ГоловнаСуспільствоВійна

Маріуполь, точка неповернення. Мої 20 діб війни. Фінал історії

Від LB.ua. Цією публікацією ми завершуємо цикл щоденників маріупольського журналіста Івана Станіславського, який 20 днів прожив у заблокованому російськими військами місті

Читайте попередні частини його історії:

Частина 1

Частина 2

Частина 3

Частина 4

Частина 5

Фото: t.me/mariupolrada

14 березня. День 19

Порівняно з тим, що було вчора, сьогодні тиша. Пішов поглянути на наслідки обстрілу. Дві авіабомби впали на перехрестя Будівельників – Бахчиванджі. Одна поцілила точно в центр схрещення доріг, інша – ближче до зупинки в бік Приморського району. Це лише за 50 метрів від нас. Вирва невелика, але всі будинки навколо лишилися без вікон, не просто без скла, а без вікон, іноді рами повиносило з іншого боку споруд також. Відірвало балкони, кіоск біля зупинки зсунуло з фундаменту десь на пів метра. Імовірно, в момент падіння бомби дорогою їхала автівка, підходити до неї ближче якось не хочеться. 

Поки І. та Н. у підвалі, буду збирати речі. Треба перебиратися в Кальміуський район. Ще раз іду до квартири С. У нього на балконі не лишилося жодної шибки. Закриваю рами фанерою та ковдрами, щоб квартира принаймні не здавалася покинутою. Усе, що може знадобитися, забираю із собою. Ще на нашому балконі лишаються продукти «з холодильника». Виходить велика, дуже важка сумка та величезний пакет. З харчів не беру тільки картоплю - вона вже не влізає в машину. 

Вирішую пройтися околицями, подивитися, якою дорогою краще їхати. Шлях через Бахчиванджі – Нахімова відрізано. Наше перехрестя завалено уламками, там проб’ю колеса – точно ні. Лишається виїзд Італійською чи проспектом Миру через центр або проспектом Будівельників на північ. Рухаюсь проспектом у бік «1000 дрібниць». Через двір від нас бачу тіло жінки, накрите ковдрою. Готувала на багатті й загинула. Поодаль двоє чоловіків копають яму. Така сама картина ледь не в кожному дворі. Трупи лежать під будинками. 

На проспекті жвавий рух. Люди з візками та пакунками прямують у різні боки. Виявляється, останній магазин ліг – «Дзеркальний» розграбовують. Снаряд влучив у складську частину, і через вантажний вхід люди виносять усе, що попадеться під руку. 

Біля магазину лежать трупи. Це ті, хто пішов за покупками і не повернувся. Їх акуратно складено під стіною, утворилася наче ще одна черга. З живої черги, де стоять за харчами, будь-хто з нас може переміститися в чергу мертву – на поховання.

Фото: 0362.ua

Чомусь пригадався «секрет Сноудена» з «Пастки-22». Якщо душа покинула тіло, то тіло людини відразу перетворюється на річ. Мертвих можна складати, наче коробки на складі.

Обережно доходжу до перехрестя Будівельників – Миру. Десь з боку вулиці Леваневського лунають вибухи і здіймається дим. Шляхи через центр також відрізані – там ідуть бої. Лишається тільки дорога на північ – маршрут, їхати яким хочеться менш за все. За чутками, той район уже окупований, перетинати лінію зіткнення погана ідея. Доведеться вичікувати. 

Під під’їздом О. розповідає, що йому вдалося винести з «Дзеркального» якийсь мішок, дві коробки з уже розмороженими пиріжками, маргарин і кілька пляшок з алкоголем. У мішку виявилося щось неїстівне. Пиріжки кілька годин смажимо на багатті. Частина – із сиром і шпинатом, інша – з якимось джемом. Вони вже перетворилися на місиво. Проте це гаряча їжа, вистачило на весь під’їзд, трохи лишилося на завтра. 

Якийсь дідусь у бейсболці з грецьким прапором приніс фотоапарат – зробили із сусідами групове фото. Символічне безглуздя. 

Ближче до вечора розмовляв з А., що живе знизу. Його будинок по вулиці Купріна повністю вигорів. Він ходив подивитися, спілкувався з місцевими. Із західного боку будинок розстрілювали окупанти, зі східного – наші війська. Обговорювали, як ставитися до того, що фактично цивільні мешканці страждають від вогню з обох боків. Гостре питання, але розмова вийшла дуже зваженою та поміркованою. Коли пригадати, хто тут загарбник, а хто оборонець, то все стає на свої місця. Якби путінська Росія не почала операцію зі звільнення незрозуміло кого й від кого, нічого цього не було б. 

Після п’ятої по вулицях почав працювати міномет. Довелось іти в підвал раніше ніж зазвичай.

Фото: Маріупольська міська рада

15 березня. День 20

Уранці у сховищі сімейний скандал. Якийсь хлопець розповідає дружині, що люди їдуть з Маріуполя через Приморський район. Ніякої конкретної інформації він не має, але наполягає, що необхідно їхати. Його жінка в істериці. Вона боїться за себе і дитину. Їхати в невідомість – це великий ризик. Проте лишатися тут з кожним днем також стає все небезпечніше. Наступна авіабомба може потрапити в будинок і поховати всіх, хто ховається у підвалі. Позавчора від цієї участі їх відділяли якісь метри. 

Йду до квартири збирати речі. Як тільки ситуація дозволятиме, вирушаємо в Кальміуський район. Головна сумка – з харчами. Документи та гроші – в рюкзак із собою. Одягу та інших речей по мінімуму. Ще валіза Н., більше нічого не влізе. Перевіряю, щоб не забути нічого важливого. 

Під пуховиком на мені ще три спортивні куртки, у кишені найближчої до тіла знаходжу ті три тисячі гривень, що зняв з банкомата ще в лютому. Зміна цінностей відбулася швидко. Те, що маєш, під час війни виявляється непотрібним. А того, що потрібно, ти не маєш.

Шкодуємо, що не мали павербанка, ліхтаря, фільтра для води та запасів харчів. Автономні ресурси – це життя. А. з першого поверху зі своєю зарядкою для телефонів на сонячній батареї виглядає як Ілон Маск серед дикунів. 

Мою увагу привертає білий мінівен, що стоїть з відчиненими дверцятами біля сусіднього будинку. Люди завантажують якісь речі. Підходжу до водія з питанням, звідки він і куди, чи не чув щось про ситуацію в Кальміуському районі. Він відповідає, що приїхав з Мелекіного через селище Моряків. Виїзний блокпост знищено, там нікого немає. Також додає, що вчора та позавчора колони приватних авто виїжджали на Запоріжжя. Рішення визріває миттєво – треба їхати. Швидко до І., нехай іде в підвал до Н. і негайно збираються. Я до сусідів, які мають машини. Треба зібрати хоч невелику колону, щоб їхати разом. О. на "мазді" не вагається. С. на КІА також. Ще з нами якийсь дядько на фургоні. Він іде до мінівена розпитувати все ще раз. Довго мнеться і, врешті, відмовляється. Будемо їхати трьома автівками.

Фото: EPA/UPG

Прогріваємо двигуни. Мою машину доводиться заводити поштовхом – здох акумулятор. Усе потрібно робити дуже швидко. Затишшя може скінчитися будь-якої миті. Зараз 9:30, вирушаємо рівно о 10:00. 

Знову вп’ятьох з котом сідаємо в машину. Їдемо першими, бо С. та О. цього району не знають. Прямуємо через проспект Будівельників, вниз на Луніна. Дорогою трапляються пошкоджені та спалені будинки. Сильно побиті споруди біля перехрестя з Лавицького. Треба дістатися селища Моряків через підйом біля Торгмортрансу, бо вул. Гагаріна перекрита барикадами. Минаємо «стрілку», ТФД і після електростанції впираємось у хвіст колони. Сотні авто, всі стоять. Що там далі? Чому не рухаємося? Ніхто не знає. 

Уздовж колони якийсь чоловік передає повідомлення, що білі ганчірки з машин треба зняти, написи «Діти» лишити. По зустрічній час від часу їздять машини з військовими. У небі чутно літаки, десь вибухає. Ми стоїмо під парканом порту, навколо вирви з уламками мін і "градів". Прилетіти сюди може кожної миті. Ситуація напружена. 

Черга рухається вкрай повільно. Може, все ж таки далі перевірка на якомусь блокпосту? 

Нарешті звертаємо на підйом вулиці Азовської. Отут і затор. Доволі крутий схил, дороги майже нема. Черга рухається по кілька метрів, і машини постійно глохнуть чи застрягають. Як добре, що в мене бензину з запасом! Скільки на цій горі витратимо пального? Комп’ютер показує цифру 21 літр на 100 км! Праве колесо потрапляє в яму з піском, не можемо рушити з місця. Водії з нижніх машин швидко вискакують та штовхають угору тих, хто попереду. Ніхто не хоче затримуватися тут. На одній з таких зупинок зустрічаю колегу по футбольному клубу О.Г. Довго розмовляти ніколи. Короткий бриф, хто що чув, кого бачив – і назад по машинах. Ближче до кінця підйому на зустрічну смугу влізають джипи Червоного Хреста, за ними нахабно прилаштувалися приватні авто. Хтось блокує дорогу – починається перепалка. Знову затримка. Доводиться розштовхувати той затор вручну.

Фото: Макс Требухов

Нарешті вибираємося нагору, в селище Моряків. Тут ще один корок – два безперервні потоки автівок знизу та праворуч зливаються в один на вузькій селищній вулиці. Хто як всунеться, на повороті багато скла та уламків розбитих бамперів.

 

Далі по Маркелова повз оглядовий майданчик та церкву. І. пригадує, що часто приїжджали сюди помилуватися краєвидом та випити кави. Подумки прощаюся з цим місцем, такі відчуття, що більше ми сюди не повернемося. 

Через якусь вулицю далекого селища звертаємо до траси на Мелекіне. Будинки навколо нас добряче побиті, людей не видно. Останній поворот – і ми на шляху. Тут знову дві колони машин зливаються в одну. Але на цьому місці працює добровільний регулювальник. Хлопець у роздертих штанах і брудному светрі чергує по десять автівок з кожного боку. Завдяки йому минаємо ділянку швидко. 

Наближаємося до блокпоста. Навколо все у вирвах. На узбіччі спалений танк і БТР. Російські. Усі споруди рознесено, в насадженнях сліди укріплень і, здається, трупи. Минаємо дуже обережно, вся дорога в уламках, далі вільно. Ліворуч повз нас пролітає парадром і селище Рибацьке, ще два наші місця відпочинку. Знову те щемке відчуття незворотності. Скільки приємних спогадів пов’язано з цими місцями. Зупиняємося на повороті на Портівське. О. вже десь попереду. Ми з С. хочемо розібратися, куди далі. Бо одна частина колони їде просто на Мелекіне, інша звертає на Мангуш. Підходимо до людей, що також зупинилися. Вони показують нам sms від ДСНС, де написано, що маршрут евакуації проходить через Мангуш. Ми здивовані! Виявляється, призначено евакуацію. Хто про це чув? Тільки зараз у декого з’являється зв’язок. Кажуть, що через Мелітополь проїзду немає, бо там лютують кадировці. Тільки через Токмак, потім Василівка, Запоріжжя.

Уже після опівдня потрапляємо в Мангуш. Селище ціле, працюють магазинчики. У центрі біля замку машина із символікою "ДНР" привезла гуманітарку, людей не дуже. Навколо багато військових "ДНР" і поліції. Нас ніхто не зупиняє, хоча супроводжують пильним поглядом. Після розворотного кільця за Мангушем знайома траса на село. Перед Дем’янівкою об’їзд підірваного моста забирає ще 40 додаткових хвилин, і ми повертаємося на трасу на розвилці за Комишуватим. Праворуч дорога в село, але в жодного з нас не виникає сумнівів – треба їхати далі.

Фото: EPA/UPG

На перехресті вперше бачимо сліди бойових зіткнень. Один спалений БТР окупантів, декілька вирв і відстріляні гільзи. Чи були оборонні бої на підступах до Маріуполя? Поки що не схоже. Минаємо Червоне поле, поворот на Бердянське. Подекуди сліди гусениць і порожні ящики від боєприпасів. Ні спаленої техніки, ні оборонних споруд немає, дорога чиста та вільна. 

На під’їзді до Осипенка на перехресті спалений бульдозер, на узбіччі розстріляний седан "Мерседес". Далі перший блокпост окупантів. Перед ним величезна черга. Перевірка формальна - зупиняють, заглядають у салон, питають – звідки. На постах якісь резервісти та строковики, або зовсім молоді хлопці, або вже дядьки похилого віку. 

Тільки набираємо швидкість, як впираємось у ще один хвіст. Знову блокпост. Тепер уже на розвилці перед Нововасилівкою. До пункту пропуску більш ніж кілометр. С. каже, що вони поїдуть у Бердянськ, бо мають там родичів. Прощаємось. Ми далі на Запоріжжя.

У Н. ще є трохи заряду на телефоні, треба подивитися карту, бо як виїхати на Токмацьку трасу, я не знаю. Через годину ми на блокпості. Знову майже діти. На них камуфляж – як тільки-но зі складу. На штанах видно складки від згину, як вони лежали спаковані. Тут перевірка вже ретельніша, дивляться документи. Попереду стоїть роздягнений чоловік, військові втрьох видивляються щось на ньому. Солдат просить мене відімкнути багажник, йому років 20, не більше. На дні рюкзак з фототехнікою та ноутбуком, якщо знайдуть, можливі проблеми. Відчиняю задні двері, на асфальт випадає дитяча курточка та пакунок макаронів, з дірявого кулька сиплються родзинки, цокають об дорогу. 

– Только личные вещи? 

– Да. 

– Из Мариуполя? 

– Да. 

– Вы свободны. 

Я свободний? Оце так дякую, як великодушно. «Освобождение» на кожному кроці. Важко втриматися й не сказати це вголос. На нервах довго не можу замкнути багажник, щось постійно заважає, забагато речей. 

Азовське кільце, ще один блокпост. Ще годину втрачено. Але звідси поворот на Дмитрівку, і це траса на Токмак. Сонце вже хилиться на захід. Дорога класна, можна їхати швидко. Сподіваюся, скоро потрапимо на підконтрольну територію, і до темряви дістанемось Запоріжжя. Від цієї думки стає спокійніше. Минаємо села Підгірне, Зеленівка, Красне: усюди на спорудах бачимо українські прапори, але за ними російські блокпости. Кожного разу думка – нарешті виїхали, – потім кожного разу розчарування. На постах окупанти махають руками та кричать: «Закрой окно, ребенок простудится».

У Зеленому Яру росіяни стоять на фоні напису «Русский военный корабль, иди нах@й». Кадр просто фантастика. Тут я розумію, що весь цей час у мене працює реєстратор. 

Фото: EPA/UPG

Наступна зупинка – Токмак. Ну, там уже точно повинні бути наші війська. І знову ні. На в’їзді нас зустрічають окупаційні пости з надписами «Восток-Моздок» на броні. Кавказець ламаною російською щось говорить, розумію через слово. Уже майже стемніло. Невже сьогодні ми не доїдемо до української території? Минаємо Токмак, далі на Василівку. Уже в темряві стаємо у хвіст черги на блокпост під Василівкою. Навіть не беруся вгадати, чий він. Невже окупанти зайшли так далеко? Василівка – це майже під Запоріжжям, якихось 40 км. На всьому шляху від Дмитрівки до Токмака ми не бачили жодних слідів бойових зіткнень. Як таке може бути? Повз нас пролітають "камази" з літерою «Z» на борту. Усе ясно. На польових дорогах теж рух техніки. Вочевидь, це не передній край. А чи Запоріжжя взагалі українське? Ці думки змушують нервувати. Темніє.

Потрапляємо до Василівки, коли навколо непроглядна ніч. Світла в місті немає. Вулиці темні та мертві, жодних ознак присутності людей. Від такої картини стає моторошно. Десь у темряві потрапляю не на ту дорогу – і ми опиняємося поза колоною. Це дуже зле. Можемо заїхати кудись не туди, і нас елементарно розстріляють без попередження. Обережно повертаюся. З полегшенням бачу машини, знову приєднуюся до колони з трьох автівок. Попереду уривчасте світло ліхтаря – знову блокпост. Російські солдати пояснюють нам, що попереду, в Кам’янці, українські позиції. Але пропуск здійснюється тільки до комендантської години. Після шостої перетин заборонено. Тож ми можемо залишитися у Василівці або їхати далі та чекати ранку там. У мене є надія, що якщо було оголошено офіційну евакуацію, то людей будуть пропускати, попри комендантську годину. До того ж де зупинитися у Василівці, не маємо жодного уявлення. Ніхто не лишається, усі їдуть далі, хоча пересування вночі між позиціями військових – це шалений ризик. 

Десь за кілька кілометрів після Василівки потрапляємо в зону, де точилися бої. Повсюди велика кількість спаленої техніки окупантів. Отут їх чекали, одразу видно. Не заїхати в уламки доволі складне завдання. Навколо повна темрява, фари освітлюють ці силуети раптово, коли вже до них лишається 10-20 метрів. 

Вкрай важливо не пробити колеса. Міняти тут запаску – ще те задоволення, а що робити, якщо проб’є обидва? Іноді доводиться їхати по самому узбіччю. Що там за сюрпризи лишилися? Здається, І. щось говорить мені, але я не розумію. 100% уваги на дорогу, нічого іншого не чуєш і не бачиш. 

Попереду танк, що застиг дибки. Вибухом його підкинуло вгору, і він наче встромився у землю. Складно зрозуміти, як таке можливо. Розірвані навпіл і розкриті зсередини, наче яйця, з яких народилися чудовиська – так виглядають броньовані машини вагою десятки тонн. Ці жахливо-монструозні картини виринають у світлі фар, наче рухлива експозиція, одна мить – і все зникає, наче й не було. Уява знову і знову прокручує побачене. Не помічаю, як стаємо у хвіст ще однієї черги, у машині всі мовчать.

Фото: Владислав Кузніченко

Попереду глушать двигуни. Намагаюся щось дізнатися. У машині перед нами хлопець у куртці ФК "Маріуполь". Каже, що переховувався в нас на базі якийсь час, там і вдягнувся. Від нього дізнаюся, що попереду замінована ділянка. Вранці приїде військовий провідник, поїдемо за ним, щоб не підірватися. Роззираюся – початок колони десь далеко попереду, хвіст тягнеться далеко назад. Отже, сьогодні далі вже не поїдемо. Доведеться ночувати тут, посеред траси, між позиціями українських і російських військ. Краще не придумаєш. Зараз десята, до світанку щонайменше сім годин. Ще й холоднішає, уже мінус п’ять. 

Ніч темна, місяця немає, тож зорі видно дуже гарно. Але милуватися небом не виходить, на землі свої спецефекти. Обабіч від дороги споглядаємо пуски градів і якихось одиночних ракет. Наче метеорити, у різні боки летять трасери.

Чи знають солдати на позиціях, що тут, на дорозі, зараз застрягли сотні автівок, у яких тисячі людей? Навряд чи. Сім годин поспіль у напруженому очікуванні випадкової кулі, міни, ракети. Таким беззахисним і безпорадним я себе не відчував навіть у Маріуполі. Ми стоїмо тут, наче фігурки в тирі. Жахливішої ночі в моєму житті ще не було. Тричі заводив машину, щоб прогріти салон, бо вже починало трусити від холоду. Але треба економити бензин, сильно змерзли. Кіт заліз мені під куртку і не вилазив усю ніч: я грів його, а він – мене. Чи я спав? Здається, що так, але я не впевнений. 

Світанок зустрів з розплющеними очима. Тільки-но стало видно, вийшов поприсідати, щоб зігрітися та щось дізнатися. Пішов до початку колони. Попереду бачу О. на "мазді". Яка зустріч! Інформація та сама. Чекаємо на саперів із ЗСУ. Попереду міст. У голові колони бусик Червоного Хреста, у ньому К.Б. знайомий мені ще з Маріуполя. Інформація вірна – чекаємо людину, яка поведе колону в обхід через Лугове. Під час розмови частина машин починає рух трасою в напрямку Запоріжжя. З К.Б. дивимося їм услід.

 – Відчайдухи, – каже він. Після всього, що ми пройшли, не бачу в цьому нічого екстраординарного. 

Переконуюся, що перші авто щасливо дісталися іншого боку мосту – їхати можна. Швидко повертаюся, рушаємо слідом. Залишатися на лінії фронту невідомо скільки немає бажання.

Біля мосту якийсь дядько поспіхом кричить у вікно: «Тримати дистанцію між авто не менш ніж 10 метрів, не наїжджати на міни. Дуже уважно!» Наближаюся до перегону, на ньому в шаховому порядку складено мішки з піском. За ними стопками по чотири-п’ять стоять протитанкові міни, від них кудись тягнуться дроти. Затримавши подих, оминаю ці загородження, видихаю вже на іншому боці моста.

Фото: EPA/UPG

Короткий відрізок по трасі – і ми майже в Каменському. Міст перед селищем підірвано. Колона звертає праворуч, будемо об’їжджати через якийсь хутір. Дорога тут дуже вузька та роздовбана. Ледве-ледве їдемо. На горі знову зупиняємося. Попереду передають, що голова колони вперлася в український блокпост. Військові сказали, що треба чекати на поліцейський конвой. Він повезе нас до Запоріжжя. Ще півтори години очікування. За цей час у колоні зустрічаю знайомих футболістів з юнацьких команд. Розповідають, що лишалися в гуртожитку сам на сам з усіма проблемами. Спланованої евакуації не було, виживали завдяки комендантові. Комусь вдалося виїхати з аматорською командою, але не всім. Нарешті продовжуємо рух. 

У Каменському, не зупиняючись, минаємо перший український блокпост. На трасі всюди укріплення, окопи, ДОТи. Перша перевірка документів десь далі. Згідно з лічильником, бензину ще на 100 км – вистачить. Як добре, що був запас. Бо виходить, що на цю подорож пішло палива ледь не вдвічі більше, ніж зазвичай. 

До Запоріжжя лишається недалеко, коли звертаємо праворуч на якісь сільські дороги. Знову ледве їдемо, часто зупиняємося. У багатьох закінчується бензин. Люди переливають з одного бензобака в іншій просто на дорозі. Декого тягнуть на тросах.

Ще кілька об’їздів селами. Нашій подорожі, здається, не буде кінця. Я вже не розумію, де ми. Блукаємо, поки і в мене не загоряється сигнал – «низький рівень пального». Скільки ще їхати, невідомо. Добре хоч вже потрапили на українську територію. Але ось знайомі місця – обласна лікарня. Доїхали. Виходить, ми потрапимо до Запоріжжя Маріупольською трасою. Конвой довозить нас до "Метро" – там пункт реєстрації біженців.

Нарешті ми в цивілізації. Навколо люди, якась упорядкована діяльність, дорогами їздять машини та міські автобуси. З’явився зв’язок, почали надходити повідомлення та дзвінки. Тільки зараз розумію, наскільки я виснажений, але ще зарано розслаблятися. І. йде взяти чай, я запихаю в себе бридкий, смажений позавчора пиріжок із «Дзеркального». Швидко проходжу реєстрацію та йду в туалет "Метро". Струмінь гарячої води викликав забуті відчуття тепла. З дзеркала над умивальником на мене дивиться якась незнайома людина: потворні рогові окуляри, сіре, наче поштукатурене, обличчя, брудний обпалений одяг і кудлата борода. Черга до умивальника за спиною виводить мене з тривалого ступору. Треба їхати далі.

Епілог

Десь наприкінці березня ми дізналися, що наш будинок був майже повністю зруйнований, а помешкання вщент вигоріло. Пізніше з’явилися фото та відеодокази. Як це не дивно, особисто я відчув полегшення – мої речі не дістануться мародерам, а у квартирі не житимуть «асвабадітєлі». Усі рідні та найближчі друзі вибралися з того пекла, і останні фізичні зв’язки з Маріуполем згоріли в полум’ї. Якоїсь миті місто для мене стало символом жахливої трагедії, з яким тепер пов’язане моє минуле життя. Це минуле постійно дає про себе знати голосом у слухавці: «Зараз абонент поза зоною досяжності», випадковими флешбеками та повідомленнями про загибель чи щасливу втечу знайомих. Чи буду я сумувати за своїм домом? Звісно, що так. Усе своє подальше життя я буду із сумом пригадувати Маріуполь і щасливі роки, проведені там. Чи хочу повернутися? Мені здається, що наразі про повернення можна говорити тільки гіпотетично, так само як останні вісім років говорять про повернення Криму та Донецька. 

Частина 1

Частина 2

Частина 3

Частина 4

Частина 5

Іван СтаніславськийІван Станіславський, Журналіст (Маріуполь)
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram