Зараз ми в очікуванні, яким буде наступ. І найболючіша точка - що буде з Маріуполем, з людьми, які там залишаються. Що можна зараз робити тим, хто не на передовій, переживає цей страх за інших і хоче якось допомогти?
Так, є тривожне очікування, що буде далі. І дійсно, є постійні спроби прориву ворога по всій лінії фронту. Крім того, ті драматичні і загалом справедливі заяви влади, адресовані назовні - вони за емоційним забарвленням дуже трагічні. Але це такий капслок для євроатлантичної спільноти. Якщо їм говорити якось чемно і дипломатично, якщо їх не кричати, вони просто не чують, що криється за нашими словами.
Утім наше суспільство відчитує ці заяви по-своєму: дивіться, високопосадовці кажуть, що завтра ми всі помремо. Спокою це не додає. Але є комунікаційні пріоритети. Або ми будемо говорити з Заходом так, щоб вони почули і зброя надходила швидше, або дійсно не буде вже кому говорити і кому слухати.
Щодо страху. Дійсно, у частини людей - у відповідальних людей - страх за особисте життя переконфігурувався у страх за інших людей. І це нормально, бо це наші рідні люди. Усі люди, які воюють на фронті, - це наші рідні, так ми зараз до них ставимося. Тому страх за них - це страх за себе, помножений на любов. Він проєктується на тих, кого ми любимо і цінуємо.
Оця українська сердечність - це інтегральна риса нашого національного характеру. Але в цьому випадку вона додатково травмує людей, знижує нашу ефективність виживання, стійкість духу. Тому коли аж так сильно болить - рятує тільки емоційна анестезія. Не варто емоційно включатися в процеси, на які ви не здатні вплинути. Ви самі собі додатково стаєте травматичною ситуацією.
Це здається аморальним - відморожуватися, але це не означає бути черствим чи бездіяльним. Треба прийняти, що у світі є явища, на які ви не впливаєте. Ми ж сприймаємо цю тезу, коли близькі нам люди вмирають природною смертю, від старості, наприклад. А тут війна, яка наблизила можливість швидкої смерті до кожного. Не можна жити в очікуванні смерті, своєї чи не своєї, це вже не зовсім життя.
Люди реалізовують страх за інших, немовби промовляють подумки якусь молитву. Це фактично древня віра в те, що ми можемо нашу емпатію, ці “промені добра” кудись послати - воно долетить і когось фізично збереже, зігріє і так далі. Що ми можемо віддати своє серце і таким чином захистити тих, хто захищає нас. Це метафори, не фізичні явища. Звісно, зараз дедалі більше людей в очікуванні якогось чуда. Напевне, чудеса трапляються, але це не моя компетенція. Я завжди говорю про тут і зараз, про те, що людині варто робити зі собою, а чого не варто і чому.
Релігійним людям простіше - вони моляться і вірять, що Бог у курсі всього і знає, що далі робити, але шляхи Його невідомі. Іншим складніше. З усією людяністю такого ставлення до тих, кого ми не можемо торкнутися фізично, я закликав би берегти себе. Бо крім емоційного вигорання, ви своїми стражданнями нічому не зарадите, на жаль.
Інша річ, коли цю емпатію можна перенаправити в практичне інформаційне русло. Без емпатійної підтримки народу армія дійсно безпорадна. Я маю на увазі не вищезгадану безсловесну емпатію, яка дуже сильно людей виснажує і яка закінчується відчуттям безсилля і змарнованих зусиль (бо ж нема зворотного зв’язку), і від цього з’являється страх.
Усі слова поваги, любові, пошани, які отримають свого матеріального носія: соцмережі, листи, дзвінки і все що завгодно - оце працює, причому дуже добре. Потрібна така емпатія, яку армія фізично може відчути, прочитати, сприйняти, за яку може подякувати, від якої може отримати наснагу і силу волі для подальшої боротьби. Такі емоційні зусилля зі зворотним зв’язком вам самим дадуть наснагу.
Про Маріуполь уже всіма сказано (і буде сказано) дуже багато. Додам лише, що, на мою думку, за будь-яких обставин спротив там не припиниться, а лише видозміниться. Як це було з УПА.