Що робити тим, кого не беруть воювати?
Це питання потрібно розділити на дві складові - що робити і як контролювати свої переживання чи розчарування з цього приводу.
По-перше, дійсно, кількість охочих воювати більша, ніж спроможність держави їх забезпечити такою можливістю. І тут я відсилаю читачів до того, що в нас іде війна, на жаль, не стрілецька. Не війна автоматників. Іде війна водіїв-механіків, операторів ПЗРК, операторів "джавелінів", а це все - час, навчання, інтелект. Потрібно буде витратити мінімум три тижні, щоб хоча б трохи навчити людину і щоб вона не вистрілила своєму сусіду випадково в ногу або в спину.
По-друге, кожне бажання треба зіставляти з власними можливостями. Є професійні військові, є люди з військовою підготовкою, є люди, які мають до війни хист. А є люди, які патріоти і хочуть воювати, але не мають підготовки і, можливо, будуть більш корисні в іншому місці. Хай ці люди не ображаються на те, що їм відмовляють.
Людина, яка має досвід строкової служби, розуміє, що армія - це в першу чергу дисципліна, порядок і підпорядкування. Ти маєш точно виконувати наказ командира, подобається він тобі чи ні. Ти маєш стояти там, де сказали, і виконувати те, що сказали. Тоді це буде ефективно. Як би це негуманно не звучало для людей з добровольчою мотивацією. Добровольці у 2014-му - це було необхідно і правильно, але зараз уже інша ситуація.
Навіть з найкращою мотивацією можна накоїти багато біди. Мало вміти поводитися зі зброєю. Треба також знати, коли можна стріляти. Перше правило: відкривати вогонь можна лише тоді, коли ти точно розумієш, що перед тобою противник. Можеш написати це КАПСЛОКОМ.
Є, звісно, в людей відчуття провини і гіркоти: от я хочу воювати, а мене не беруть. Ви повинні розуміти: вас заощаджують для майбутнього. Ви потрібні будете для того, щоб ця країна в принципі існувала. Це не означає, що люди, які загинуть за цю країну, менш потрібні. У кожного своя доля і свій шлях широкий. Хтось воює і гине, але вони роблять це для цього, щоб люди, які можуть щось створювати, жили.
Боротися з відчуття провини просто - треба більше працювати для своєї країни. І намагатися допомагати там, де ви найбільше потрібні.
От, наприклад, британська королева Єлизавета була шофером у Другу світову війну. Вона ж не просилася: я принцеса, візьміть мене на фронт, я буду воювати. Ні, вона, як нормальна патріотка, стала у стрій там, де приносила максимальну користь.
Я також запропонував би, щоб в Україні на законодавчому рівні була закріплена можливість підписувати короткотермінові контракти з поліцією, військовими чи контррозвідкою. Це не означає, що вам дадуть "джавелін" і ви місяць з нього постріляєте, а потім підете. Ні.
В Естонії є статус “помічник поліцейського”. Помічник майже нічим не відрізняється від поліцейського, тільки не має права проводити арешти. Помічників застосовують для підсилення наявних підрозділів і патрулів, вони працюють у рамках своїх компетенцій чи можливостей. Дуже важливо, що ця робота здійснюється в правовому полі, включно з правом на самооборону.
Зараз якщо людей не беруть у військо чи ТрО, то їх не беруть нікуди. І виходить, що от є красунчики у формі, а інші ніби ніхто, відсиджуються в тилу. Це викликає дуже неприємну фрустрацію. Люди, яких нікуди не взяли, хочуть хоча б підтвердження того, що вони пробували, а не обрали сидіти в тилу.
У той самий час є практичні завдання, прості доручення, які ці люди можуть виконувати, допомагаючи поліції чи військовим в офіційний спосіб. Тому я пропонував би в Україні теж робити цивільно-військове партнерство і оформлювати такі короткострокові контракти. Тим паче, є люди, які і так допомагають поліції, допомагають ТрО і так далі. Але юридично їхній статус ніяк не закріплений.
Так само було б правильно зробити офіційним волонтерство. Щоб волонтери були приписані до конкретних підрозділів. По факту так і зараз є, але треба було б це зробити офіційним. Щоб можна було запитати: ти волонтер кого? Я волонтер такого-то батальйону такої-то бригади. Я волонтер поліції. Це спростило б логістику і мінімізувало б втрати від аферистів. І головне, що кожна людина, яку не взяли в ЗСУ, мала б можливість підписати волонтерський контракт і все одно приносити користь війську.