1
На вулиці спекотно і пахне акаціями й розігрітими ялинами, а всередині ОДА ― приємна прохолода. Працівниця пресслужби Тетяна похапцем шукає символічні дрібнички, разом з тим готуючись до зустрічі з місією ОБСЄ:
― Треба ж їй щось подарувати! Може, магнітик хоча б є?..
― Вона тільки з Горлівки втекла, який магнітик?! ― відповідає колега.
Врешті Тетяна знаходить ляльку-мотанку ― її, у червоній спідниці, зробили місцеві майстрині в Бахмуті.
― Гарна! ― і в її голосі сподівання, що Алісі сподобається. ― Ну хоча б щось подарувати дитині...
2
Учора в поліції мені розповіли: з нею вже попрацювала СБУ, і питань у них немає. Співчутливо пом'якшився голос поліціянта: «Дитина ж». Лінію розмежування вона перетинала вночі, пройшовши більш ніж 10 кілометрів, і мала при собі паспорт "ДНР" ― у поліції пояснили, що вже планують зробити їй українські документи і навіть уже думають про пошук університету. Пояснили, що в Горлівці в Аліси лишилася бабуся ― дівчинка, мовляв, просто втекла з "ДНР".
До місця, де Аліса зараз перебуває ― 1,5 години на авто. Коли ми проїжджаємо довколишні терикони, я вже знаю: говорити вона навідріз не хоче. Тож подумки перебираю аргументи, чому варто розказати свою історію. Їх левова частка ― прочитані вчора ввечері й сьогодні зранку коментарі й дописи на Facebook від небайдужих.
«Чи могла вона вийти? Так, могла. Я вірю. Чи може бути вона шпіонкою? Ну, можливість є завжди, але для шпіонів обирають інший шлях, не такий голосний».
«Думаю про цю дівчинку, що з нею буде далі. І про інших теж. До таких дітей треба бути уважними, а не фиркати і не відштовхувати їх з легкістю».
«У когось є ідеї, з ким зв'язатися, аби дізнатися більше подробиць? Є люди, які готові допомогти цій дівчинці».
«Такі діти ― це кремінь. Вони, якщо повернуться, колись на свою малу Батьківщину, напалмом випалять всю шушеру. Таких дітей треба рятувати і підтримувати».
«Берлінська стіна-2 неминуча».
Але були й інші, звісно:
«Обережно, бо у 2014-2015 році така ж ходила через лінію фронту туди-сюди, і раптом їхня арта 122 мм почала стріляти саме туди, де була важка техніка і боєприпаси, але наші хлопці встигли все вивезти в інше місце».
«Цікаво, чи дівчинка розмовляє українською».
«То часом не внучка деда, який приніс нашим воїнам мед із зривчаткою».
Поки ми доїхали до міста, де зараз Аліса, здавалося, що вже кожен і кожна знає: вона «героїня» чи «шпигунка».
3
Аліса сидить у тіні скверу разом з психологинею Оленою. Пані Наталія, керівниця служби у справах дітей, блондинка в яскраво-синьому костюмі і з лагідним голосом, коротко резюмує:
― Стресово-шокового стану немає. Ні, говорити не хоче.
Надія з ОДА, що з колегою Сергієм супроводжує мене, запитує:
― То все так і є, як написали: вона дійсно прийшла, щоб лишитися тут?..
Наталія стишує голос:
― Ну, насправді ні. Вона взагалі-то заблудилася. Але повертатися не хоче через складні стосунки з бабусею. Підлітки, ― стенає плечима, мовляв, нічого незвичного. Та про бажання повернутися до Горлівки ми ще почуємо й другу версію.
― А про ставлення до України запитували? ― не вгаває Надія.
― Ми про це не запитували, ― вже більш впевнено відповідає Наталія. ― Наша ціль ― захист прав дитини. Її батьки померли: мама ― від раку, тато ― від іншої хвороби. З 2017 вона на обліку і під опікою «там». А про ставлення до України з нею поговорили вже відповідні органи.
Ніяких тобі задзеркаль.
Біля Аліси лащиться рудий кіт. Вона сидить у спортивному костюмі й бірюзових кросівках. Дрібне лице аж провалюється в медичну маску. Шкіра на шиї пігментована плямками, веснянки на носі й щоках, закручені вії і короткі кучері ― ось і все, що видно з-під чорної кепки.
Перебирає в руках якийсь буклет, бовтає ногами, ледь черкаючи плитку. Дитина дитиною ― навіть не підліток напозір.
― Привіт, ― і собі розгублююся я.
― Привіт, ― ледь чутно каже Аліса, киваючи.
Каже, що почувається нормально, але втомилася. Що бачила, як про неї написали в заяві поліції і що все зовсім не так. Що тепер через це хвилюється. І знову ― говорити ні з ким не хоче. Та й це не можна назвати розмовою: я запитую навпомацки, бачачи тільки очі, що бігають від мого обличчя до стіни навпроти.
Номер чи якісь контакти теж брати відмовляється. Психологиня пробує переконати, що це було б корисно ― але ні.
Аліса ніби не знає, куди їй подітися.
4
Олена намагається не випускати Алісу з поля зору ― каже, між ними зародилася довіра. Тепер вона лишається на підконтрольній території, хоч уже починає сумувати за бабусею. Але відпустити в Горлівку її ніхто не може ― неповнолітня ж.
― Я читаю дописи й коментарі про те, що дитина втекла й не хоче у "ДНР" жити. Вона мені телефонує й каже, що їй такі новини надсилають друзі, а це ж неправда. Прошу її не переживати. А насправді кожна людина говорить через призму своїх поглядів, хтось хоче попіаритися, і ця інформація дуже переборщена.
Олена переймається, щоб Алісі не зашкодила ця «популярність» ― мовляв, коли інтерес стихне, вона може захотіти уваги знову й шукати її не завжди у вдалий спосіб.
― Мені здається, вона колись туди повернеться ― захоче побачитися з бабусею, друзями. Цього ж не втаїш. Але тепер вона чужа і там, і тут, її можуть вважати «шпигункою».
Аліса розповіла Олені, що її зустріли військові. Спершу поставилися з підозрою, але побачили, що це справді просто загублена дитина. Аліса спершу, за її ж словами, просила, щоб її відвезли в Горлівку. Але до неї викликали поліцію.
― Дитина просто загубилася, ― повторює Олена. ― Я переживаю за її майбутнє, бо вона захоче повернутися додому ― і буде там ворогом. Я не хочу, щоб у неї були неприємності. Дитина просто заблудилася, опинилися в складній життєвій ситуації, з якої тепер повинні шукати вихід дорослі.
Олена планує, щоб Аліса виходила на прогулянки тільки з працівницями служби у справах дітей ― сподівається, так убереже її від зайвої уваги.
― Попросимо, щоб поліція патрулювала, бо я вже бачу, що сюди починають приходити.
5
Поки ми з Оленою повертаємося до Аліси, широким кроком підходить журналіст одного з центральних телеканалів. З ним ― оператор.
Представляється, подає руку ― мимохідь помічаю, що не сідає на рівень очей Аліси, як варто було б. Так вона здається ще меншою.
Робити більше нічого, тож я повільно йду до авто. Чекаю, дивлюся на бравадні жести і посмішку журналіста, що видно і в респіраторі. Аліса така сама мовчазна. Ніби вросла в лавку.
― Їй, напевно, годин 5-6 треба було йти вночі, ― говорить Сергій.
Надія ствердно киває. Але точно ніхто нічого не знає. Певні тільки, що повідомлення від поліції, м'яко кажучи, перебільшене. Але навіщо вони це написали?
― А ви знаєте, як її звати? ― питаю.
― Ні, ― хором кажуть обоє.
Врешті, чекати дійсно нема на що. Ми сідаємо до авто, аж тут Надія згадує, що не подарували ляльку-мотанку. Сергій підтюпцем біжить до Аліси, яка досі дає напівмовчазне інтерв’ю.
Повертається, і ледве стримується, лаючи журналіста, якого йому в університеті ставили за орієнтир у професії:
― Він запитує, що вона думає про переговори в Нормандському форматі! І що, на її думку, може об'єднати країну! У дитини, яка просто загубилася!
6
Наступного дня Олена скаже:
― Ні, не було таких запитань. Запитував, що у "ДНР" про Україну говорять.
Тетяна згодом у телефонній розмові додасть:
― Так, змінили версію про втечу... Може, через родичів. Я не знаю…
Зрештою, усе дуже просто ― «Аліси» не було. Точно була тільки розгублена дівчинка. А все решта ― додумали, чого кому хотілося від цієї історії.