Схованка
У невеличкому дворі одного зі спальних районів Києва тиша — не чути навіть шуму машин від багатосмугового проспекту. Височенна багатоповерхівка у центрі двору оточена клумбами з осінніми квітами. На першому поверсі, серед айстр і хризантем, ховається міні-центр для вагітних та жінок з дітьми у кризових обставинах. Адресу соціальної квартири тримають у таємниці, адже окрім випускниць інтернатних закладів та бездомних жінок тут живуть постраждалі від домашнього насильства.
На дитячому майданчику поряд з будинком дівчинка у рожевій куртці і білих штанях ліпить пісочні пасочки. Раптом на траві помічає рожевий фантик, дістає його і кладе поряд. Вітер раз-по-раз зносить папірець, дівчинка наполегливо повертає його до пісочниці, але у якийсь момент не витримує і починає канючити.
— Ти хочеш, щоб фантик лежав, а його здуває. Сашунь, так не буде, — терпляче пояснює дівчинці мама, Альона. Їй 26 років, а здається, ніби набагато менше. Альона невисока, з тонкими рисами обличчя, руки ховає в кишені куртки, за плечима рюкзак з серветками, хустинками, пляшечкою і арсеналом інших речей, які можуть знадобитися на прогулянці з півторарічною дитиною.
Альона і півторарічна Сашуня живуть у соціальній квартирі і виходять на прогулянки у цей двір лише два останніх місяці. Раніше вони мешкали в іншому районі, з чоловіком та його батьками.
— Навесні буде десять років, як ми з ним разом, — розповідає, Альона поки Саша продовжує копирсатися у піску. — Коли познайомилися, я не пам’ятаю взагалі. Мені здається, що знаємо одне одного ледь не з дитячого садка, жили у сусідніх районах. Спочатку просто дружили. Не було такого, щоб хтось комусь сказав “давай зустрічатися”. Ми просто були разом і все.
Альона вчилася в університеті на бухгалтера, мала роботу. Стосунки з хлопцем із сусіднього двору ставали серйознішими, вони одружилися. Альона завагітніла, а чоловік частіше затримувався на роботі, приходив пізно вночі. Удома міг зачепити Альону рукою. Коли вона була на восьмому місяці вагітності, вперше штовхнув. Альона сильно перенервувала, подзвонила подругам, щоб її забрали. Коли вже йшла, він почав наздоганяти її, чіплятися на вулиці. За жінку вступився незнайомець. Альона пам’ятає, що чоловік хотів лізти в бійку з ним, але вона вже сіла у машину до подруг і нічого не бачила.
— Мені подзвонила свекруха, казала, що може це я його довела постійними дзвінками і запитаннями, де він пропадає вночі, — пригадує Альона. — Просила повернутися додому, бо навіщо мені ночувати у чужих людей. Сказала, що треба все спокійно обговорити. Він теж вибачався. Думала, що правда може зі мною щось не так, треба бути більш м’якою, все ж таки він на роботі втомлюється, а тут я зі своїми питаннями. Прощала, поверталася. І все було наново.
За даними Фонду ООН у галузі народонаселення 2014 року, серед опитаних кожна п’ята жінка, яка має досвід шлюбу, зазнавала насильства з боку чоловіка. Насильство може бути різним: фізичним, психологічним, економічним та сексуальним.
Є чотири стадії циклу насильства — спочатку зростає напруга у родині, потім стається насильницький (фізичний, емоційний або вербальний) інцидент. Після цього кривдники вибачаються, перекладають провину на постраждалих або ж стверджують, що постраждалі перебільшують. Далі настає так званий "медовий місяць" — кривдники і постраждалі поступово забувають про насильницький інцидент, але якість стосунків між партнерами повертається до першої стадії циклу насильства і усе повторюється. З часом цикли стають частішими і коротшими, а постраждалі вже не можуть самостійно впоратися з ситуацією і піти від кривдника.
У 2014 році лише 32% постраждалих від фізичного та/або сексуального насильства звертались по допомогу, з них менше ніж у третині випадків постраждалі такої допомоги не отримали.
— У якийсь момент я просто вже перестала йому дзвонити і писати, — каже Альона. — Я лягала спати і думала — ліпше б він не прийшов додому.
Одного разу чоловік повернувся додому пізно — Альона з дочкою вже спали. Він взяв пляшку з водою і почав поливати дружину. Вона намагалася вихопити пляшку і вода полилася у ліжечко Саші. За це Альона отримала сильний удар в обличчя і відключилася. Прийшла до тями через кілька годин, дочка постійно плакала. Через кілька днів почалася нудота і Альона вирішила звернутися до лікаря.
— У травмпункті лікар сказав, що допомогти нічим не може, що я мушу йти до свого терапевта. Поліцію не викликав, я теж не викликала, бо думала, що буде тільки гірше, — Альона видихає. — Коли чоловік мене вдарив, від сили удару моя голова зачепила дочку, адже я тримала її на руках. Я не могла дозволити собі, щоб вона постраждала, і вирішила, що пора з цим щось робити.
“Ви на конспіративній квартирі — і добре”
Соціальна квартира для жінок з дітьми у кризових обставинах існує з 2013 року — це чотирикімнатна квартира з кухнею та ванною кімнатою. Жінки таким чином ділять спільний побут, в одній кімнаті може жити кілька людей одночасно. Соціальну квартиру створили МБФ “Українська фундація громадського здоров’я” спільно з міжнародною організацією “Право на здоров’я”. Термін перебування стандартний — три місяці, але в залежності від обставин може бути продовжений. З 2013 року у квартирі отримали підтримку 109 жінок і 113 дітей. Це альтернатива центру матері та дитини, якого у Києві немає.
— До нас потрапляють різні жінки — і самодостатні та успішні, і такі, у яких навіть паспорту ніколи не було, — пояснює менеджерка соціальної квартири Ірина Білоголовко. — Звичайно, жінці з маленькою дитиною не достатньо 90 днів аби стати на ноги. Але ми намагаємося створити такі умови, щоб вони могли почувати себе комфортно і при цьому встигли максимально вирішити свої проблеми — оформити виплати на дитину, знайти житло та роботу, відновити документи та зв’язки з рідними тощо.
Соціальна квартира працює у тандемі з Денним центром допомоги дівчатам та молодим жінкам у складних життєвих обставинах, де надають психологічну та юридичну допомогу. Саме у цей Центр Альона звернулася до психолога.
— Мені здавалося, що зі мною щось не так, що я сама винна, — розповідає Альона. — Але психолог пояснила мені, що це ненормально. Чоловік був вдома, поки я збирала речі. Я сказала, що їду до подруги — це був не перший раз, коли я намагалася піти, тому він ніби повірив. Але потім запитав, до якої, і я трохи розгубилася. Він помітив це і сказав, щоб я забиралася, бо інакше приб’є мене. Я швиденько поскидала речі, забрала малу і поїхала геть.
З 2018 року в Україні діє новий закон “Про запобігання та протидію домашньому насильству”. У 2016 році до Національної поліції України надійшло більше 127 тисяч заяв і повідомлень про вчинені правопорушення, пов\'язані з насильством в сім\'ї, у 2017 році — близько 111 тисяч, у 2018 — більше 115 тисяч заяв.
З 11 січня 2019 року в Україні також набули чинності зміни до Кримінального кодексу — якщо кривдника притягували до адмінвідповідальності двічі, втретє буде кримінальна (ст.126-1 ККУ). Підставою також може стати порушення рішення суду за адміністративними справами. Таким чином кривдник може бути покараний обмеженням волі на строк до п'яти років чи позбавленням волі на строк до двох років. Законом передбачено також, що справи за статтею 126-1 ККУ не можуть бути закриті у зв’язку з відмовою постраждалої від обвинувачень.
Українські поліцейські можуть також виносити термінові заборонні приписи (ТЗП). Це спеціальні постанови, які забороняють кривднику перебувати в місці спільного проживання, навіть якщо це його помешкання, обмежують спілкування із постраждалою, забороняють наближатися на певну відстань до роботи тощо. Суд може винести обмежувальний припис і подовжити цей термін до шести місяців. ТЗП — нова практика в українському законодавстві, але за даними Національної поліції від початку 2019 року було винесено ТЗП відносно 5105 осіб та зафіксоване 121 адміністративне правопорушення щодо його невиконання.
— Для того, щоб поліцейський мав право винести ТЗП, оцінка ризиків має показати високий рівень загрози, — каже заступник начальника Національної поліції Андрій Ткачов. — Але навіть якщо він низький, поліцейський, в залежності від обставин, може виписати ТЗП. На жаль, жоден механізм не є панацеєю, адже кривдники повертаються до потерпілих, коли поліції вже немає поруч.
— Щоб кривдники отримували ТЗП, поліція має використовувати цей інструмент, — каже Ірина Білоголовко. — Був випадок, коли правоохоронці не проводили оцінку ризиків, тому що в них не було бланків. У такі моменти просто опускаються руки. У соціальній квартирі є охоронна сигналізація, адже бувало, що партнери знаходили дружин, які тут переховувалися. Одна з клієнток кілька місяців чекала, поки суд винесе обмежувальний припис — засідання переносилися, бо кривдник не з’являвся на слухання. Весь цей час він жив у себе вдома, а жінка мала десь переховуватися. Суддя казала, що нічого страшного, ви ж на конспіративній квартирі — і добре.
Нульова толерантність
Упродовж семи місяців 2019 року до Національної поліції надійшло 79911 повідомлення про домашнє насильство, а з січня по серпень 2019 року Генеральна прокуратура зареєструвала 793 проваджень, передбачених статтею 126-1 ККУ. Відповідно до аналізу рішень суду, серед 58 вибраних справ за цією статтею, 23 справи закінчилися угодою про примирення.
— Моя мама казала, що якщо він мене не убив, значить, все добре зі мною, а якщо вб’є, то сяде в тюрму, — каже Альона. — Це ще одна причина, чому я пішла — я не хочу, аби моя дочка сприймала насильство, як норму.
Постраждалим складно покинути кривдників через уявлення інших людей і толерантність до насильства у суспільстві. Відповідно до дослідження Фонду ООН у галузі народонаселення "Ставлення громадян до гендерного зумовленого та домашнього насильства", 15% опитаних вважають, що заради збереження сім’ї жінка повинна "закривати очі" на насильство з боку чоловіка, а 32% чоловіків та 20% жінок думають, що фізичне насильства чоловіка проти жінки в деяких випадках можна виправдати. Таке ставлення до насильства у суспільстві також впливає на винесення вироків судом та сприйняття потерпілими того, що з ними відбулося.
— Саме тому усі соціальні кампанії, які працюють з такими темами, мають бути направлені на досягнення нульової толерантності до насильства, — Ірина Білоголовко.
Денний центр “Право на здоров’я” фінансується за кошти неурядових організацій. Для роботи організації КМДА виділила приміщення у міському центрі соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді. Соціальна квартира з 2016 року частково підтримується бюджетом міста Києва, однак, за словами менеджерки Ірини, цих грошей вистачає лише на заробітні плати для соціальних працівників. Решту витрат притулку, наприклад, рахунки за комунальні послуги, покривали внески благодійних фондів, однак у вересні 2019 року донорське фінансування завершилося. Питання надання повної грошової підтримки соціальній квартирі та денному центру у КМДА вирішується. Але поки що проєкт опинився під загрозою закриття.
Тим часом дев'ятого жовтня у КМДА підписали меморандум про спільний трирічний проєкт з Фондом ООН у галузі народонаселення, аби створити єдину систему реагування та допомоги у випадках домашнього насильства та насильства за ознакою статі.
— Для нашого міста-мільйонника, де люди часто не знають своїх сусідів, питання превентивних заходів щодо боротьби із насильством в родині та реакція суспільства на такі факти є дуже актуальними, — зазначила заступниця голови КМДА Марина Хонда. — Для нас важливо розробити систему ефективного надання всіх послуг.
Новий закон передбачає збільшення кількості притулків для постраждалих від домашнього насильства. Вони є у багатьох регіонах України, але місць не вистачає. За стандартами Ради Європи, на кожні 10 тисяч мешканців має бути створене одне місце у притулку чи іншій соціальній установі. Наразі у Києві та області таких центрів критично бракує.
Альона та її дочка вже знайшли безпечне місце, куди можуть переїхати і жити самостійно — їх підтримують подруги та сестри жінки. Однак така можливість є далеко не у всіх, хто потрапляє до соціальної квартири.
— Жінки, які довго потерпали від психологічного насильства, не готові швидко змінювати своє життя, — говорить Ірина Білоголовко. — Коли є насильство у стосунках, виникає співзалежність. Інколи рідні говорять постраждалим, що вони самі не впораються. Синці сходять — і чоловік стає не таким вже й поганим. Саме тому жінкам потрібна допомога, аби з цього виплутатися.
Якщо ви постраждали від домашнього насильства, ви захищені Законом і маєте право на повноцінну допомогу. Ви можете безкоштовно зателефонувати на Національну "гарячу лінію" з попередження домашнього насильства, торгівлі людьми та ґендерної дискримінації за номером:
0 800 500 335 (зі стаціонарного) або 116 123 (з мобільного)
