Як у цьому році відбувалися «Ігри Нескорених»? Через карантин змагання довго не проводилися, часу на підготовку було більше, але готуватися натомість було складніше.
Насправді все проходило складно. Не так важливо, що ігри переносились два рази через пандемію. Основна складність полягала в тому, що відбулося повномасштабне вторгнення Росії, і в цьому плані ми взагалі навіть не могли подумати, що наша команда поїде на змагання. Думки були абсолютно не ті. Але ми декілька разів збиралися онлайн, говорили і прийняли рішення, що як був такий наказ, ми маємо обов’язково бути присутніми на цих іграх, поїдемо. Взагалі, зараз присутність України на будь-яких світових аренах дуже важлива. Україну мають бачити. Україну має слухати весь світ.
Зрештою, ви поїхали в Гаагу?
Уже після того, як ми дісталися Гааги, в нас була зустріч з діаспорою в Амстердамі. Потім автобусами ми поїхали в Гаагу, і там нас зустрічали всі нації, які були присутні на цих іграх - загалом 20 націй разом з нами. Шалена підтримка була від американської збірної. Наступного дня вони влаштували зустріч для нас у своєму посольстві, яке знаходиться в Гаазі. Була присутня їхня збірна, американська, наша українська збірна. Також був принц Гаррі та його дружина. Це реально дуже важливо для нас.
Принц Гаррі та його дружина є засновниками «Ігор Нескорених» в 2014 році. Це - важливий символ, з огляду, перш за все, на війну Росії проти України.
В 2013 році, коли принца Гарі запросили до Сполучених Штатів на «Warrior Games», «Ігри воїнів», він подивився, як вони проводяться, і вирішив зробити ігри ширшого формату, світового, бо «Warrior Games» тільки для американських військових. І вже 2014 року були започатковані «Invictus Games».
Розкажіть, як ви вибороли золото і срібло в тих дисциплінах, де змагалися. Як проходив етап підготовки? Чому обрали саме ці дисципліни?
Я проходив три національні відбори, які проводилися в Україні, починаючи з 2017 року. Відбір у 2017-му не пройшов, відбір 2018-го не пройшов. І дуже радий, що не пройшов ні з першого, ні з другого разу, а лише з третього, коли відбір був у 2019 році. Я уже по собі відчував, що готовий до цих ігор і добре підготовлений. Через пандемію ми жартома називали себе «вічна збірна», бо могли поїхати «Invictus Games 2020», а насправді вони були «Invictus Games 2022». Оскільки період підготовки збільшився, то і результати я показав кращі.
Найбільше я готувався до веслування на тренажерах. Почав підготовку з 2018 року, маю вдома тренажер, спеціальне обладнання, і так цільово готувався. Штовхання ядра уже приєдналося пізніше. Насправді в мене було десь приблизно 3 місяці такого плідного тренування зі штовхання ядра, а безпосередньо перед самим виїздом на змагання десь два - два з половиною місяці я не тренувався. З веслування тренування були постійно. Ці нагороди я отримав завдяки моїм тренерам, завдяки підтримці моєї дружини, ну і, звичайно, завдяки моїй наполегливості.
Чому ви обирали саме ці дисципліни? Чому не обрали, скажімо, плавання? У вас є досвід подолання Лондонського марафону на інвалідному візку.
Плавання - окрема історія. До поранення я плавав дуже добре, а після поранення через специфіку травми - ураження спинного мозку, я можу плавати тільки на спині. І для мене плавання тепер абсолютно неактуальне.
…Я подивився, бувши на відборах 2017, 2018 року, що найбільше для мене, напевно, підійде веслування на тренажерах, оскільки я маю силу, маю витривалість, через те обрав веслування на тренажері. Плюс до того я вирішив, що куплю собі додому тренажер і буду займатися вдома. Це набагато зручніше, ніж ходити в тренажерний зал. Я пересуваюсь на інвалідному візку, а інфраструктура в нас не дуже поки ще доступна, тим більше у тренажерних залах, то це був такий найбільш оптимальний варіант. А штовхання ядра вже під’єдналося пізніше. Я, якщо чесно, про нього не думав, але коли подивився на результати, які були на попередніх змаганнях, зрозумів, що в трійку призерів маю обов’язково потрапити.
Розкажіть, докладніше про історію із Лондонським марафоном. Він вважається доволі складним з точки зору траси, а ви подолали його на інвалідному візку за 5:51, здається.
Так, 5 годин 51 хвилина.
Для вас «Invictus Games» - це якийсь виклик, спроба довести собі, що щось можете, щось можете для своєї країни? Чи щось інше?
Напевно, те, що я можу довести для себе і для своєї країни. Для мене, як для військового, важливо було взяти участь у цих іграх. Бо якщо порівнювати, то для військових це, напевно, так само як для звичайних людей Олімпійські ігри. Це ігри для однодумців, для людей, які розуміють один одного. Для мене було важливо взяти в них участь.
Скільки приблизно триває етап підготовки? Рік, більше? Ви ще ж маєте взяти участь у відборі.
Якщо це початковий період до відбору, то час не є важливим. Ці змагання не розраховані тільки на медальний залік. Якщо, наприклад, грубо кажучи, військовий дізнається, що є такі ігри за місяць, то неважливо. Він може вже думати, яким видом спорту йому займатись, і цей місяць готуватися. Тут не є важливим якийсь показник, якісь результати. В першу чергу ти маєш перебороти себе і почати займатися спортом. Звичайно, є певні труднощі уже після отриманого поранення.
У 2014 році ви пішли захищати Україну. Як все починалося? Знаю, що ви закінчували Львівський військовий ВНЗ.
Після закінчення школи я вступив до Львівської військової академії Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, закінчив її у 2013 році. Після закінчення академії, потрапив на службу в 25 окрему повітрянодесантну бригаду, прослужив 8 місяців, можна сказати, в мирному режимі, і потім, після початку війни, 1 березня 2014 року відправився в зону АТО.
Як розвивалися події для вас безпосередньо в зоні АТО? Що відбувалося?
Було дуже багато завдань, які потрібно було виконати. Було багато переміщень, за ті пів року, які я там був, до отримання поранення, ми проїхали майже всю Донецьку і Луганську області. Завдання були різні: від охорони державного кордону, виставлення блокпостів, зачистки населених пунктів до утримання різних висот.
У вас, на жаль, було дуже серйозне мінно-осколкове поранення у хребет. Як вам було зжитися з тим, що життя змінилося, але ви віддали цю жертву в ім’я України?
Я ж давав присягу на захист українського народу. Спочатку насправді було складно. Поранення я отримав рівно через місяць після того, як мені виповнилось 22 роки.
Міна впала прямо біля мене, в десяти метрах. Незважаючи на мою вагу, на вагу бронежилета, боєприпасів, загалом було десь більш як 100 кілограмів, мене підняло в повітря, перевернуло, вдарило об бетонну зупинку і відкинуло.
Біля мене стояло троє моїх бійців на відстані не більше, ніж пів метра. Коли був свист, і міна впала, всі уламки зайшли в мене. Основний уламок перебив хребет і пошкодив спинний мозок, через що я на цей момент не можу самостійно ходити.
Після того, як уламок зайшов у мене, я не відчував ніг, тобто нижче грудей абсолютно нічого не відчував. Своєму бійцю я говорю: «Де мої ноги?». А він каже: «Командир, поряд». Я кажу: «Як поряд, покажи мені мої ноги?». Тоді він підняв мої ноги, і я зрозумів, що вони не поряд лежать, а ніби з’єднані повністю, бо перша думка була, що мене просто розірвало. Я настільки хотів жити, що не міг повірити. В той момент я собі говорив: «Я не можу зараз загинути, померти, це не я, зі мною це не може статися».
Почалась евакуація, я сказав своїм бійцям, щоб зняли з мене бронежилет, каску, повантажили на бойову машину, в нас були бойові машини десанту. Так сталось, що там не було місця, куди мене покласти, поклали ззаду на моторно-трансмісійне відділення, на лист, який закриває двигун, а він дуже гарячий. І вийшло так, що я ще отримав декілька відсотків опіків тіла. Але то не найстрашніше. Потім «таблеткою», як ми називали медичні машини, мене доставили з поля бою до Харкова, і весь цей час, поки мене доставляли, я не втрачав свідомість - така страшна в мене була жага до життя. Вже після цього почались операції, реабілітації.
Складний і тривалий період реабілітації, наскільки я знаю.
В Харкові мене стабілізували і десь на третій-четвертий день літаком доставили в Одесу, у військовий шпиталь. Там я був три місяці. В мене було багато переломів - зламана ключиця, лопатка в декількох місцях, ребра, ще один великий уламок був у лівій нозі, ліва сторона була дуже сильно пошкоджена, відірваний шматок плеча, шматок трицепса, через це ліва рука в мене атрофувалась, стала дуже тоненькою, якщо порівнювати з теперішнім періодом. І найбільшою проблемою було те, що ніхто не брався витягувати основний уламок, який був у хребті. Ми звернулись у Львівський військовий шпиталь, там погодились, і доставили мене вже після Одеси до Львова. Два тижні за мною поспостерігали і зробили основну операцію, витягли уламок. Далі вже була реабілітація. Хотів би зазначити, що операцію зробили дуже добре.
Коли я був у Варшаві на обстеженні, вони запитали, де мені зробили операцію. Я сказав, що у Львові. Лікарка сказала, що, напевно, ніде краще у світі не зробили б, ніж зробили у Львові.
Після цього ви приймаєте рішення відновлюватися у спортивний спосіб, готуватися до «Ігор Нескорених»?
Вірно, але підготовка почалася, ще коли я був у шпиталі. Я почав займатись в залі на третій день після операції, зі швами. Це було надзвичайно складно, я не міг підняти одно-двокілограмову гантель. Але після цього вже почав відтискатися від землі, відновлюватись, почав відтискатися спочатку з 20 кілограмами, потім з 40, потім дійшло до 60 кілограмів, усі були дуже здивовані. А потім свого реабілітолога Мар’яну попросив дістати штангу. Вона дістала штангу на 180 кілограмів. Думав, що це забагато, але на час, коли мене виписували зі шпиталю, я міг уже жати 100 кілограмів. Пройшло сім місяців після поранення.
Вам вдалося влаштували своє життя, ви навіть одружилися.
Так. Зі своєю на той час майбутньою дружиною я познайомився на другий день після того, як мене виписали зі шпиталю. То, напевно, було кохання з першого погляду. Ми почали спілкуватися, потім зустрічатися, і у 2015 році в грудні одружились.
Як ви наразі оцінюєте події з точки зору повномасштабного наступу Росії на територію України? Коли воювали ви, було окуповано Крим і частково захоплено Донецьку та Луганську області. Зараз це повномасштабний наступ. Переконана, ви слідкуєте за тим, що відбувається, спілкуєтеся з побратимами, маєте якесь своє бачення, свої оцінки.
Звичайно. Я не просто слідкую, я на цей момент чинний військовослужбовець і так само багато спілкуюсь зі своїми побратимами. Я сказав би, що для мене війна почалась ще 8 років тому. Тобто війна йде уже 9 рік, її не можна розділяти. Це просто найважча фаза війни, яка має все ж таки закінчитись обов’язково нашою перемогою.
Як ви оцінюєте розвиток поточних подій?
Насправді хлопцям і дівчатам дуже важко, але вони боронять Україну, захищають і будуть захищати країну, не дивлячись ні на що. Але зараз реально всі чекають допомоги ленд-лізу, важкого озброєння, щоб почати наступальні дії.
На жаль, з початку масштабної агресії кількість людей, які зазнали важких поранень, військових і цивільних, значно збільшилась. Що б ви, як людина, яка має гіркий досвід, на жаль, але яка змогла перевершити цей досвід, довести, що характер, воля, сила є більш значущими, ніж якісь фізичні особливості. Що б ви сказали таким людям, що б ви їм побажали, підказали, особливо коли йдеться не тільки і не стільки про військових, але й про цивільних, часто, на жаль, навіть жінок і дітей?
Можу сказати основне: якщо ти живий, якщо вижив, не дивлячись на будь-яке поранення, то життя продовжується. Це - найголовніше. Якщо ти живий, будь-яку проблему зі здоров’ям, з пораненням можна вирішити. Після цього потрібно усвідомити те поранення, яке ти отримав, усвідомити і зрозуміти, що якщо ти будеш жалітися, плакати, краще не стане.
Треба усвідомити і почати рухатися вперед, step by step, ставити якісь завдання перед собою, навіть невеликі, неважливо які. Людина також має чимось займатись. Спорт, робота, хобі, неважливо. Просто якесь знайти якесь заняття, щоб ним займатися і цим відволікатися.
Чим більше буде проходити часу, тим людині ставатиме легше, простіше жити, адаптуватися знову в суспільстві. Можу на своєму прикладі сказати, що, навіть пересуваючись на інвалідному візку, можна жити повноцінно і жити набагато активніше, ніж дехто зі здорових людей, в яких є руки-ноги. Вони ходять, але я живу набагато активнішим життям.