Для переселенців сьогодні велика проблема – знайти роботу, особливо в західних областях, куди переїхало найбільше людей. Ніхто не був готовий до такого напливу людей працездатного віку, робочих місць для них мало. Що можна зробити, щоб допомогти людям?
Я не думаю, що робочих місць дуже мало. В західні області також приїхали люди, які потребують догляду, опіки, тобто, збільшується сегмент надання послуг для цих людей.
Вже працює програма по поверненню 6500 грн роботодавцю, який працевлаштовує людину в статусі ВПО. Це здешевлює робочу силу і, я вважаю, що це хороший інструмент, який мав би зацікавити роботодавців.
Також є підтримка для переселенців від держави. Загалом це є 8 тисяч гривень на сім’ю, якщо йдеться про маму і двох дітей. Плюс в середньому 450 гривень на повернення плати за комунальні послуги на кожну особу. Тобто це вже 9 тисяч.
Я би не сказала, що сукупний обсяг коштів є меншим, аніж, наприклад, у тих людей, які залишилися без доходів і живуть під обстрілами на території Харківської області.
Я не знаю, як порівнювати з Харківською областю, але 9 тисяч – це небагато. І працевлаштуватися мамі з двома дітьми непросто, особливо коли закриті садочки і школи.
Так, над цим треба працювати. Садочки і школи мають бути обладнані бомбосховищами. Поступово це питання вирішується через Мінреінтеграції та інші міністерства. Але швидко бомбосховищ не побудуєш. Це серйозний виклик.
Якщо мама не може працювати, вона має також отримувати допомогу по малозабезпеченості, якщо дозволяють спільні доходи родини. Плюс є ще допомога від ЮНІСЕФ, якщо ми говоримо про сім’ї з дітьми. Є ще інші міжнародні організації, агенції ООН, які виплачують гроші певним категоріям людей. Ці виплати треба адмініструвати і систематизувати. Зараз маємо враховувати і виплати які людина отримує від держави і ті, які йдуть через міжнародні організації, бо всі вони спрямовані на підтримку.
Дуже багато грошей було зібрано для українців у світі, особливо в перші місяці війни. Наприклад, Global Citizen зібрали 9,1 мільярда євро. В уряду є інформація про те, як і на що були витрачені ці гроші? Чи це питання нам не підзвітне?
Дуже гарне запитання, чесно. Велика кількість цих коштів залишається за кордоном. Політика Європейського союзу та інших країн передбачає, що утримання наших людей за кордоном якраз і здійснюється за ці гроші.
Тому я також дуже б хотіла, щоб люди за кордоном розуміли, що їм допомагають не лише за внутрішні бюджети тих країн. Дуже часто це спеціальні програми, відкриті за оці донорські кошти, зібрані міжнародними організаціями для українців.
Зараз ми намагаємося домовитися про те, щоб принаймні отримувати звіти про кількість зібраних грошей, і на що вони були витрачені. І також про найбільших донаторів – щоб принаймні їм подякувати. Також ми просимо міжнародних партнерів, щоби переважна частина або хоча б якась значна частина цих коштів була спрямована на програми всередині України.
І як, є прогрес у цьому напрямку?
Рухаємося потрошки, крок за кроком. Спочатку обмінювались програмами, потім надали їм наші бази даних. Бо в Україні не можна діяти так, як вони діяли в Сирії – просто роздавали гроші всім. В Сирії люди тікали від державного режиму і вони залишилися без державної опіки.
В Україні війна із зовнішнім ворогом. Ми, як держава, не знімали з себе обов’язки відповідати за наших людей, які опинилися в складних життєвих обставинах. Ми готові це адмініструвати, у нас є реєстри людей і розуміння, хто якої допомоги потребує. Ми можемо стати інструментом для міжнародних організацій. Якщо ви не готові передавати нам кошти – окей. Але давайте ми принаймні надамо інформацію про людей, які потребують допомоги. Щоб не було так, як на початку – коли приїздили у Львів і роздавали допомогу усім підряд львівʼянам, які мають квартири, машини і хороші роботи.
Ви згадали, що ми маємо зрозуміти, скільки грошей отримали від конкретного донатора і на що вони були направлені, аби принаймні подякувати. Вже є це розуміння? Ми знаємо, на що були витрачені кошти від продажу мантій Деніела Редкліффа?
Точно не знаємо. Тільки знаємо, що Деніел Редкліфф пожертвував таку-то суму грошей. Раніше і цієї інформації не було.
Підсумовуючи цю частину роботи, якої допомоги потребують наші внутрішні переселенці?
Вони потребують послуг. Ми розуміємо, що навіть якщо достатньо швидко звільнимо території, то треба ще час на відбудову. Два-три роки людям треба десь комфортно жити. Якщо буде послуга, яка забезпечить догляд за дитиною чи за іншим членом сім’ї – буде можливість працювати. Буде можливість працювати – буде можливість винайняти житло. Тому ми шукаємо донорів для певних цільових груп, для сімей з дітьми, щоб забезпечити їм необхідні соціальні послуги.
Також нам треба працювати над тим, щоб люди хотіли повернутися сюди з-за кордону. З точки зору нашого міністерства – потрібно розвивати соціальні сервіси, які вже наші біженці побачили і відчули на собі в Європі. Особливо це стосується родин, де є діти з інвалідністю Нам треба показати їм, що ми теж розвиваємо відповідні сервіси і стаємо суспільством, дружнім до таких дітей. Це спонукатиме їх повернутися.
Що ще може спонукати людей повертатися?
Важко сказати. Якась частина не повернеться, це вже всі констатують. Комусь буде просто страшно. Я спілкуюся зі своїми колишніми працівниками, які повиїжджали. Пропонувала їм дистанційну роботу в будь-якому куточку України, навіть на Закарпатті, де найбільш безпечно. Але сам факт, що тут лунають сирени, є для них величезним тригером, який не дозволяє повертатися.
Тому потрібно також розбудовувати і психологічну підтримку. І ще важливо, щоб ці люди зараз не втрачали зв’язок з Україною. Тому плануємо організовувати центри підтримки для наших громадян при посольствах, теж за донорські кошти. Також ми підтримуємо наших громадян фінансово, не зупинили жодних виплат.
Чи є якісь прорахунки, як ми за кілька років будемо виплачувати пенсії з такими втратами серед людей працездатного віку?
Складно говорити, це вже завдання на після війни. Треба запустити накопичувальну пенсійну систему для того, щоб дати людям шанс назбирати собі якісь статки на утримання.
Українці і так були не дуже схильні до того, щоб робити накопичення на старість. А ті події, які ми сьогодні переживаємо, мабуть, ще більше спонукатимуть не відкладати на потім.
Я так не думаю. Куди люди вкладали гроші? В нерухомість. Сьогодні вони побачили, що нерухомість – це теж неліквідний інструмент.
Так, і тепер будуть складати в задоволення (і в “байрактари”, – LB.ua).
Теж варіант. Але, я думаю, що фінансова грамотність – це теж етап дорослішання громадян. Просто зараз нам бракує інструментів, після війни будемо їх розвивати. Бо зараз, дійсно, хто буде інвестувати в майбутнє, якщо невідомо, куди ракета прилетить?
Пенсійна реформа буде мати той дизайн, який задумувався раніше?
Дизайн принципово не змінився. Це був хороший дизайн для старту: ми забирали невеликий відсоток із ПДФО в державний банк, щоб показати таку можливість. І мали поступово залучати недержавні пенсійні фонди, попередньо зробивши для них дуже прозоре адміністрування з якісним контролем, щоб не було шахрайства. Оці речі можна робити вже.
Накопичення – це про майбутні пенсії. А що ми робитимемо вже в найближчі роки?
Готуємо програму, яка дозволить збільшити свій пенсійний внесок вже сьогодні, Наразі людина, яка працює, не впливає на сплату свого ЄСВ. ЄСВ за неї сплачує роботодавець із офіційної заробітної плати. Ми резюмуємо, що в людини можуть бути ще додаткові заробітки чи просто вона готова більшу суму коштів витрачати на свою пенсію. І ми сьогодні їй таку можливість забезпечимо. Це можуть бути, до речі, люди, які зараз за кордоном вже працюють, і таким чином вони зможуть підтримати своїх пенсіонерів в Україні, і мати шанс, коли вони захочуть в старості повернутися, отримати хоч якусь пенсію тут.
Сьогодні це складна історія – треба приєднатися добровільним договором до солідарної пенсійної системи. Ми хочемо її максимально спростити.
Ми також працюємо над цифровізацією всіх процесів, над створенням єдиного реєстру соціальної сфери. Він допоможе нам зробити прозору систему з ухилом в послугу і з універсальною виплатою. Бо сьогодні виплати у нас дуже складні, їх дуже багато дрібних, і їх нарахування не ж до кінця зрозумілим. Це все не дає людині відчувати себе захищеною.
Ми плануємо попрацювати з виплатами і зробити так, щоб у них була мета. Бо сьогодні мети у цих виплатах майже немає.
І яка буде мета?
Кінцева мета – це подолати складні життєві обставини і допомоги людині стати економічно активною.
На прикладі виплат по інвалідності – як це буде виглядати?
Для початку – людина має отримати своєчасну реабілітацію. Наприклад, після травми або після інсульту. Це дозволяє в рази зменшити інвалідизацію, відповідно, в людини буде значно краще збережений функціонал.
Коли вже максимальний реабілітаційний прогрес досягнуто, ми підключаємо потрібні допоміжні засоби. Наприклад, протези. Надаємо їх швидко, своєчасно, людина вчиться ними користуватися. Паралельно за потреби ми підбираємо для неї якісне перенавчання, виводимо на ринок праці. Вона отримує дохід і вже не потребує фінансової підтримки, а тільки підтримуючої реабілітації, яка має зберігатися.
А взагалі можна відмовитися від пенсії по інвалідності, якщо вона тобі не потрібна?
Сьогодні не можна. У нас є люди з інвалідністю, які працюють і отримують зарплату 50 тисяч грн, але все одно мають ще пенсію по інвалідності 1 тисячу, яка їм насправді не потрібна.
Я хочу повністю змінити підхід до працевлаштування людей з інвалідністю. Як у нас зараз відбувається? Є квота – 4%, але штрафні санкції за невиконання цієї квоти покладають тільки на приватний бізнес. Немає жодної відповідальності ані для комунального, ані для державного сектора.
Та й квота часто добирається формально – людину з інвалідністю фіктивно влаштовують на роботу за мінімалку, щоб не платити штраф.
Тому я пропоную від цього квотного принципу відійти. Все, що робиться не з доброї волі, лише спотворює ситуації і змушує із неї викручуватися.
Ми хочемо піти за прикладом Польщі – дати вибір роботодавцю, чи він сплачує внесок в підтримку працевлаштування людей з інвалідністю, чи сам вирішує працевлаштувати людину з інвалідністю, але тоді ми йому допомагаємо супроводом, соціальною послугою. Бо дуже часто потрібно і людину з інвалідністю підготувати до колективу, і сам колектив підготувати до того, що у них буде працювати така людина. Я впевнена, що якщо така послуга буде, то людині з інвалідністю буде набагато легше працевлаштуватися.
А якщо керівник не готовий працевлаштовувати людей з інвалідністю – може офіційно заплатити внесок, без всяких схем. І ми перенаправимо ці кошти на оплату відповідної послуги.
Також плануємо дуже активно зайнятися темою реабілітації. В Офісі Президента я опікувалася соціальною політикою та охороною здоров’я. Це дозволило мені подивитися на соціальну політику під іншим кутом. Я бачу, як можна інтегрувати ці системи.
Сфери відповідальності МОЗу та Мінсоцу дійсно перетинаються. Але раніше комунікація між ними була слабенька.
Я думаю, що зараз ми працюватимемо разом в режимі нон-стоп. Я знаю в МОЗі всіх до середніх виконавців. Це дуже допомагає, тому що часом тобі потрібна якась дуже конкретна річ, яку треба зробити дуже швидко…
Це можливо в міністерстві в принципі? Конкретна річ дуже швидко?
Так, можливо, просто треба правильно завдання ставити.
Реально ми багато речей робили, в тому числі реабілітацію з першого дня хвороби чи травми. Зараз я розумію, яким чином це продовжувати.
Яким?
Ми будемо робити комплексні послуги, інтегрувати в одному місці працівників охорони здоров’я і соціальних працівників.
Сьогодні людину, наприклад, бійця, який втратив на війні кінцівку – виписують з лікарні без нічого. І потім він має пройти велику кількість різних бюрократичних процедур, щоб наприклад, отримати допоміжний засіб реабілітації – крісло, милиці, палиці, протези. Це десоціалізує людину. І так не має бути. На момент виписки з лікарні людина мала б уже тренуватися використовувати свої допоміжні засоби. В усьому світі вони забезпечуються Міністерством соціальної політики, але призначення і знайомство з ними відбувається в сфері охорони здоров’я. Власне, це робота за принципом мультидисциплінарної команди.
В Україні вже є досвід створення мультидисциплінарних команд, які працюють з психіатричними хворими. (Що це за команди – читайте за посиланням). Це буде щось схоже?
Так. Ті мультидисциплінарні команди, які вже створені, теж будуть працювати з нашою системою. Дуже багато речей вирішується, якщо налагоджена взаємодія, і коли є розуміння, що процес, розпочатий в охороні здоров’я, може бути закінчений в сфері соціальної політики.
Це все також буде цифровізовано через систему «Електронна система охорони здоров’я», буде налагоджено обмін даними з нашою системою. В результаті ми зможемо в рази швидше визначати потребу людини в послузі, і робити обмін з системою охорони здоров’я автоматичним. Не треба буде кудись носити папірці і довідки.
Де буде точка входу для людини в цю систему? Наприклад, в системі охорони здоров’я це – сімейний лікар.
Це так і буде. Якщо ми говоримо про реабілітацію, то інакше, ніж через систему охорони здоров’я, ти її не отримаєш. Маєш зайти або через свого сімейного лікаря, або через стаціонарне лікування (у випадку поранення, наприклад, – LB.ua). Прямо в лікарні мультидисципілнарна команда має провести повний скринінг за новим класифікатором, і визначити потреби пацієнта.
Ця команда буде в кожній лікарні, в кожному госпіталі?
Ми з МОЗ визначаємо певну кількість закладів, які проводять реабілітацію. І плануємо завести в кожен з цих закладів соціального працівника і протезистів-ортезистів. Щоб поки людина ще перебуває в лікарні, з неї зняли мірки, можливо, зробили ще на тому етапі тимчасовий протез. Замовили комплектуючі, які потрібні для постійного протезу, почали формувати культю, вчили рухатись. Мета – щоб людина, яка вийшла з реабілітаційного відділення, уже мала принаймні частково відновлений функціонал.
І щоб соціальний працівник у тому ж відділенні розповів пацієнтові, що той має право на такі-то виплати, може отримати отаке-то перенавчання (якщо є потреба). Це допоможе в тому числі й зняти стрес від невизначеності.
Коли це все має запрацювати як слід?
Зараз ми на етапі попередніх перемовин з ВООЗ, бо державних коштів на таке розгортання може не вистачити. Відповідно, ми шукаємо донорські ресурси. Думаю, до зими ми точно мусимо впоратися, щоб все працювало.
В сфері охорони здоров’я мультидисциплінарні команди тільки починають формуватися і навчатися. Тому їх не буде поки що багато. Але ми будемо скеровувати ці команди в першу чергу до поранених військових, щоб створити цю послугу для них. А потім вже масштабуватимемо на країну. В перспективі будь-яка лікарня матимеме такий сервіс.
Наскільки це далека перспектива?
Рік часу.
У нас реально проблема не з лікарнями, не з обладнанням, а з фахівцями. Їх складніше підготувати, на це потрібен час.
Це гаряча тема. Я розумію, наскільки це болісно – втрата функціоналу в молодих людей в суспільстві. Тому це точно один з перших пріоритетів, але не єдиний. Ми повинні думати і про підтримку людей пенсійного віку, і про сімейні форми виховання, і про розвиток.
Ви згадували психоневрологічні інтернати, і про те, що є можливість розселити пацієнтів у громадах. Коли це можна буде реалізувати?
Зазвичай у нас роблять акцент на деінституалізації, тобто на знищенні існуючої системи. На мою думку, це не правильний акцент. Чому? Бо це форма, яка сьогодні вимушено існує. Ми розуміємо, що є певна кількість людей, які потребують постійного догляду. З тих чи інших причин їхня сім’я не може забезпечити такий догляд. І людина отримує послугу в тому вигляді, в якому сьогодні її може забезпечити суспільство. Тобто інтернат – це теж послуга, але радянського зразка.
Ми маємо закон про соціальні послуги, який передбачає, що ми міняємо радянські послуги на європейські. Психоневрологічні інтернати кореспондуються з європейською послугою підтриманого проживання, непрофесійного догляду членом сім’ї, денного догляду в громаді. Наше завдання – розбудувати ці послуги. Коли ми їх розбудуємо в достатній кількості, щоб вони закривали всю потребу, то тоді буде відбуватися перехід. Можливо, доведеться його трохи підштовхувати…
Можливо, доведеться не трошки.
Це складно буде робити, особливо з дорослими. Особливо з жителями психоневрологічних диспансерів, бо є велика стигматизація їх в суспільстві. І тут треба буде робити комунікаційну кампанію, щоб подолати спротив суспільства.
Підтримане проживання – це проживання в квартирі з соціальними працівниками. В країні в 2017 році відбулося велике скорочення соціальних працівників. Є надія, що цей ресурс вдасться відновити?
Мусимо це робити. Дійсно, навчених соціальних працівників бракує. І нам потрібно буде їх підготувати.
Війна – це, можливо, навіть шанс, тому що в нас вивільняються люди, яких обов’язково треба працевлаштувати. Замість того, аби просто давати їм допомогу по безробіттю, краще переспрямувати їх через активну програму зайнятості і навчати тій роботі, яка затребувана в суспільстві.
Послугу стаціонарного догляду тривалий час підміняли психіатричні лікарні. Коли провели аудит, з’ясувалося, що до 50% пацієнтів психіатричних лікарень не потребують медичних послуг, вони в цій лікарні просто живуть. Відповідно, функціонал частини персоналу також був спрямований саме на підтримку проживання, а не на надання медичної послуги. Це контингент, який також може бути переспрямований на соціальну роботу вже поза медичним закладом, бо в медичному закладі мають надаватися саме медичні послуги.
Куди можуть бути переспрямовані пацієнти з психіатричних лікарень, що не потребують лікування? Зрозуміло, що вони не мають бути в лікарні. Але натомість місцева влада – зокрема, у Києві – не запропонувала ніяких варіантів для проживання цих людей.
Це гарне питання. Дійсно, перенесення цих послуг не спрацювало на рівні громад. Громади не зацікавленні у тому, щоб ці послуги фінансувати.
Що можна зробити? Ми вживаємо заходів по вивільненню ресурсу в громадах. Зараз дуже багато людей в соціальних службах задіяно в нарахуванні й адмініструванні різних соціальних виплат. Коли це буде автоматизовано, ми зможемо запропонувати місцевій владі перенаправити людський ресурс на безпосередньо соціальну роботу. На забезпечення послуги, а не на оформлення виплат.
Плюс думаємо про те, як перерозподілити видатки, щоб закуповувати певні послуги (в тому числі підтримане проживання) централізовано.
Щоб держава платила місцевій владі за ці послуги?
Закуповувала для певної категорії у взаємодії з громадою. Щоб ми зацікавлювали цю громаду, даючи їй гроші, і щоб громада теж трошки додавала. Так і вирішимо проблему.
Продовжуючи тему інтернатів, чи всі заклади вдалося евакуювати? Як це відбувалося?
О, це було складно. І, на жаль, вдалося евакуювати не всіх. Я намагалася займатися цим ще на посаді керівника департаменту соціальної політики в Офісі Президента.
Через те, що в нас ще досі розвинута стара форма опіки – великі інтернати, – ми зіткнулися з деякими викликами. За кордоном банально немає таких місць, де можуть прийняти і розмістити 450 дорослих людей. І вони всі мають бути разом, бо в них один опікун – керівник їхнього інтернату. Але зрештою розселили, переважно в інших українських інтернатах.
З евакуацією дітей було простіше – іноземці більш відкриті до дітей.
Як це виглядало? Їх вивозили цілими інтернатами?
В основному, так. І їх обов’язково супроводжують вихователі – опікуни, які відповідають за дітей.
Також дитячі інтернати переселяли в межах України – в різні санаторії.
Скільки загалом людей було евакуйовано з інтернатів?
Три з половиною тисячі людей.
Кого не вдалося вивезти?
Тільки дорослих. В Маріуполі залишились деякі заклади, в Херсонській області.
Чому їх не вивезли вчасно?
Важко сказати. Можливо, ніхто не розраховував на те, що події будуть розвиватися з такою швидкістю.
Сьогодні інтернати – це відповідальність обласних адміністрацій, обласних органів влади. Вони їх створюють, вони їх ліквідують, вони їх фінансують. Тобто це не є державні установи, які можна переміщувати централізовано.
І от під час евакуацій, коли ми телефонували і питали: “Чому ви не евакуюєте людей в інші області?”, з’ясувалося, що це пов’язано також із фінансуванням. Тобто, якщо фінансування затверджено в одній області, то заклад не можна перевезти в іншу, бо там для нього немає фінансування. В бюджеті не було таких механізмів, щоб одна область платила за заклад в іншій. Тому ми внесли зміни в законодавство, які дозволили екстериторіально фінансувати соціальні послуги. Які навіть дозволяли залучати центральний бюджет для тимчасового покриття послуг.
Загалом евакуювали 3,5 тисячі людей з інтернатів, а скільки з них дітей?
Близько 1,5 тисячі. Але це тільки з інтернатів. Також евакуювалися дитячі будинки сімейного типу, евакуювалися патронатні і прийомні родини. Загалом переміщено більше 10 тисяч дітей з сімейних форм опіки. Загалом, якщо ми говоримо про дітей,
позбавлених батьківського піклування, то з них близько 90% має сімейні форми опіки, і лише 10% – лишається в інтернатах.
Є ще інтернати в системі освіти. Це ніби навчальні заклади, в яких діти разом з навчанням проживають. І в абсолютної більшості цих дітей є батьки. Які, виглядає так, не можуть забезпечити послугу освіти для дітей, і відправляють їх в інтернатні заклади.
Виглядає так, що батьків переконали, що для всіх буде краще, якщо їхні діти житимуть в інтернаті.
Є стигматизація на рівні громад, які виживають дітей зі складними життєвими обставинами зі своїх загальноосвітніх шкіл. З цим також однозначно треба працювати. Я не хочу звинувачувати батьків чи громади. Думаю, що нерозвинутість соціальних послуг для певної категорії осіб провокує таку ситуацію.
Це не наші підопічні, але ми мусили тримати їх у фокусі і надавати всі необхідні соціальні послуги, щоб зберігати родину і щоб діти лишалися в сім’ї. І щоб громаді не було вигідно перенаправляти дітей на навчання за межі громади.
Поки що ситуація вигідна інтернатам. Ви кажете, що руйнувати інтернати неправильно, але поки вони існують – директор інтернату їздить по селах і вмовляє батьків віддати дітей: бо їх там нагодують, бо їх там будуть вчити.
Але коли селищному голові буде виставлений чек за утримання цієї дитини за межами громади, подорожі того директора інтернату дуже швидко скінчаться. Є різні методи впливу на ситуацію. Ми плануємо це робити за допомогою фінансових інструментів.
Коли може бути завершений процес переведення дорослих пацієнтів психоневрологічних інтернатів до громад?
Воно буде поступовим, тому що насправді це доля кожної людини. Спочатку в кожен інтернат треба запустити команду по оцінюванню, і подивитися на категорії пацієнтів.
Будемо відверті, частина людей, які вже дуже багато років проживають в інтернатах, є настільки десоціалізованими, що їм потрібен геріатричний догляд. Просто в менших закладах і в більш людяних умовах. Але це геріатрія – дати спокійно дожити усе, що залишилося, в форматі повної підтримки. Жити самостійно ці люди вже, на жаль, не здатні.
Частину, ми сподіваємося, за допомогою різних програм навчити елементарних речей: як за собою доглядати, як приготувати собі їжу. Може бути такий перехідний період – вони будуть ще в інтернатах, але вже проходитимуть навчання.
А є частина людей, які може жити самостійно в громаді. Що робити з ними? Говорити з їх родинами, давати фінансову підтримку, денний догляд чи підтримку в громаді.
І для цього теж будуть потрібні соціальні працівники?
Однозначно. Взагалі, я всім раджу, хто ще не знає, куди себе працевлаштувати, – ідіть в соціальну роботу.
Ми думаємо про те, як збільшити престижність цієї праці. Це має бути робота не за мінімальну зарплату. Має бути пошанування в суспільстві. Має бути розуміння, що ця робота – важлива і потрібна. Під час стажування в Шотландії я бачила, з яким задоволенням соціальні працівники виконують свою роботу, і наскільки їх робота отримує визнання в суспільстві. Людям часом важливе не стільки матеріальне забезпечення, як соціальне визнання. От над цим ми також будемо працювати.
Зараз в Україні в тренді допомагати. Можливо, стане трендом і соціальна робота. Куди йти перенавчатися тим, хто хоче стати соціальним працівником?
Будемо за допомогою донорських організацій проводити короткотермінові курси. Інформацію про них можна буде отримати в центрах зайнятості.
Ми також думаємо над курсами для патронатних вихователів, формуємо курс і шукаємо на нього кошти. Рекламуватимемо теж через центри зайнятості, бо туди приходять люди, яким потрібна робота. а також через цифрові інструменти додаток “Дитина не сама” та “Дію” для усиновлювачів.
Уряд планує скорочення держслужбовців. Чи торкнеться це і вашого міністерства?
Сьогодні це необхідність. Сьогодні ми маємо виклик війни, і є вказівка для всіх органів державної влади розглянути можливість оптимізації процесів. Йдеться не про формальне скорочення. Сьогодні дуже багато процесів є вторинними, дублюючими, непотрібними – просто папір переноситься всередині структури. Це не системна робота, а просто перевантаження системи бюрократичними процедурами.
Спочатку ми передивимося всі процеси, знайдемо зайві – ті, які не впливають на результат, і спробуємо їх оптимізувати. Міністерство має займатися насамперед формуванням політики. Але поки у нас в міністерстві, наприклад, складають відомості про кількість оздоровлених дітей та етапи їх оздоровлення. Цим не має займатися міністерство, однозначно.
Багато процесів можуть бути відправлено на аутсорс, можуть закуповуватися у громадських організацій. А в міністерстві мають залишитися фахівці, які формують нормативні акти. Ми сто відсотків робитимемо аудит і, впевнена, що оптимізуємо зайві функції.
Але виходить так, що ми одночасно скаржимося на те, що втрачаємо людей, і скорочуємо держслужбовців. Куди дінуться скорочені? Будуть шукати можливість виїхати – якщо вони мають нормальну кваліфікацію і знають мови. Тобто ми знову втратимо найкращих.
Їм треба запропонувати перекваліфікацію.
Я не думаю, що одразу всі візьмуть і поїдуть. За кордоном теж життя не мед. Там є жорстка конкуренція, жорсткі умови виживання. Насправді у нас часом набагато більше преференцій для працівників. Наприклад, ми оплачуємо лікарняний – тобто, втрачений заробіток людини, коли вона хворіє. Майже ніяка інша країна Європи такої допомоги не надає. В нас є відпустка по догляду за дитиною до трьох років. Де ще така відпустка є? І хай ми розтерміновуємо оцю одноразову допомогу при народженні дитини на три роки, але вона теж частково покриває видатки на проживання і догляд дитини до того часу. В Шотландії нема садочків, і в Англії немає садочків. Там є одразу школа. А до того часу – твої проблеми, де буде твоя дитина.
На кого сьогодні може перевчитись чиновник? В суспільстві поширене ставлення, що держслужбовці нічого робити не вміють і користі від них немає. Але насправді на держслужбі працює багато дуже класних і дуже вузько заточених фахівців.
Конкретно заточених фахівців важливо зберегти. А людей, які мають профдеформацію – а такі теж є – без сумніву, треба перенавчати. Можливо, вони можуть бути працівниками приватних агентств зайнятості…
Цей ринок зараз переживає важкі часи.
Зараз він потрошку оживає. З’являються нові вакансії. Я бачу, на скільки більше автомобілів стало в центрі Києва порівняно із травнем. Люди повертаються, тому що хочуть зберігати свої сім’ї і зв'язок з Україною.
В Україні взагалі непогано. Думаю, що частина людей, які поїхали і побачили життя за кордоном, зрозуміли, що в нас тут не криза, не катастрофа…