і мали більші можливості. Як результат, вийшли наукові збірники, присвячені Гуцульщині, Бойківщині, за часів незалежності — Холмщині та Підляшшю, Лемківщині, Надсянню.
— Які наслідки маємо?
— На мою думку, цілісного, системного і послідовного культурно-антропологічного вивчення України не було. Як і формування її “етнографічного образу”. Тому ми так тримаємося за минуле.
Знаєте, я на початку свого наукового шляху довго шукала тему для дисертації і зрештою зупинилася на дослідженні ткацтва в обрядах і віруваннях. Їздила по селах, і жіночки показували-розказували, як і що. І те, що я тоді записала, тепер мої молоді колеги, які займаються цією темою, уже не фіксують. Те, що я записувала, а потім розшифровувала сторінками, відійшло. Нині спливають якісь уламки, шматочки того знання. Ми втратили час.
Звісно, не можна сказати однозначно, що все зникло. Колись я вже наводила цей приклад. Це було в Миколаївській області. З нами були фольклористи, щось ми зачепились за різдвяну обрядовість, і жінка намагалась згадати: “Ой колядка, ой колядка. Я забула”. Покликала онука, і він заспівав її. Це не означає, що онук усе пам’ятає і бабуся йому все переспівала. Але певна тяглість простежується. Проте вона крихка. Одна з моїх тем — родильна обрядовість. І коли я приходжу до чергової респондентки, завжди питаю її, чи пам’ятає, куди закопували дитячий послід. Якщо вона згадає, це для мене велике щастя. На жаль, я все рідше і рідше чую відповідь.
— Студенти з Мар’їнки ще мали змогу почути її.
— Так. Наші західні колеги сказали б: “А чого ви аж так переймаєтесь? Те, що сьогодні — теж етнологія. Вивчайте сучасне”. Але нам хочеться минувшини, бо ми не пройшли цього етапу, не пропрацювали її. Мали б пройти і рухатися далі. А ми тут не дописали, тут щось пропустили. Нам не давали зробити це. І ми хочемо це зникле ухопити.
Ще одна проблема в тому, що дуже багато дослідників працювали (і досі працюють) у шухляду. Зібрали, опрацювали матеріал, але їхнього голосу не почули, з одного боку. Це знання не йде до людей. З іншого боку, дослідник втрачає розуміння цінності того, що робить. Тому я хочу максимально використати свій польовий матеріал. Я збирала його більше ніж 30 років. Хочу ввести його в публічний обіг. Хай не загубляться мої записи в архівах. Та сама постать баби-повитухи, приміром. Ще маю чимало польових записів, аби показати її красу і неймовірність.
Хоча треба визнати, що не всім цікаво і не всі вважають це потрібним.
Наш Центр захисту культурної спадщини від техногенних катастроф виконав гігантську роботу і продовжує її попри всі виклики. А чиновники зовсім недавно питали: “Ще залишилося щось, що треба захищати?”
У цьому всьому ланцюжку ми дійшли до того, що 2014 року МОН вилучило етнологію з переліку спеціальностей, які вивчають у магістратурі, і зі спеціальностей, з яких пишуть дисертації в аспірантурі, а від 2017 року є спеціальність “Історія та археологія”, і лише в її описі, як допоміжна, згадується етнологія.