Мирне життя у Бердянську і «рускій мір», на який не чекали
Катерина (29 років) і її чоловік, військовий «Азову» Валерій з позивним Тейваз (26 років) народилися в Бердянську, училися там в одній школі, декілька років зустрічалися. До початку війни вона працювала кухаркою, він — офіціантом у сусідньому закладі. 2016 року його призвали на строкову службу. Два роки він відслужив. Коли повернувся у 2018 році, молода пара одружилася. Тоді ж Валерій вирішив вступити до лав «Азову».
«У чоловіка служив батько. Він завжди був прикладом для нього. Тому військове життя навіть після закінчення строкової служби все одно прийшло по нього. Як би родичі не просили його не вступати та не ходити, він однаково вирішив стати військовим. Згадую, як ще у школі під час подій на Майдані в 14 році одній радянсько-проросійській учительці англійської мови він прямо сказав: «Glory to Ukraine!» Тоді вона вигнала його з класу. У мого чоловіка завжди була проукраїнська позиція. Він такий ще з підліткового віку», — згадує Катерина, бавлячись на столичному дитячому майданчику з маленьким Макарчиком.
Дружина військового наголошує, що насправді в Бердянську ніхто не чекав на «визволителів». «На всю нашу школу було лише дві проросійські вчительки. Усі інші не стали колаборантами і виїхали з міста. Я ніколи не вважала Бердянськ проросійським містом. Просто до початку війни у 14 році до нас приїжджали багато відпочивальників з Росії. Але ми точно не чекали на їхній «рускій мір» на нашій землі».
Однак він прийшов.
«Чоловіка в ніч на 24 лютого вже не відпустили з частини в Юр'ївці (Маріупольський район Донецької області). Хоча до цього дозволяли, бо в нас маленька дитина, яку я дуже важко народжувала. Валерій завжди допомагав. У ту страшну для всіх нас ніч я не могла заснути. Годувала дитину, тримала за ручку. Ближче до ранку, десь о 4:10, написала чоловікові смс, що мені дуже тривожно. А потім пролунав перший вибух. До цього щось чула лише в Маріуполі, десь далеко, у Східному, коли їздила до тітки. Тут же після першого вибуху за 7 хвилин пролунав наступний. Було дуже страшно», — тремтить голос жінки.
За 10 хвилин прибігла мама Катерини, вона мешкала окремо. «Ми одразу почали збиратися, кидати якісь речі. Зателефонував чоловік, сказав терміново їхати з міста. На жаль, наша машина вже була несправна. Але я з малим, мамою та матір'ю чоловіка сіли в неї і рушили. У Бердянську вже неможливо було заправитися через величезні черги, хаос і паніку. Тож вирішили поїхати до бабусі, в село Замістя (Запорізької області), подалі від моря, звідки йшли обстріли. Там нарешті заправили машину, та вона вже не завелася. Нам, жінкам, довелося її штовхати до бабусиного будинку. Де ми й застрягли на цілий місяць. Бо прийшли окупанти».
Виїзд з окупації під обстрілом
Катерина згадує, як зрозуміла, що село захопили. «Десь на другий день я вийшла погуляти з Макарчиком. Ми стояли на пагорбі, з якого видно всі дороги. У мене затремтіли руки, стерпло все всередині, коли побачила рух нескінченої кількості техніки. Я не могла навіть порахувати її. Найстрашніше, що тоді я розуміла: вони йдуть на Маріуполь, де вже був мій чоловік. Я стояла й плакала, бо їхньою ціллю були «азовці».
У самому селі бойових дій не було. «Вони заїхали своїми «жабами» та «камазами», облаштували блокпост, захопили заправку. Показово стріляли в бік хат з людьми. Розважалися так. Нам пощастило, що наш будинок на іншому боці. Люди не виходили, бо на них чекала кулеметна черга. У Макарчика почало загнивати око. Я вмовила одного чоловіка поїхати до аптеки по ліки. Коли повернувся, перепросив, що нічого не привіз: орки хотіли розстріляти продавчиню в аптеці, бо вона не хотіла віддати їм усі ліки. Страшно було всім».
Весь цей час Катерина ще була на зв’язку з чоловіком, який брав активну участь у бойових діях. «Бували дні, коли він пропадав. Десь 9 днів мовчав. Я посивіла. Коли ж їм завезли старлінки, стало легше. Він швидко міг повідомляти, що живий – і знову в бій. Просив шукати хоч когось, хто відремонтував би автівку, аби ми виїхали з окупації. Бо всі знали нашу родину, що є військові. Це було небезпечно для нашого життя. По селу вже вивозили людей на підвал.
Уже з Азовсталі Валерій розповідав дружині про жахи в Маріуполі. На вулицях міста стояв страшенний сморід через велику кількість трупів. «Він порівнював усе це зі страшною комп’ютерною грою, я не пам’ятаю її назви. Коли собаки бігають з відірваними кінцівками людей, їдять їх. Як якась бабуся стоїть над трупом, шмонає його, аби щось знайти і поїсти. Гроші перестали бути потрібні людям десь 3 березня. Їх вже ніхто не шукав. Цікавили лише вода та їжа. Все. Це був справжній апокаліпсис. Мені дуже боляче, що зараз про Маріуполь якось не згадують. Мовляв, той жах уже не такий актуальний, і це мене лякає», — зізнається дружина військового.
Нарешті один фермер за допомогою перемикача з ванної кімнати та купи дротів завів машину. З десятої спроби. Так вранці 1 квітня автівка рушила на Запоріжжя. «Ми доєдналися до гуманітарних колон з Бердянська. З Маріуполя не було жодного евакуаційного рейсу – окупанти так і не дозволили. Уже ввечері під Василівкою потрапили в затор. Навкруги техніка. Не так далеко – страшні вибухи. Будинки розтрощені. А ще три місяці тому ми возили дитину в лікарню цією дорогою. На головному пункті Василівки пропустили лише автобуси. І в той момент я зрозуміла, що ми залишаємося на холоді посеред поля».
Ті ніч і ранок для трьох жінок з маленькою дитиною були найстрашніші. «Водичку малому ми гріли від свого тіла. Я закутала його у дві ковдри, сама зігнулася над ним, накрилася ще зверху курткою, аби якось зберегти тепло. Бо бензин треба було економити. Його залишилося мало, лише до Запоріжжя. О другій ночі почався обстріл. Вибухи були страшенні. Здригалася вся земля. Налякані люди через безвихідь ходили в туалет прямо між машинами. Звісно, ніхто на це навіть не звертав уваги. Усі ми були в однаковому жахливому становищі».
Ранком російська техніка на великій швидкості почала їздити повз колону автівок. «Робили це вони спеціально, аби люди не могли вийти. А в кожній машині, як гороху, було дітей. Усюди наліпки «Діти». Усі налякані. О дванадцятій дня я розридалася, бо сил уже не було. Нарешті нас почали пропускати. На початок колони ми не встигли, і це нас врятувало: через два блокпости треба було проїхати заміноване поле – перша автівка підірвалася. Як уже потім розповідали – від снаряда, бо почався артобстріл. Снаряд насправді не розірвався, бо земля була сирою. Однак автівка почала горіти, з неї вискакували діти, батьки. Їх підбирали інші машини. Усі кричали. Чоловікова мама міцно вчепилася за кермо, моя мама молилася. Я тримала Макарчика і ридала. Так по цьому полю ми їхали десь 10 хвилин, які мені здалися вічністю».
Уже в Запоріжжі, коли чоловік вийшов на зв’язок, Катерина розповіла йому про ці 10 хвилин. «Він попросив вибачення за те, що мені довелося теж пережити 10 хвилин його життя. Від чого, звісно, мені стало зле, бо усвідомила, в якому пеклі він перебуває».
Син чоловікового командира і волонтери допомогли родині з житлом у Запоріжжі. Маленькому Макарчику зробили операцію на оці в міській лікарні. «Але ми розуміли, що треба все одно їхати далі, до Хмельницького».
«Чоловік не все розповідає про полон»
До 15 квітня Валерій брав участь у боях на правому березі Маріуполя. Потім переправа на Азовсталь. Перепливав крижану річку. 9 травня отримав поранення, виконуючи завдання на Азовсталі.
«А потім повідомив, що є наказ виходити. Зрозуміло, що полон — це дуже страшно. Однак якщо чесно, після того, як одній матері відправили фото з тілом закатованого сина з Азовсталі, всі ми розуміли можливі наслідки. Невідомість страшна. Але вона краща, ніж їх усіх перебили б на Азовсталі. Головне, що живий».
З Хмельницького жінки поїхали до Києва, бо Макарчику в рік потрібна була операція через вроджену патологію. «У столиці мені допомогли знайти найкращого в Україні дитячого уролога. Сина прооперували. Допомогла патронатна служба «Азову». Ще у Хмельницькому я постійно брала участь в акціях, забігах на підтримку наших хлопців з «Азову». У Києві ця діяльність Асоціації родин захисників Азовсталі була ще активнішою».
Зв’язку з чоловіком не було майже рік. «Йому дозволили зателефонувати лише двічі по 30–40 секунд. Він устигав сказати, що живий, і спитати про сина, бо знав про необхідність операції в рік. Уже потім, коли його звільнили, розповідав, що це найбільше хвилювало. Бо в полоні постійно снилися кошмари, що операція була невдалою».
Катерина додає, що за цей страшний вже понад рік рідні захисників і захисниць «Азову» стали справжньою єдиною сім'єю. «Ми підтримували одне одного весь час. І тут страшна новина — теракт в Оленівці. Ще один жахливий день війни, коли почали викладати фото. Один убитий хлопець нагадав мені чоловіка. Такий смаглявий смаглявий і з татуюваннями. Я виплакала всі сльози за дві доби, поки не знайшла це фото без заблюреного обличчя. Усе було для мене, як в тумані. Бо ще й оприлюднили списки загиблих, де я знайшла наше прізвище. Та ще й рік народження збігся. По фото я зрозуміла, що це не мій Валерій. За ці дні з’явилися нові сиві волосини. Тіло того хлопця з фото мені й досі часто сниться».
Коли обміняли командира чоловіка, Катерина дізналася, що Валерій перебуває в СІЗО Донецька.
«Через декілька днів після обміну командир зателефонував мені. Потім у Києві ми зустрілися. Бо в нас дуже добре налагоджена комунікація. Це наша спільна «азовська» родина. Десь якась звісточка – то все передається. Ми всі віримо, що наші хлопці будуть живі та повернуться до своїх родин».
Валерій пробув у полоні із 17 травня 2022-го до 6 травня 2023 року. «Як я витримала майже рік, коли він перебував там? Мене тримала дитина. У мене не було варіантів, аби впасти в депресію. Кожного ранку о 7:00 маленька голова вже стирчить над тобою: «Давай гратися!» Хоч іноді здавалося, що від усього цього божеволію. Треба посміхатися, а стан такий, що насправді помираєш кожного дня. Але на ранок треба жити. Я знала, що чоловік повернеться. Так у нас і вийшло».
«Чоловік сам зателефонував і повідомив, що його звільнили. Є ще навіть його фото з тією шоколадкою в руці. Він заплакав, я, звісно, теж. Мене ще три дні накривало дуже сильно емоційно».
Зараз подружжя живе у столиці. Валерій лікується. Потім — реабілітація. Є проблеми через втрату ваги і загострення хронічних захворювань.
«Як пояснював мені лікар, організм уже почав з’їдати сам себе. Та це не індивідуальна історія. Такими всі повертаються з полону. На жаль, у полоні й досі перебуває близько 700 захисників і захисниць з «Азову». Тому ми будемо боротися за всіх, поки останній боєць повернеться додому», — впевнена Катерина.
Говорить, що чоловік небагатослівний щодо перебування в полоні.
«Потроху розповідає. Але ми ще чекаємо на наших хлопців і дівчат, тому подробиць поки що не варто озвучувати. Сподіваюся, що після перемоги світ дізнається про всі ті жахи.
Точно можу сказати, що полон не зламав Валерія. Він стільки всього пережив. Коли зустрілися під тим автобусом після звільнення, то так, погляд його був розгублений. Він ще не вірив, що звільнили. Розповідав згодом, що в літаку щипав себе. Мовляв, зараз прокинеться – і все це неправда. Проте він залишився таким, як був. Він усе достойно пройшов».
Наприкінці розмови Катерина сміючись каже, що чоловік уже їздить на полігон.
«Я розумію, що його ніщо вже не зупинить. Чудово знаю, хто він, його цінності. Конкретної розмови про його плани повернутися на службу ми ще не мали. Однак треба розуміти, що таке «Азов». Скоріше за все, він повернеться».
