Приватний геріатричний інтернат у Бучі — це акуратна триповерхова будівля в тихому районі. Була, до початку вторгнення Росії в Україну. Кілька днів тому сусідні вулиці стали полем бойових дій. 12 березня частина Бучі, де розташований інтернат, була окупована російськими військами. Сама будівля інтернату від бойових дій не постраждала. Однак вона, як і більшість будівель у Бучі, була відключена від будь-яких комунікацій.
Деяким людям, які могли ходити, вдалося евакуюватися пішки разом з персоналом інтернату. Два з половиною кілометри персонал допомагав стареньким іти, щоб дістатися місця евакуації. Вони ж повідомили, що в інтернаті лишається близько 40 людей, які не можуть пересуватися. Олександр не знає, чи було в будівлі бодай укриття, адже більшість пацієнтів усе одно не могли покинути кімнат.
— Нам зателефонував директор інтернату з проханням евакуювати підопічних, — розповідає Олександр. — Вони не могли йти навіть у супроводі. Більшість із них мають психічні розлади типу деменції. Декілька діб вони перебували без світла, води, їжі. Ми проходили російські блокпости, аби до них дістатися. Маршрут був чітко узгоджений. Російські військові перевіряли наші паспорти, телефони, повідомлення, дзвінки. Агресивного ставлення не було.
Оскільки інтернат — це немедичний заклад, то і для евакуації лежачих хворих він пристосований не був. Спершу волонтери утрьох намагалися винести всіх людей. Використовували ноші, виносили людей на покривалах і ковдрах, на руках. Але після кількох пацієнтів волонтери зрозуміли, що не впораються самостійно.
— Ми думали, попадаємо, плюс починався вже артилерійський вогонь, і треба було пришвидшитися. З нами був працівник ДСНС Юрій, сам бучанець, знав усі вулички. Допоміг організувати інших місцевих рятувальників, знайшов швидкі, бо не всіх людей можна було транспортувати сидячи, деяким треба лежати. Я думаю, що успіх операції великою мірою залежав саме від роботи Юрія (у ДСНС повідомили, що рятувальника звати Юрій Кириченко. - Авт.).
Олександр каже, що не всі евакуйовані старенькі розуміли, що відбувається. Вони лякалися транспортування, боялися, що ноші, на яких їх виносили волонтери, перекинуться і вони впадуть. Не всі навіть усвідомлювали, що йде війна. Частина людей хапалися руками за стіни, паркани, не хотіли полишати свій дім, бо іншого в них немає.
— Ми просто казали їм, що ми переїжджаємо і нам усім треба в автобус. Деякі люди навіть наляканими не виглядали. Була одна бабуся питала: «Ви ж мене не лишите?» Плакала, щоб ми її не кинули. Ми забрали всіх. Залишити їх — це вірна смерть.
Для Олександра це не перша евакуація — шостого березня він разом з іншими волонтерами вже вивозив людей з Романівки до Києва. Людей з інтернату в Бучі вже евакуювали до Білогородки. Далі ними опікуватимуться директор інтернату та Департамент соціального захисту.
— Я прийшов у Червоний Хрест, бо хотів допомагати. Я роблю те, що можу, і те, що виходить добре, — каже Олександр. — Сам поки що евакуюватися не планую і сподіваюся, що в Києві все буде добре. Моя дружина також продовжує працювати тут над гуманітарними проєктами. Ми залишаємося.
