Чому треба гуманно поводитися з полоненими?
Кожен читач уже напевне має свою особисту відповідь. І вона ось просто зараз у ваших головах пролунає.
Але перед тим пригадайте собі, чи вам доводилося когось у житті вбивати. Або просто стріляти в людей, які звідкись там стріляють у тебе. Я це кажу без жодної зверхності чи осуду, боронь боже. Просто найбільш кровожерні на словах ті люди, які в житті курки не зарізали.
Так от, подальші слова не для них. Маємо сотні тисяч, може, мільйони людей зі справедливим бажанням найлютішої і безжальної помсти. Ну, власне, і я на їхньому боці, щоб довго не теревенити.
Але тут я пригадаю “бандерівський” анекдот, у якому старий упівець відпилює пилкою голову живому полоненому москалю. Молодий дивиться на те неподобство і каже: “Діду, чого ви його просто не застрелите?” А старий йому, пихкаючи люлькою, каже: “Бо маю натхнення і час”.
Це до ефективності помсти. Її треба розглядати як окрему спеціальну операцію. І як нас колись учили натовські колеги: “Якщо ви не можете перевірити ефективність результатів своєї операції, навіть не починайте планувати. Ви придумали щось не те”.
Для помсти треба мати натхнення і час. Смерть чи каліцтво для полоненого ворога - це надто легкий варіант. І складнощі для нас.
Тут відповідь розділиться на три частини: військову, воєнну і післявоєнну.
Військова частина, формальна, зобов’язує нас дотримуватися Женевської конвенції і все таке інше. У цьому контексті цивільний лемент про якісь “закони воєнного часу”, котрі геть усе виправдовують, - це дилетантська і шкідлива маячня.
Воєнна частина - це реальність війни. У рамках своєї компетенції (може, хто з читачів згадає) я на лекціях про отримання інформації казав, що вульгарне побиття полоненого з метою отримання якісної інформації - малоефективне. Віддайте полоненого контрикам, і вони самі розберуться. А от зопалу солдатам отримати собі проблем на опісля - тут по повній. Доведено багатьма війнами.
Далебі, як уже трапляється з кимось із полонених побутова травма, майте хоч трохи мізків. Не робіть селфі чи відосика на відповідному фоні з хвацьким коментарем, ну благаю вас, братчики!
Полонені - вони як ті кролики зі старого анекдоту. Це не лише “цінне хутро”, себто матеріал для обміну. Ви хочете, щоб вони страждали? Я теж. Але щоб це було з користю. Маємо натхнення і час. Організуємо розкопування братських могил, збирання по полях і лісах біологічних решток “руского міра”. Американці так після Другої світової полоненим німцям кіно крутили про їхні концтабори. Є фото з виразами облич полонених, їхніми реакціями і все таке інше.
У мене немає ілюзій, що після обміну, наприклад, вони там у своїй Мордорії комусь очі відкриють на щось. Але вони - співучасники і свідки злочину. І це для нас корисно.
Тут я знову про натхнення і час. Коли закінчиться війна, до нас приїде купа різних міжнародних правників. Після першої ейфорії на нас чекатимуть прикрі часи, бо ця міжнародна… е-е-е… компанія буде судити всіх з обох боків. Не лише кацапів. І посадить багатьох, у тому числі наших героїв. Особливо якщо будуть селфі або свідчення.
Лейтенанта Келлі в США під час в’єтнамської війни ніхто не судив би, якби не було рапорту пілота гелікоптера спостереження про Сонгмі (Мілай). А потім майже через рік американський журналіст ( і ще був військовий фотограф, доклався) зробив із цього медіасенсацію, на превелику радість радянській пропаганді. Я тут не про мораль, а про механізми того, як виникає проблема.
Інший, ближчий у часі факт - сербсько-хорватська війна. Хто в ній для нас свої, і так ясно. Трибунал тривав понад двадцять років. Погугліть справу генерала Слободана Праляка, хорватського патріота, людини високої культури, честі і мужності. Зрозумієте, що таке міжнародна справедливість.
Я дуже не хочу, щоб у подальших судових процесах на нашому боці була сама лише віра в небесну справедливість, а в реальності - сильний дефіцит доказової бази. Вона має бути зібрана належним чином. З мертвих ви можете зібрати хіба що набої.