Проблеми становлення української нації і вибір моделі розвитку економіки

Після того, як на початку 2014 року, скориставшись внутрішньополітичною ситуацією в Україні, Росія перейшла до агресивних дій, анексувавши Крим і розв'язавши гібридну війну на Донбасі, стало остаточно ясно, що при існуючому політичному режимі в Росії її еліти будуть ставитися до незалежної української держави тільки як до своєї колишньої території, яка лише тимчасово має незалежність. Вони розцінюють розпад СРСР як якесь політичне непорозуміння, що сталося в рамках боротьби між Горбачовим і Єльциним. Тепер, коли, на їхню думку, (наприклад, впливового російського експерта-міжнародника Сергія Караганова) відбувається ослаблення США на тлі зростання міжнародного політичного впливу Китаю, прийшов час Росії повернути «своє». А Україна входить в число тих «своїх» країн, контроль над якими, на думку політичної еліти РФ, є ключовим для існування Росії, як політичного наднаціонального утворення.

Події, що розпочалися в світовій політиці в 2014 році (Україна, а потім і Сирія) є таким собі маркером, що свідчить, на думку російського керівництва, про те, що РФ остаточно повернулася в число головних політичних гравців і стала суб'єктом світової політики, повернувши статус, втрачений в 1991 році. Те, що вона економічно набагато слабкіша, ніж СРСР, на думку російських стратегів, не так суттєво. Тому, що за часів ядерного стримування в сучасну цифрову епоху багато можна зробити малими силами. Що Росія і демонструє, граючи на геополітичній «шахівниці» за правилами гібридної війни, принципи якої були створені ще давньокитайським стратегом Сунь-цзи.

Фото: EPA/UPG

На жаль, вся ця демонстрація сили і зовнішньополітичних амбіцій Росії відбувається на нашій території. Українці завжди, і під час Російської імперії, і за часів СРСР, вважали саме Україну своєю батьківщиною. Та й жили вони завжди в своїй державі - УРСР - хоч і скріплена союзними узами з іншими радянськими республіками, але, згідно з міжнародним правом, яка є суб'єктом міждержавних договорів. Це було доведено Біловезькими угодами 1991 року, коли ні у кого (ні всередині СРСР, ні за кордоном) не виникло сумнівів про правомочність укладення міждержавного договору про Союз Незалежних Держав між Росією, Україною і Білоруссю.

Чому ж опір українців поверненню до колишніх зв'язків з Росією такий стійкий? Чому ми не хочемо повертатися в орбіту Росії? Чому ми вибрали вектор політичного розвитку, спрямований на інтеграцію з ЄС і НАТО?

Тому що Росія існувала, існує і буде існувати у вигляді імперського формування, в якому має значення тільки те, що думають в Кремлі і ніде більше. Якщо не відбудуться всередині Росії внутрішньополітичні події, які докорінно змінять суть російського політичного класу. На мій погляд, якщо говорити про декілька десятиліть вперед, таке навряд чи можливо, тому що психологія росіян формувалася століттями. Розпад СРСР ніяк не вплинув на те, що росіяни стали більш толерантно ставитися до української незалежності. Швидше за все, з таким же презирливим ставленням їх до нас ми зіткнемося і в майбутньому. Нам необхідно бути реалістами і розуміти, що отримання незалежності Україною в 1991 році - тільки початок процесу, який буде йти ще не одне десятиліття.

Треба згадати історичну аналогію. Фінляндія, яка отримала незалежність від Російської імперії в 1917 році, відбилася від анексії СРСР в 1940 році, втративши частину своєї території (війна почалася через 22 роки після здобуття незалежності Фінляндії). Війна на Донбасі також почалася через 22 роки після здобуття Україною незалежності, і ми також поки відбиваємось від Росії, втративши, як і Фінляндія, частину своєї території. Головне - продовжувати відбиватися, не йдучи ні на які компроміси. Інакше ми і не помітимо, як знову станемо сателітом Росії.

Ми пам'ятаємо, що під час розгубленості політичної еліти на початку 2014 року, український народ, усвідомивши, що зволікання смерті подібно, швидко самооргазізувався в добровольчі батальйони для відсічі агресії, виник потужний волонтерський рух. Саме це стало головною перешкодою для краху путінського проекту «Новоросія». І ці процеси стали головним доказом того, що українці і росіяни - не «один народ». Якщо аншлюс Австрії в 1938 році відбувся мирно, то російські гібридні військові частини в Україні отримали потужний відсіч на Донбасі. Українська нація, що знаходиться в період становлення, як і національна держава, з 1991 року знайшла правильні рішення, коли справа торкнулася захисту її території, але плутається, коли справа стосується правильного вектору її економічного розвитку. З національною ідентифікацією виявляється простіше розібратися, ніж з вибором внутрішньої і економічної політики. Ось тому і виходить такий діапазон при обранні політичних лідерів - з різними економічними поглядами.

Це викликано історичними причинами. Нинішні українці - це громадяни, які раніше жили в кількох державних формуваннях, і входили, як піддані, в різні політико-економічні системи. Жителі західних областей України до 1945 року перебували в державах з ринковим способом ведення господарства. Тоді як жителі центральних і східних областей з 1917 року, пройшли і жахи воєнного комунізму, і Голодомор, і планове ведення соціалістичного господарства. Тому і різні психології сформувалися у різних частин української нації. Відповідно одна частина більш ініціативна і заповзятлива, а інша більш соціально пасивна і вимагає до себе патерналістського ставлення з боку влади. А це в свою чергу передбачає різні типи економічної політики. Тому державні органи будь-якої каденції стикаються з проблемою, коли різні частини народу бажають діаметрально протилежної внутрішньої і економічної політики. Тут і знаходяться витоки українського внутрішнього конфлікту.

Чи можливо це змінити в короткі історичні терміни? На мій погляд це малоймовірно. Ось навіть у благополучній Іспанії ми бачимо, як «кипить» Каталонія. Виявляється, не можна ось так швидко подолати мовну і культурну різницю, навіть за 300 років спільної історії. Виходить, прогнози деяких відомих сучасних соціологів, наприклад, Ульріха Бека і Френсіса Фукуями, про те, що світ рухається в бік мультикультуралізму, суперечить, як ми бачимо, сучасній історичній практиці. Швидше прав виявився Семюел Хантінгтон з його пророцтвом про зростання суперечностей між різними цивілізаційними практиками, між народами, націями, з різними культурними кодами.

Так що, ні чого не можна змінити і залишається тільки плисти за течією дуже повільного об'єктивного історичного процесу, в жорнах якого згодом перемелють всі нації і людство перетвориться в суспільство без національних відмінностей?

Мені здається, що відповіді про правильну поведінку в таких обставинах слід пошукати в історії. Становлення сучасних націй в Європі, що сталося на рубежі XIX століття, невід'ємно пов'язане з розвитком національних економік. Найбільш характерні два приклади - становлення об'єднаних німецької і об'єднаної італійської держав у другій половині XIX століття. Обидві держави представляли собою об'єднання різних політичних формувань від вільних міст до аристократичних князівств різного рівня економічного розвитку. Здавалося б, їх ніщо не може об'єднати. Але планомірна наполеглива політика універсальних перетворень з боку центральної влади (в тому числі єдина економічна і мовна політика) перетворили і Німеччину та Італію сильні в економічному і політичному сенсі унітарні держави (уточнення - Німеччина Федеративна в економічному сенсі, але єдина в національному, тобто державою німців поєднує, так би мовити, два вектори в об'єднанні).

Я впевнений, що це і наш шлях. Методологія суспільних змін, яка перевірена часом - хороша методологія. Українські регіони дуже різні, і тільки єдина політика центру, культурна і економічна, може з часом їх зблизити. І від якості цих політик буде залежати і час, протягом якого відбудуться зміни. У наших силах це прискорити.

Якщо по відношенню до державної мови вже нарешті досягнуто громадський консенсус, то стосовно економічної політики в суспільстві поки ми бачимо хитання. Від ліберальних методів до промислової політики і назад, до економічних практик, які об'єднують і те, і інше, часто суперечить один одному.

Українці, які натерпілися в XX столітті від тоталітарних влад, інстинктивно прагнуть до ліберальних економічних моделей, не розуміючи всіх ризиків цього вибору. Справа в тому, що, коли країна знаходиться під загрозою військової анексії, вибір ліберальних економічних практик буде вести до того, що центри економічної сили будуть спускатися на місця, а за ними вийде на перший план і бажання політичної автономії. Як ми бачимо це зараз в Каталонії. Каталонці її хочуть, оскільки відносно більш сильні в економічному відношенні - 20% іспанського ВВП. Тому вони хочуть отримати тепер і політичну автономію від центру.

У той же час успішні нації, які мають зовнішньополітичні виклики, завжди вибирали девелопменталістські економічні практики, що складаються у виборі тієї чи іншої політики щодо побудови нового на той момент індустріального укладу. Саме це «зчіплює» країну, і перешкоджає відцентровим тенденціям у розвитку. Так діяли в вищенаведених прикладах в XIX столітті Німеччина і Італія, так діяли в другій половині XX століття Тайвань і Південна Корея (це була їх економічна відповідь на військові виклики від материкового Китаю і Північної Кореї, відповідно).

Те, що може статися, коли центр делегітимізується перед периферією, ми бачимо по подіях в Югославії початку 1990-х років, коли різні історичні національні переваги «розірвали» країну на частини. Українцям слід добре за пам'ятати цей урок!

Тому я вважаю, що ми сильно недооцінюємо уніфікуючу роль економічної політики центру, а саме промислової політики. Лібертаріанські економічні практики слід вибирати в більш благополучні часи, а не тоді, коли країна піддається військовій агресії. Під час агресії, якщо ми хочемо встояти, то повинні бути єдиними і міцними. А зв'язати країну, а значить і націю, в єдине ціле може тільки проактивна національна економічна політика і транспортна близькість регіонів. Це не справа, коли ми маємо транспортну інфраструктуру технологічно на рівні початку ХХ століття. Нам необхідно побудувати (а це технічно можливо) нові залізниці і автобани, щоб знизити час транспортного переміщення людей і вантажів між великими українськими містами в два і більше разів. Без певних мобілізаційних заходів, хоча б у будівництві інфраструктури, нам не обійтися тому, що приватний бізнес цю програму самостійно не витягне.

Культурне та економічне життя нації невіддільні один від одного і тісно переплетені. В значній мірі психологію однією з найуспішніших націй - німців (за винятком короткого ганебного епізоду в їхній історії, який вони, успішно подолали) сформував протестантизм, як культурна тика, яка в значній мірі зазнала впливу з боку економічної, виробничої сфер. Тому і ми не повинні в період становлення української нації займатися виключно культурно-етнографічними заходами. Так, українська мова важлива, але економіка не менш важлива. І я, як економіст, хочу це підкреслити.

Нам слід зрозуміти, що єдність української нації - це необхідна умова виживання української держави. Якщо ми не вирішимо проблему, яка полягає в об'єднанні всіх українців незалежно від того, де вони проживають - в країні і в світі - і пов'язану з нею, проблему національної економічної (промислової) політики, то ми сильно ризикуємо. В історії досить прикладів, як це фатально закінчувалося для народів, які не хотіли або не зуміли своєчасно вирішувати аналогічні проблеми, відкладаючи модернізацію країни на потім. Наш сусід Польща протягом 123 років була позбавлена політичної незалежності, коли не змогла вирішити проблему модернізації (перш за все економічної) в схожій на нашу ситуації, будучи зосереджена тільки на ідентичності мовній і культурній. Нам необхідно пам'ятати про це, щоб зберегти єдину Україну і зробити її економічно успішною.

Богдан Данилишин Богдан Данилишин , завідувач кафедри КНЕУ ім. В.Гетьмана
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram