Зараз ми в очікуванні, яким буде наступ. І найболючіша точка - що буде з Маріуполем, з людьми, які там залишаються. Що можна зараз робити тим, хто не на передовій, переживає цей страх за інших і хоче якось допомогти?
Так, є тривожне очікування, що буде далі. І дійсно, є постійні спроби прориву ворога по всій лінії фронту. Крім того, ті драматичні і загалом справедливі заяви влади, адресовані назовні - вони за емоційним забарвленням дуже трагічні. Але це такий капслок для євроатлантичної спільноти. Якщо їм говорити якось чемно і дипломатично, якщо їх не кричати, вони просто не чують, що криється за нашими словами.
Утім наше суспільство відчитує ці заяви по-своєму: дивіться, високопосадовці кажуть, що завтра ми всі помремо. Спокою це не додає. Але є комунікаційні пріоритети. Або ми будемо говорити з Заходом так, щоб вони почули і зброя надходила швидше, або дійсно не буде вже кому говорити і кому слухати.
Щодо страху. Дійсно, у частини людей - у відповідальних людей - страх за особисте життя переконфігурувався у страх за інших людей. І це нормально, бо це наші рідні люди. Усі люди, які воюють на фронті, - це наші рідні, так ми зараз до них ставимося. Тому страх за них - це страх за себе, помножений на любов. Він проєктується на тих, кого ми любимо і цінуємо.
Оця українська сердечність - це інтегральна риса нашого національного характеру. Але в цьому випадку вона додатково травмує людей, знижує нашу ефективність виживання, стійкість духу. Тому коли аж так сильно болить - рятує тільки емоційна анестезія. Не варто емоційно включатися в процеси, на які ви не здатні вплинути. Ви самі собі додатково стаєте травматичною ситуацією.
Це здається аморальним - відморожуватися, але це не означає бути черствим чи бездіяльним. Треба прийняти, що у світі є явища, на які ви не впливаєте. Ми ж сприймаємо цю тезу, коли близькі нам люди вмирають природною смертю, від старості, наприклад. А тут війна, яка наблизила можливість швидкої смерті до кожного. Не можна жити в очікуванні смерті, своєї чи не своєї, це вже не зовсім життя.
Люди реалізовують страх за інших, немовби промовляють подумки якусь молитву. Це фактично древня віра в те, що ми можемо нашу емпатію, ці “промені добра” кудись послати - воно долетить і когось фізично збереже, зігріє і так далі. Що ми можемо віддати своє серце і таким чином захистити тих, хто захищає нас. Це метафори, не фізичні явища. Звісно, зараз дедалі більше людей в очікуванні якогось чуда. Напевне, чудеса трапляються, але це не моя компетенція. Я завжди говорю про тут і зараз, про те, що людині варто робити зі собою, а чого не варто і чому.
Релігійним людям простіше - вони моляться і вірять, що Бог у курсі всього і знає, що далі робити, але шляхи Його невідомі. Іншим складніше. З усією людяністю такого ставлення до тих, кого ми не можемо торкнутися фізично, я закликав би берегти себе. Бо крім емоційного вигорання, ви своїми стражданнями нічому не зарадите, на жаль.
Інша річ, коли цю емпатію можна перенаправити в практичне інформаційне русло. Без емпатійної підтримки народу армія дійсно безпорадна. Я маю на увазі не вищезгадану безсловесну емпатію, яка дуже сильно людей виснажує і яка закінчується відчуттям безсилля і змарнованих зусиль (бо ж нема зворотного зв’язку), і від цього з’являється страх.
Усі слова поваги, любові, пошани, які отримають свого матеріального носія: соцмережі, листи, дзвінки і все що завгодно - оце працює, причому дуже добре. Потрібна така емпатія, яку армія фізично може відчути, прочитати, сприйняти, за яку може подякувати, від якої може отримати наснагу і силу волі для подальшої боротьби. Такі емоційні зусилля зі зворотним зв’язком вам самим дадуть наснагу.
Читайте такожЛюбов і вдячність. Як спілкуватися зі своїми близькими, які пішли на війну
Про Маріуполь уже всіма сказано (і буде сказано) дуже багато. Додам лише, що, на мою думку, за будь-яких обставин спротив там не припиниться, а лише видозміниться. Як це було з УПА.
Читайте такожЯк жити у стані постійної війни? Питання-відповідь з Олегом Покальчуком