Будинок моєї родини в Бучі розташований поряд з аеропортом «Антонов» у Гостомелі. Як почалась війна, ми ще кілька днів жили там. Але потім бої стали інтенсивнішими. Наші друзі, які зʼїхали з Бучі ще першого дня, лишили ключі від свого житла в іншому, тихішому районі. Я, дружина, син і наша подруга з двома дітьми перебралися туди.
З дому ми взяли тільки одяг для дитини. Самі пішли в чому були: одні штани, одна майка, один светр, одна куртка. Ми просто не мали часу щось знаходити, бо бомбили аеропорт і треба було тікати. Уже у квартирі друзів щось собі познаходили. Думали, що пересидимо день-два і повернемося забрати речі. Так не вдалося.
У друзів на квартирі ми жили на першому поверсі, тому в укриття не бігали, але ховалися у ванній. Кілька днів були потужні вибухи. Одного разу в сусідній підʼїзд прилетів снаряд. Повністю розніс підʼїзд, лишився тільки каркас. Дивом ніхто не загинув, тільки одну жінку трохи привалило уламками. Тієї ночі ми дітей поклали у ванну, а самі спали на підлозі в коридорі, подалі від вікон. Менші діти, 4 і 5 років, ще, мабуть, не до кінця розуміли, що відбувається. Але старша дівчинка, 12 років, фактично з усіма прощалася.
Удень ми виходили на вулицю. Зрозуміло, що це було небезпечно, але наскільки нам вдалося дізнатися, артилерія перестрілювалися над нашими будинками. Безпосередньо у квартал росіяни не заходили. Ми чули їх на сусідній вулиці, бачили далеко, чули, як трасою їдуть колони техніки. Бачили, як приватним сектором їздили бетеери. На краю нашого кварталу є ринок, то вони заїжджали туди, щось крали в магазинах. У будинки не заходили.
Я не памʼятаю, скільки днів ще були газ, світло і вода. Можна було ввімкнути дітям якісь мультики. Ще якийсь час працював маленький магазинчик, і можна було щось купити.
Коли всі комунікації відключилися, почалася жесть. Неможливо було щось розігріти, у квартирах стало холодно. Життя без електрики схоже на життя у 19 сторіччі. О 5-й ранку ми прокидалися і йшли до свердловини набрати воду. Їжу готували під підʼїздами на дровах. Кілька разів із центру Бучі нам привозили продукти, щось для дітей, памперси, воду, папір туалетний. Роздавали на весь район. Я не знаю, чи це були саме волонтери. Може, власники магазинів, може, просто якісь люди. Вони не казали, хто вони. Просто приїхали на бусику, вивантажилися і поїхали назад. День закінчувався о 19–20 годині, бо без світла немає що робити. Плюс холодно, ми накривалися всіма ковдрами, які знайшли.
Сусіди допомагали одне одному. Одна жінка казала, що жила на районі пʼять років і нікого не знала, а за останні кілька днів з усіма перезнайомилися. Хоча ми жили в чужому районі і нікого не знали, усі всім допомагали, бо треба було носити воду, шукати їжу. Люди дружні.
На весь мікрорайон працювала одна лікарка, дивилася за дітьми. Поряд в укритті у школі перебувало більш ніж 500 людей, дуже багато дітей. Там почався ротавірус. Уявіть, сотні людей і дітей хворі. Сподіваюся, що хоча б частині з них вдалося евакуюватися.
Ми чекали на зелений коридор. Коли першого дня оголосили, що можна евакуюватися, дружина з подругою та дітьми пішли самі, а я лишився вдома. На вулиці повз них проїжджала колона росіян. Мабуть, побачили жінок і дітей і вирішили попідколювати, показати, які вони сміливці. Один сказав моїй дружині: «Что, украинское племя, вымираете? Никто вас отсюда не выпустит». Вона щось відповіла, але інші люди попросили мовчати, бо невідомо, що в тих у голові.
Того дня їм евакуюватися не вдалося. Жінки з дітьми сім годин простояли на морозі, прочекали і повернулися назад. Автобуси так і не приїхали.
Наступного дня я пішов на евакуацію з ними. Пункт збору був біля міськради. Це десь 30-40 хвилин пішки від нас. Там була купа людей, усі чекали на автобуси. Паралельно формувалася велика колона машин, десь близько сотні. Ми просто ходили і питалися, в кого є місця. Сіли. Дорогою проїжджали два російські блокпости. Вони перевіряли документи у всіх. У чоловіків ще запитували, чи є татуювання, не знаю, навіщо.
Виїхало багато людей, але ще багато лишилося. З дітьми. Просто бояться виїжджати чи виходити кудись у місто, бо в центрі Бучі постійно їздять росіяни. Поки ми чекали на транспорт, попри оголошення про припинення вогню, звучали вибухи артилерії. Стрілянини росіяни не припиняли, незважаючи на домовленості.
Зараз ми в безпеці у друзів. У Бучі ми вже звикли ходити під вибухами, звикли до постійної канонади. Під усе це люди флегматично вигулюють собачок. Навіть діти швидко звикли до звуків артилерії. Так, у перші дні від кожного вибуху ми бігали у ванну. У наступні дні зрозуміли, що коли бахкає далеко, це нічого страшного. До нормальних умов ми ще не звикли.
Зараз я думаю відвезти дітей у якесь тихе безпечне місце в Україні. Далі — допомагати військовим як зможу. Я планую віддалено працювати. У свій будинок у Бучі я не можу повернутися, бо там поряд стоїть тепер російський блокпост. Але після війни, сподіваюся, ми всі повернемося додому.
