Тетяна Пастушенко
Почути свідків
«Погнали нас на Германію, і я три годи там, три годи без вечері. Без вечері. Вечері ніколи не було. Рано, в сім часов, така чуть-чуть засолоджена водичка, повлітрова баночка, це дадуть. А удень уже брукву і 150 грам хліба. А увечері нечого. Тільки як хто хоче, то йшли брали кипячонну воду, а сіль у нас німці приносили. А тоді замість сахару сіль посипали так, посипали соллю і пили ми тую ж воду. А тоді отакі (показує напухлі) ноги”.
Уривок інтерв’ю Тетяни Пастушенко з Анастасією Годун зі збірки «Прошу вас мене не забувати»: усні історії українських остарбайтерів»
— Те, що я вивчаю як історик, напевно, визначила моя робота в Музеї, який тоді називався історії Великої Вітчизняної війни. Я потрапила туди доглядачкою відразу після школи. Поступала до Київського університету імені Шевченка, але на останньому екзамені з німецької мови отримала трійку. Я, золота медалістка, а тут таке. Німецька мова мене переслідує все життя (сміється). Від подруги по нещастю дізналася, що в музей потрібні випускники шкіл для роботи. Тож пішла і, зрештою, наступні 13 років пропрацювала в музеї.
Власне, музей відіграв більшу роль у становленні мене як науковця, ніж університет, у який я пізніше вступила на заочне відділення. Пам’ятаю, як була перша сесія, я сиділа на якійсь лекції і думала: “Слава богу, що я на заочному і мушу слухати це тільки раз на пів року”. Деякі лекції були просто жахливо нудними. Натомість у музеї в 1990-ті роки життя кипіло — нові виставки, спілкування з науковцями, запис свідчень очевидців, пошук експонатів, робота в архівах. Тема Другої світової бурхливо розвивалися, ми відкривали для себе нерадянське бачення подій.
На початку 1990-х у музеї зробили виставку за листами з фронту. Вони виявилися надзвичайно цікавими. Дуже особисті. Це вже інша картина війни, не така забронзовіла, не така однозначна. Там про все писали. І вони збереглися в архівах, попри цензуру і пропаганду. Тож я інакше відкривала історію війни, вивчала її не з підручників, а історій цих людей. Так, власне, натрапила і на майбутню тему своїх досліджень — остарбайтери з України.
Розповіді про роботу в Німеччині я чула ще від своєї бабусі, яка теж була остарбайтеркою. Вони спливали в моєму дитинстві за будь-якої нагоди. Це не було якесь табу в родині, але щось інше, ніж у діда — солдата-переможця, який закінчив війну в Празі. І 9 Травня було дідовим святом, а бабусі з її життєвим досвідом воно не стосувалося.
Потім я натрапила на листи колишніх примусових робітників і в’язнів концтаборів у музеї. І врешті-решт у 1997 році познайомилася з журналістом Віктором Педаком, який зібрав багато матеріалів саме про примусову працю українців у нацистській Німеччині.
Його інтерес почався з того, що до нього звернувся громадянин Німеччини Тео Брендель. Він шукав свою няню – українку Ганну, яка під час війни працювала в його родині, доглядала чотирьох дітей. У них залишилися листи, які ця дівчина отримувала від односельчан. Ті також примусово працювали в Німеччині. Він хотів дізнатися про її долю і повернути ті листи. Віктор Педак зробив на цю тему радіопередачу, і йому вдалося, здавалося б, неможливе — знайти Ганну Коломієць. У 1996-му Тео Брендель і Ганна зустрілися.
Після цього Віктор Педак зібрав багато подібних історій і з цими матеріалами прийшов до нас, у музей. Так виникла ідея виставки про долю українських остарбайтерів, яку ми відкрили в 1998-му. Це була перша така велика виставка на цю тему в Україні. Власне, зустріч з Віктором Педаком дала поштовх і мені.
Я почала розшукувати колишніх примусових робітників, збирати для музею експонати. І потім уже, коли перейшла працювати в Інститут історії України, збирала матеріали, листувалася зі свідками. Згодом взяла участь у міжнародному усноісторичному проєкті, в який мене запросила колега з Харкова Гелінада Грінченко.
І виявилося, що ті мої розмови зі свідками називаються усною історією. Тоді я отримала досвід, як професійно записувати подібні інтерв’ю. Поступово рухалась і в один бік — до людей, які історичний досвід пережили, і в інший — у світ нових дослідницьких методик. І це було дуже важливо для моєї кар’єри. Не тільки в сенсі написати наукову працю, а в розумінні історії. Адже історія — це життя звичайних людей. Їхні розповіді — важливе історичне джерело саме по собі. Це не доповнення до архівних документів. І саме розповідь людини може стояти в центрі дослідження, навколо якої вибудовуються інші події, факти та обставини. Ці історії дуже особисті, емоційні, містять багато нюансів, подій і фактів, про які не пишуть в офіційних документах.
Документування сучасної війни відбувається фактично в режимі онлайн. Люди самі створюють сториз, знімають відео, пишуть щоденники або висловлюються публічно в соціальних мережах. Зараз багато різноманітних засобів, щоб фіксувати події цієї війни. І тут виявляється, що фахівці-історики, соціологи, антропологи фактично біжать слідом за цим процесом документування війни. Ще невідомо, як і коли закінчиться війна, а ми вже маємо багато дослідницьких проєктів, у яких записують свідчення очевидців. І це добре, бо унеможливлює монополію на пам’ять.
Дослідницькі стереотипи
“...Історія нацистських концентраційних таборів – одна з найбільш вивчених сторінок Другої світової війни. Історія українців у нацистських концтаборах – питання нове й практично невідоме…”
З книжки “В’язні з України в концтаборі Маутгаузен. Історія та пам’ять”
— Я підтримую зв’язки з колишніми жертвами нацизму і маю багато контактів з німецькими громадськими організаціями. На початку повномасштабного вторгнення ми допомагали людям, які були в’язнями концтаборів чи на примусовій праці в Німеччині. І коли я з ними говорила, то вони весь час порівнювали росіян з німцями. Ця потреба висить у повітрі — з чимось порівняти війну, яка зараз триває. І тому постійно звучать слова, пов’язані для нас з насильством, травмою: Голодомор, геноцид, німці, нацисти. Це цілком нормально, що ми звертаємося до досвіду найближчого минулого.
Ця війна відбувається в тіні попередньої світової війни. Сьогоднішня агресія Росії — це фактично наслідок незавершеної Другої світової війни. Я не першовідкривач цієї думки. Про це наголошують історики Сергій Плохій, Віталій Нахманович, Тімоті Снайдер. Західні союзники змушені були домовитися з Радянським Союзом, щоб позбутися нацистської держави, тим самим легітимізували сталінізм. Нюрнберзький процес засудив нацистську Німеччину і Гітлера, але тим самим реабілітував Сталіна і СРСР, хоча вони спільно розв’язали Другу світову війну в 1939-му. А сучасна Росія і далі будує свою політику на тому, що вона перемогла нацизм (тепер уже без західних союзників та України), що вона — держава-жертва, держава-переможець. Попри те, що в Європі зараз уже чітко бачать, як росіяни використовують Другу світову війну у своїй пропаганді, стереотипів позбуватися важко.
Якщо дивитися з погляду історика, який вивчає Другу світову війну, сучасна війна в Україні має вплинути на інтерпретацію подій Другої світової. Насамперед йдеться про колоніальний і постколоніальний аспекти. Український народ зараз бореться на полі бою проти російської колоніальної війни, але також проти російської колонізації в культурному та історичному просторі, і всередині країни, і за кордоном. Але це повільний процес.
У травні я була в Австрії на щорічному відзначенні дня визволення концтабору Маутгаузен. Для Австрії це центральна подія пам’яті про Другу світову війну. Її проводять за присутності президента та прем’єр-міністра Австрії, близько 40 делегацій всіх посольств країн, звідки походили в’язні концтабору. До слова, після початку повномасштабної агресії російській делегації заборонили брати участь в офіційних урочистостях.
Це, мабуть, єдиний меморіал нацистських концтаборів, де кожна країна встановила власний пам’ятник на честь своїх громадян-в’язнів цього нацистського концтабору. Окрім офіційного мітингу на колишньому апельплаці концтабору Маутгаузен, делегації проводять короткі урочистості кожна біля свого пам’ятника. Потім покладають квіти до пам’ятників інших країн або іншим жертвам. Фактично кількість вінків відображає поточні симпатії і політичні відносини між країнами.
Цього року біля пам’ятника радянським громадянам і Дмитру Карбишеву, які офіційно вважаються пам’ятниками російським в’язням, було небагато квітів. Відповідно зібралося дуже багато людей на мітинг біля українського пам’ятника (пам’ятник українським бранцям з’явився на території меморіалу тільки у 2002 році. — LB.ua). У виступах на офіційній церемонії, звичайно, весь час згадували Україну і російську агресію. Але на цих урочистостях я побачила й іншу історію.
Концтабір Маутгаузен мав багато філій, зокрема, в містечку Ґузен, де щороку теж проходять пам’ятні церемонії. Там виступала австрійська дослідниця, професорка університету міста Лінц. Вона згадала відому історію, як австрійська родина Лангталерів урятувала двох утікачів з блоку смерті концтабору (у ніч з 2 на 3 лютого 1945 року 419 радянських військовополонених здійснили втечу. Облава тривала три тижні, більшість утікачів убили. Вижило восьмеро, п’ятеро з них були родом з України. — LB.ua). І у своїй промові вона називає їх звично — “російські полонені”. Пізніше я спитала, хіба вона не знає, що ті втікачі не були росіянами: один з них – Михайло Рибчинський, єврей з Києва, а інший – українець Микола Цемкало з Луганська. Вона відповіла, що знає це. Просто автоматично назвала їх росіянами, не усвідомлюючи, бо завжди так робила. “Russischer Kriegsgefangener”, “російські військовополонені” — це настільки вже глибоко вкорінений зворот, що позбутися його важко навіть дослідникам. Що вже казати про пересічних жителів. І стереотип про те, що Радянський Союз — це все росіяни і перемогу у війні здобули російські солдати, досі залишається в суспільстві Західної Європи.
Я давно співпрацюю з Центром східноєвропейських досліджень університету в Гайдельберзі, який очолює професорка Таня Пентер. Вона написала книгу “Вугілля для Сталіна і Гітлера. Робота і життя на Донбасі в 1929–1956 рр.”. Було б добре її перекласти та видати в Україні. Вона вже тоді, у 2010 році, дослідила нашарування цієї колоніальної політики і практики, що російської, що нацистської в Україні.
Багато співробітників Центру орієнтуються у своїх дослідженнях на Україну і українські теми, а зараз вони активно допомагають українським ученим. Приміром, п’ять українських істориків та історикинь отримали наукові стипендії в цьому Центрі. Інтерес до історії України просувається, зокрема, завдяки відкритості українських архівів. На жаль, документи з історії ХХ століття в російських архівах в останні роки ставали все більш недоступними.
Але треба визнати, що інерція — дуже потужна річ. Залишки традиційного уявлення про Радянський Союз як Російську імперію в Німеччині можна зустріти скрізь, на рівні топографії. Кладовище, де поховані військовополонені і цивільні примусові робітники з СРСР, називається Russischer Friedhof, тобто “російське кладовище”. Табори, де працювала багатоетнічна група примусових робітників, називаються “російські”. І ті меморіальні дошки, які встановлювали у 2010-х роках, присвячені переважно російським робітникам, хоча більшість цих невільників були з України. Така ситуація склалася ще й тому, що в нацистських документах робітників такої національності як «українці» не було.
Білі плями
“...Як влучно написав Михайло Марунчак, голова Світової ліги українських політичних в’язнів: «Український великан був захований за чужі національні літери...»
З книжки “В’язні з України в концтаборі Маутгаузен. Історія та пам’ять”
— Кілька місяців тому ми зустрічалися в Бремені зі співробітниками меморіалів колишніх нацистських таборів. І так само проговорювали думку про те, що важливо показувати радянських в’язнів не як росіян, а намагатися робити акцент на їхній багатоетнічності, позбуватися цього колоніального бачення пострадянського простору. Хоча ця ідея не є революційною. Адже меморіали працюють з різними національними групами жертв, зі свідками, і цих свідків багато з України, тож це не є відкриттям. Але все одно їм було важливо почути про це зміщення акцентів, про яке не надто замислюються. І про це треба говорити.
Бо і без того, згадуючи в’язнів нацистських концтаборів, традиційно наголос роблять усе ж на пам’яті про єврейських в’язнів, що цілком зрозуміло, і західно-, і східноєвропейських — про французів, голландців, бельгійців, італійців, поляків. По-перше, українців у переліку інших груп в’язнів нацистські чиновники не позначали. Тобто таких в’язнів офіційно не існувало, були «російські» або «радянські» в’язні. По-друге, громадські організації західно- і східноєвропейських в’язнів значно активніші, з більшими фінансовими можливостями, тому їхній голос гучніший.
До того ж вони не мали цього часу мовчання тривалістю в 50 років, як ми. Вони говорили про свій досвід відразу по закінченню війни, відстоювали права своїх в’язнів. І потім, після розпаду Радянського Союзу, коли зрештою наші колишні в’язні отримали можливість відвідувати ці меморіали, то теж не завжди свідомо несли тему України, теж розчинялись у загальній групі колишніх радянських в’язнів. Тривала ізоляція країни так легко не долається.
До цієї проблеми колоніалізму важливо додати, як це сформулював український історик Андрій Портнов з університету Веадріна у Франкфурті-на-Одері, вибіркову етнізацію в історії Другої світової війни. Коли у відповідь на питання, хто переміг у війні, називають російського солдата. А українців згадують у контексті співпраці з нацистами, діяльності «української поліції», української дивізії «Галичина» або ОУН і Бандери.
Від нацистської ідеології відмовилися, а от колоніального погляду на Східну Європу не позбулися. Тому після розпаду СРСР усе радянське автоматично стало російським. І сучасна Росія активно такий погляд підтримувала і підтримує, витрачає на це багато грошей. Таке імперське бачення історії, сформоване росіянами, накладається на всі постсовєтські країни і, що важливо сказати, зберігається і в західному академічному середовищі також.
Уже з десяток років триває розмова про те, наскільки важливо дослідити історію українців у нацистських концтаборах, з’ясувати, скільки ж їх там було, щоб, як кажуть, вибратися з-під того радянсько-російського покривала. І це завдання стосується не тільки українських в’язнів, а й білоруських, казахських, грузинських, узбецьких. У 2019 році ми спробували дослідити це питання на прикладі концтабору Маутгаузен — оприявнити саме українських бранців, які в нацистських документах були записані як «радянські військовополонені», «цивільні російські робітники», «поляки», «чехи», «словаки». На сьогодні ми частково опрацювали дані на «радянських військовополонених» і «цивільних росіян» й оцінили кількість українських в’язнів як приблизно 20200 осіб.
Пошук цієї української складової в інтерпретації подій Другої світової війни дуже важливий. Саме тому я ношуся з ідеєю створити в Україні базу даних на радянських військовополонених.
Загалом у темі військовополонених чи не найбільше білих плям. Військовий полон на території Німеччини добре досліджений, бо збереглися архіви, а те, що відбувалося на окупованих територіях — це пазл з відсутніми фрагментами. Документи німецьких таборів, які були на окупованих територіях — шталагів, дулагів, здебільшого знищені. Чому досі немає книжки на цю тему? Тому що немає з чого її писати. Треба складати мозаїку з багатьох дрібних фрагментів. І тільки якщо ти розумієш загальну картину, можеш здогадатися, куди той шматочок пазлу приткнути.
При тому, що радянських військовополонених було понад 5 мільйонів, вони залишаються такою собі сірою масою, у якої немає обличчя. І мені дуже шкода, що коли я починала досліджувати цю тему, то не встигла записати багато інтерв’ю з колишніми військовополоненими — фактично бігла вже за останнім вагоном останнього потяга, який був десь за горизонтом.
Але в нас є можливість оприлюднити імена і навіть фото сотень тисяч українських військовополонених, які були зареєстровані в німецькому полоні. Тривалий час вважалося, що картотеку довідкової служби вермахту знищили під час війни. Але у 1996–1997 роках німецькі дослідники Райнгард Отто, Рольф Кельнер і Єнс Нагель випадково виявили її частину в Подольську, в архіві Міністерства оборони Росії. Як з’ясувалося, вона потрапила в руки американців – і ті передали її Радянському Союзу.
У Подольську залишилася картотека на полонених, які загинули, і зараз ці документи представлені на сайті ОБД “Меморіал”. Картки військовополонених, які вижили, зберігалися в обласних архівах, зокрема й України, як «трофейні справи військовослужбовців Радянської армії, які побували в німецькому полоні». Загалом йдеться про понад 800 тис. карток.
Нині всі вони оцифровані. Здавалося б, справа за малим: створити базу даних і внести в неї відомості з цих карток. Щоб нащадки дізналися про долю своїх рідних, щоб провести наукову роботу, зробити елементарну калькуляцію. Відповісти нарешті на питання, скільки ж полонених з України було серед радянських військовополонених. Така робота дасть можливість аргументовано заявляти, що українці не лише співпрацювали з нацистами (як і багато інших представників усіх країн Європи і Росії також), а це і радянські військовополонені, і в’язні концтаборів, і примусові робітники. Це має важливу роль у самопрезентації України в контексті Другої світової війни. Але це не зробиш на одному ентузіазмі дослідників.
Мої колеги з Вінниці самотужки почали створювати базу даних на радянських військовополонених на основі документів з Вінницького архіву. Зараз там тисяча прізвищ. Але треба кошти, щоб продовжити цю роботу.
Це не можна ігнорувати. У минулі десятиліття ми вже жили з уявленням, коли економіка — головне, а історія — це неважливо. Але зараз бачимо, наскільки насправді важливі й історія, і культура. Бо це той імідж, який іде попереду економіки. Спочатку дивляться, хто ти, який в тебе культурний і історичний бекграунд. І, зрештою, що помічають? Бачать образ, створений пануванням імперії російської і радянської. І треба руйнувати цей імідж і формувати свій, що вимагає великих зусиль. На цьому полі я бачу своє маленьке завдання.
Але все ж у цій ситуації найбільший внесок – за нашими воїнами ЗСУ. Їхній опір, боротьба, смерть надали Україні суб’єктність. Вони доводять, що Україна є. А історія показує, що іншого шляху в нас немає.