ГоловнаСуспільствоОсвіта

«Чіпка Варениченко — це український Джокер. Над ним усе життя знущалися в дитинстві, і він потім вирішив помститися»

Артур Пройдаков став найкращим учителем 2021 року за версією української премії Global Teacher Prize. До 2014 року він жив у Стаханові на Луганщині, нині це місто окуповане російськими військами. Колись Артур мріяв коментувати футбольні матчі, але в 11 класі познайомився з творами сучасних українських письменників, прочитав «Рекреації» Юрія Андруховича і відтак вступив на філологічний факультет. 

До війни Артур Пройдаков викладав українську мову та літературу в коледжі у Стаханові, а потім переїхав на Сумщину, де тривалий час працював у звичайній загальноосвітній школі. Нині він викладає в приватній школі Midgard у місті Києві.

Про «Інтернат» Сергія Жадана в шкільній програмі, вакцинацію вчителів і музику на уроках української мови — в інтерв’ю з Артуром Пройдаковим.

Фото: Макс Требухов

То як це, бути найкращим вчителем країни?

Коли я побачив своє ім’я на стінах бібліотеки Вернадського, я був, м’яко кажучи, здивований. Адже всі десять фіналістів — дуже досвідчені і цікаві професіонали. Зараз я отямлююся і розумію, що звання переможця — це не про персональні рекорди і досягнення, а про відповідальність, яку я несу своїми діями, інтерв’ю, словами. Тому що в мені зараз бачить себе вся освітянська публіка і вчительська громада. Важливо зберегти певні вчительські меседжі.

Які саме?

Те, що вчителі важливі і що саме вони впливають на зміни, які відбуваються зараз і відбуватимуться в майбутньому. 

На уроках я намагаюся вивчати з дітьми не сухі параграфи і не просто читати якісь тексти з програми, а проводити паралелі з сучасним життям, з реальністю. Наприклад, на заняттях з української мови ми розбираємо помилки в сучасних українських піснях, цитатах з сучасного українського кіно, таким чином проводячи «лагідну українізацію». Тоді діти непомітно для себе включені в сучасний український контекст. Мені здається, коли дитина завершує школу, в прямому і переносному сенсі, дуже важливо не лише мати теоретичну базу, а й мати певний культурний світогляд.

Фото: Надано організаторами

Вас діти номінували?

Я думав, що так, але виявилося, що колеги. З однією з колег, Оленою Павлюк, ми працювали ще в Ромнах, на Сумщині, і вона часто казала мені: давай, номінуйся. Я завжди відповідав, що потрібно мати більше досвіду, куди там я? Але якби колеги не номінували мене цього року, то номінувався б сам. Бо для мене навіть заповнення анкети на конкурс стало важливим пошуком відповідей на запитання, як я досягнув цієї точки взагалі і куди мені далі рухатися в роботі. 

Ви переїхали в Ромни з Луганщини у 2014 році. Там працювали теж учителем української мови і літератури. Мені цікаво, яким було україномовне середовище на Луганщині до окупації?

Я працював у коледжі в невеликому місті Стаханові. Україномовне товариство не можна було зустріти ніде. У нас був кінотеатр з пафосною назвою «Мир», от там можна було почути українську, бо почали виходити фільми з українським дубляжем. Ще можна було побачити українські назви на вивісках магазинів. Була така ситуація, і я сам, напевно, теж був частиною системи, коли на уроках зі студентами ми спілкувалися українською, а на перервах — російською. Але я не сказав би, що це було чисте російськомовне середовище. Швидше переважав такий суржик з вкрапленнями деяких слів, типу «шо», «Луганск» з буквою «г». Це була норма.

Фото: Макс Требухов

Наскільки легко було працювати в таких умовах у Стаханові?

Я був молодий, завзятий, закінчив магістратуру, захоплювався українською культурою, музикою, кіно, літературою. Я намагався серед студентів сіяти зерна любові до українського. Ми не переходили на політичні дебати, більше говорили про українські культурні реалії. Мене ніхто ніколи не обмежував. ніяких утисків я, як викладач філологічних дисциплін, не зазнавав. Навпаки, все було достатньо вільно і спокійно. 

Так, діти говорили на перервах російською, але якоїсь апатії чи агресії до вивчення української літератури я не помічав ніколи. До 2014 року такого не було. Мені навіть здається, що на Луганщині було легше вивчати мову, бо ми не знали, як не треба говорити. Тобто ми вчили українську мову, як англійську. От на Сумщині, наприклад, кажуть «самий длинний», а нам як сказали, що правильно казати «довгий» – і все. 

Чи змінилося щось для вас у цьому аспекті, коли ви переїхали на Сумщину? 

Так, україномовного середовища стало більше. До 2014 року я говорив російською мовою в побуті. Після мені стало простіше спілкуватися українською в усіх сферах життя. А діти однакові всюди, адже всі хочуть цікаві уроки, ніхто не любить домашки, нудних уроків, ніхто не любить багато писати, що в Ромнах, що в Стаханові.

Артур Продайков на уроці
Фото: Скриншот
Артур Продайков на уроці

Я приїхав у Ромни восени 2014-го з бекграундом того, що було влітку. Пам’ятаєте, які це були небезпечні і стресові часи? Мені стало важливо наповнити ще більше навчальний зміст українським. Йдеться не про пропаганду, а про залучення найкращих зразків сучасної української культури. Щоб діти пишалися не лише тим, що було колись, але й тим сучасним, що є зараз в Україні. Я намагався це червоною лінією провести на своїх уроках у Ромнах.

Наприклад, диктант — це зазвичай тексти про село, козацькі традиції і так далі. Але може бути і текст про переможниць Євробачення Джамалу або Руслану, про чий виступ школярі вже не знають навіть. Може бути якась словникова робота, наприклад, з текстами з Жадана, Андруховича, Іздрика. Якщо є час, то я пропоную дітям ознайомитися з сучасною поезією.

Або на заняттях ми можемо послухати пісню, повгадувати, хто її виконує, а потім пошукати речення з помилками. Наприклад, у «Давай залишимо більше для нас» — це помилка творення дієслова наказового способу, бо правильно «залишімо». Або єдина україномовна пісня «Дим» гурту «Время и стекло» — і там з першого ж рядка помилка в реченні «Моя любов чорна біль», бо «біль» чоловічого роду. Хоча, звісно, без правил не можна обійтися, тим паче в українській мові. Але це краще запам’ятовується, ніж якісь зазубрювання.

Фото: Макс Требухов

Минулого року було дуже багато обговорень змін правил вступу для абітурієнтів з окупованих територій. Чи слідкували ви за ними?

Я не в курсі всіх новацій, які в нас є, але частково підтримую те, щоб учні з окупованих територій мали пільги при вступі до навчальних закладів в Україні.

Чому?

Мені здається, якщо ми хочемо якимось чином реінтегрувати окремі окуповані райони, нам варто робити маленькі кроки назустріч. Ми не можемо піти на радикальні геополітичні поступки. Але спробувати дати шанс дітям вступити до університетів на підконтрольній території України ми можемо.

Чи самі ви стикалися з якимись упередженнями?

Ми приїхали в Ромни з мамою в листопаді 2014-го. Тоді слово «переселенець» мало негативні відтінки. Один власник не хотів нам здавати квартиру, бо ми з Донбасу. Хоча ми готові були її винаймати і платити за це. Причому ситуація була дивна — я спілкувався українською, планував працювати в місті, мама моя працює вихователькою в садочку. Але буквально того ж дня в Ромнах ми знайшли іншу квартиру, познайомилися з хорошими людьми, з якими спілкуємося досі. Нам навіть меблі надали, бо ми просто з сумками приїхали. Після цього я з упередженнями не стикався.

Фото: Макс Требухов

Часто звучать нарікання, що шкільні твори з української літератури лише про страждання і село. Чи дійсно це так, чи все ж багато залежить від викладацької майстерності і подачі?

Частково. Наприклад, «Кайдашева сім’я» – на перший погляд, це історія, яка відбувається в селі в межах однієї родини. Але варто змістити фокуси у сприйнятті цього твору на те, що може відбуватися у 21 столітті. Бонусом для мене став серіал «Спіймати Кайдаша» Наталки Ворожбит. Це приклад того, як історія, яка трапилася з Кайдашами у 19 столітті, залишається актуальною в нульових. 

Або, наприклад, роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Сучасні підлітки не будуть робити чи читати щось просто так, заради ідеї. Їм треба знати, навіщо це робиться. Я знайшов паралель, що Чіпка Варениченко — це український Джокер. Над ним усе життя знущалися в дитинстві, і він потім вирішив помститися. Джокера всі знають. Ми починаємо читати роман і шукати щось спільне. Звичайно, це не ідентичні історії, але Чіпка так само страждає, він байстрюк, у нього немає батька, його не любить мати і так далі. 

Звичайно, в українській літературі є певний нахил до песимістичних тенденцій. Я тут виступив би за те, щоб додавати у програми сучасні твори української літератури, в яких діти можуть бачити цікавих, дотичних до них героїв. Але це треба робити обережно, адже в сучукрліті є багато ненормативної лексики, сцен, де вживають наркотичні речовини. Але, думаю, в 11 класі факультативно можна читати «Інтернат» Сергія Жадана, наприклад, або «Московіаду» Андруховича.

Фото: Надано організаторами

Я згадую, як училася в ліцеї і в 10 і 11 класах ходила на факультативний курс сучасної української літератури, який вела просто чудова викладачка. Пам’ятаю, що в багатьох творах, які ми читали, були сцени, які нібито не відповідають віку. Але з іншого боку, це теж частина життя, у тому числі підлітків.

Так, це дискусійна ситуація, у тому числі серед літературних критиків. Ніхто не знає, що варто робити — читати про якийсь ідеальний світ або читати про те, що може трапитися навколо. Я думаю, що про реальний світ можна говорити, але не вдаючись занадто до натуралізму. Але стовідсотково можна включати до програми поезію Жадана, Дмитра Лазуткіна, Мирослава Лаюка, Іри Цілик, Люби Якимчук. 

На початку року з новим класом на першому уроці ми говоримо про українську літературу. Я запитую, кого діти знають з українських письменників. Учні, що в сьомому, що в одинадцятому класах, стабільно називають три прізвища. Як ви думаєте, які?

Шевченко, Українка, Франко?

Так. Причому Шевченко перший стабільно, Українка і Франко варіативно. Що в нас є Олесь, Вороний, Тичина, ніхто не знає. Це класно шанувати класиків, я нічого проти не маю, але треба якось сучасність додавати. Учні можуть вважати, що поезія нецікава. Я кажу у відповідь — подивіться, у Жадана в Жовтневому декілька вечорів підряд солд-аут.

Фото: Макс Требухов

Є ще думка, що програма з української літератури складна і її треба полегшувати. Чи поділяєте ви її?

Полегшувати в якому сенсі? Прибрати половину творів? Тоді зміниться парадигма викладання української літератури. 

Водночас з романом «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» цікава історія, адже він складається з чотирьох частин, а в шкільній програмі лишили тільки першу і четверту. От уявіть — сто років, ми живемо перші 25 і останні 25, а ще 50 років кудись поділися. Як можна читати так текст? 

Я знаю, що за кордоном є практика читати один твір протягом усього семестру. Думаю, що в нашому випадку один твір діти стільки не вивчатимуть, хіба у профільних гуманітарних класах.

Ви також готуєте учнів до ЗНО, і ваші абітурієнти мають високі результати. На вашу думку, чи відображають результати ЗНО рівень знань дітей?

Великою мірою так. Останніми роками мені дуже подобається ЗНО з мови та літератури і те, що завдання спрямовані не на зазубрювання, а на критичне мислення, застосування логіки при виборі правильної відповіді в тесті. До цього не може підготувати жоден репетитор чи учитель. 

Мені подобається тенденція, коли недостатньо лише прочитати твір, щоб отримати максимум з літератури. Треба ще й визначати головний меседж, психологічну обумовленість дій, стосунків між персонажами тощо.

Фото: скрин відео

Що в цьому процесі залежить від учителя?

Я думаю, що ЗНО — це комплексний іспит, який показує, наскільки учень готовий взагалі критично і адекватно сприймати світ наприкінці школи. Учитель може допомогти опанувати інформацію. Але з іншого боку — вчитель має виступати в цьому процесі більше як ментор. 

Я з дітьми тренуюся писати есе для власного висловлення на ЗНО. Ми багато читаємо мінітекстів, і бачу, що якщо є текст, наприклад, про кіно на чотири абзаци, то діти відтворюватимуть тільки перший. Тобто коли в першому вказано, що в Україні почали знімати багато кіно, в другому абзаці щось ще, в третьому щось ще, а потім я запитую про що був текст, то учні зазвичай говорять перше речення — в Україні почали знімати багато кіно. Вони не опускаються в другий-третій-четвертий абзац. Якщо в четвертому абзаці буде сказано, що на українське кіно виділяється замало грошей, вони цього не повторять. 

Ми живемо у світі, де треба вміти відрізняти правдиву інформацію від фейків. Я вигадую тексти на кшталт «британські вчені дослідили, що вакцинація неефективна». З учнями в десятому класі ми досліджуємо, що немає в цьому реченні, наприклад, джерела інформації. Мені здається, що це важливо, тому що популізм процвітає. Особливо я помітив це у 2014 році, коли в Стаханові поширювалися чутки, що от зараз приїде якийсь міфічний Правий сектор і повалить пам’ятник Леніну. Я знаю конкретних людей, які вірили цьому, пішли до того пам’ятника, оточили його і стояли там дві ночі.

Фото: Макс Требухов

Дуже багато залежить насамперед від учителя. І того, як він організує свій творчий діалог з учнем, це обопільний процес. Знаєте, я дуже люблю футбол, граю погано, але дивитися люблю. У «Барселоні» змінюються тренери, але вони мають брати з команди максимум. Зараз їхнього тренера Роналда Кумана хочуть звільнити, бо гравці не досягають результатів, хоча склад незмінний. Мені здається, що цю метафору можна прирівняти до вчителя і учнів. Тренер не грає на полі, але команда досягає результатів лише з добрим тренером. Так само власне учні складають ЗНО, але разом з учителем.

Якщо ви вже почали говорити про вакцинацію і медіаграмотність, то я хотіла дізнатися — ви вакциновані?

Так, двічі.

Цього року одним з основних викликів для всіх стали низькі темпи вакцинації. Мені здається, що освітяни мали б очолити рух за здоровий глузд і показати приклад іншим. Але так у багатьох школах не сталося. Як ви думаєте, чому?

Не знаю. У школі, де зараз я працюю, 95% учителів вакциновані. Усе було проведено дуже цивілізовано.

Є в мене контакти з іншою школою не в Києві. Там припускають, що вчителі не хочуть вакцинуватися, бо буде локдаун і дистанційка, а тому вчителям буде зручніше.

Але мені здається, треба говорити не про рівень вакцинації саме вчителів, а про рівень довіри до вакцин і глобальні виклики. Якоюсь мірою питання державної кампанії за вакцинацію провалене.

Фото: Макс Требухов

Так, але це також проблема критичного мислення, адже багато людей вважає, що люди, які проти вакцинації, не можуть викладати в школах, бо їм якраз його бракує. Чи погоджуєтесь ви з цією думкою?

Я не хотів би так загострювати це питання, тому що в коментарях у фейсбуці і так страшенні суперечки. Мені здається, що має бути продуманий шлях на рівні державної політики, має бути діалог на рівні місцевих громад, аби встановити, яким шляхом рухатися.

Ви вже доволі довго викладаєте у школах в різних містах. Як узагалі змінюються діти від року до року, на ваш погляд?

Я можу порівняти 2016 рік, коли я випустив свій перший набір у Ромнах, і 2021 рік, то думаю, що якихось суттєвих відмінностей немає. Але теперішні діти відкриті до змін, до світу, до комунікацій, і це їх вирізняє. 

Раніше трохи, можливо, діти недовірливо ставилися до різних відкриттів. А зараз учні демонструють відкритість до різних джерел інформації. А ще вони дуже волелюбні. Обмежувати в чомусь дітей грандіозно я не бачу сенсу, та й діти обмежень не сприймають. Якщо раніше було так, що вчитель — наставник і його слово — закон. То зараз учитель має бути ментором, допомагати, асистувати, налаштувати, мотивувати, розвивати учнів. Схема взаємовідносин не така ієрархічна. 

Зараз я для дітей як старший брат, старший друг. Подумаю над цим додатково, коли мені буде сорок чи п’ятдесят. Але поки що я з учням перебуваю на одній хвилі. Ми багато на уроках сміємось, виконуємо вправи на основі мемів і при цьому водночас легко можемо перемкнутися на серйозну роботу.

Ви кажете, що зараз діти більш відкриті. Чи не пов’язано це з тим, що раніше ви викладали в державній школі, а зараз у приватній? Адже різні школи задають різні рамки поведінки. 

Не думаю, адже ті методи, які я застосовував у державній школі, я використовую і в приватній. Сучасні діти відкриті до всього, і треба це використовувати. Думаю, що скоро будуть такі умови, що діти самі задаватимуть рамки того, як їх нам навчати.

Анастасія ІванцівАнастасія Іванців, кореспондентка відділу "Суспільство"
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram