«Не рівня “скаженому принтеру”»
Ще перше скликання парламенту — обране 1990 року, де правила бал комуністична більшість, — усвідомлювало потребу написати українську Конституцію. Для цього парламент створив Конституційну комісію. Але співголовами комісії були люди, що тягнули державний віз у протилежні боки. Перша людина — це президент України Леонід Кучма. Друга — голова Верховної Ради Олександр Мороз. Порозуміння між ними не було. Їхні конфлікти провокували кризу на всіх рівнях.
Тому Верховна Рада в особі Мороза і президент України підписали так званий конституційний договір. Це не пакт про ненапад, а перехідна конституція, яка мала діяти до ухвалення справжньої. Документ по-своєму цікавий, але тільки як дзеркало тодішньої політичної епохи. У його преамбулі, наприклад, не сказано, що Україна є суверенною та незалежною державою, натомість згадана президія Верховної Ради — скасована згодом інституція.
Конституційний договір підписали 8 червня 1995 року, він мав діяти рік. А за рік мусили напрацювати повноцінну Конституцію України, яка пройшла б горнило сесійної зали й отримала б не менш ніж 300 депутатських голосів. Місію ухвалити Конституцію взяла на себе Верховна Рада ІІ скликання.
Це було воістину унікальне скликання. І не лише тому, що Раду обирали за мажоритарною виборчою системою абсолютної більшості. Себто кандидат, аби його вважали обраним, мав отримати понад 50 % голосів від кількості виборців, які взяли участь у голосуванні, причому виборців мусило прийти на дільниці також не менш ніж 50 %. Оскільки виконати цю вимогу було непросто, в багатьох округах проводили повторні вибори.
Ще одна відмінність ІІ скликання — це кількість політичних партій, кандидатів від яких обрали народними депутатами. Партій було 15, і це був перший і останній випадок такого політичного розмаїття. «Пройшли 15 партій, але фракцій було 11. Тобто в процесі роботи цього скликання весь час відбувалися переструктурування і скорочення», — розповідає Роман Безсмертний.
Він порівнює тодішній парламент з новонародженою дитиною. Ось вона ще нічого не вміє, а ось уже ходить, розмовляє, розуміє звернені до неї слова. Парламент 1994–1998 років швидко дорослішав, тому що обрані до нього партії «функціонували як політичні структури, а не як зібрання великих персон». «Тодішній парламент не рівня нинішньому “скаженому принтеру”. Ми змогли ухвалити Конституцію і Цивільний кодекс, бо продуктивність Ради в ті роки була дуже-дуже високою. Недарма в її основі лежала потужна національно-демократична платформа правоцентристських політичних сил», — каже Роман Безсмертний.
Читайте такожЮрій Костенко: «Війна не почалася б, якби Україна зберегла ядерну зброю»
«Комуністи тягнули всяку “хрєнь”»
І все ж, попри демократичний прошарок у Раді, парламентська більшість складалася з комуністів, соціалістів і «селян». «А нас мало було лише 72 депутати», — згадує політик. Такій невеликій групі було складно протистояти «дундукам з КПУ, які то в СНД Україну штовхали, то тягнули в Раду ще якусь “хрєнь”», — емоційно згадує він.
Роман Безсмертний відчутно хвилюється, коли розповідає і про давніх опонентів, і загалом про тодішні часи. «Ви навіть не уявляєте, — каже він, — як це було: йти на роботу в Раду й не знати, чи доживе до вечора Українська держава». Бо Українській державі загрожував совок, і цей совок мав конкретне ім’я і прізвище.
«Олександр Мороз — хай би що він говорив зараз — тоді будував в Україні радянську матрьошку, тобто систему з вертикаллю рад. І це був совок. А Кучма розумів, що совка допускати не можна, бо це поверне Україну в радянську кадебешну систему. Бо не буде нормально працювати ані законодавча, ані виконавча влада. І не буде реформована система органів безпеки й оборони тощо».
Але перше, об що спіткнулася молода держава, — совок фактично саботував підготовку нової Конституції. Конституційна комісія працювала як мокре горить. Вона фактично взяла за основу Конституцію УРСР і товкла воду в ступі, імітуючи роботу. Але Морозу проєкт, який готувала і лобіювала Конституційна комісія, подобався. Принаймні спікер ВР тримався саме за цей документ.
«Найкращий проєкт колгоспного радянського права»
«Це була змінена Конституція Української Радянської Соціалістичної Республіки. Це, скажімо так, був найкращий проєкт колгоспного радянського права, — Роман Безсмертний оцінює те, над чим працювала Конституційна комісія. — Тому ми, молоді депутати з демократичного табору, а особливо ті з нас, хто був обізнаний із західним конституційним правом, за всяку ціну намагалися вискочити з цієї системи».
«Вискакували» передусім, перераховує Роман Безсмертний, Сергій Соболєв, Олександр Новіков, Олександр Лавринович. Утворилася самоврядна робоча група з напрацювання Конституції. Писати текст Основного закону цю групу ніхто не просив: це була низова ініціатива. А очолив ентузіастів Федір Бурчак (1924–2001), український правознавець і конституціоналіст.
Усе, що записала група під керівництвом Бурчака, «було узгоджено із Загальною декларацією прав людини, з Європейською конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. У текст були закладені основи демократії, свободи слова тощо. Інша річ, що в цьому документі не було обов'язків громадянина, що дасться взнаки через багато років. Був там і ще один недолік: переобтяжена система органів влади, яка включала четверту владу — прокуратуру. А це неправильно, бо прокуратура не може бути самостійною одиницею влади. Також виник дуалізм, який зберігається й зараз: коли в країні дві виконавчі влади — президент і уряд», — розповідає Роман Безсмертний.
Дуалізм виник і в роботі над Конституцією. Окремо працювала Конституційна комісія, окремо група Бурчака. А час, відведений Конституційним договором, неухильно спливав.
І тоді, каже Безсмертний, за ініціативою академіка Ігоря Юхновського, яку підтримав В'ячеслав Чорновіл, «зібралася робоча група, котра створюватиме те, що пізніше ухвалять 28 червня 1996 року. Ця група буде працювати весь лютий, березень і квітень 1996 року. До неї перетече кістяк тих, хто вже розпочав роботу під керівництвом Бурчака».
«Дружина Володі приносила нам вночі їжу, вареники якісь варила»
Дуже шкода, каже Безсмертний, що не збереглися протоколи засідань цієї нової робочої групи. Адже діяла вона неофіційно, на відміну від Конституційної комісії. До групи спочатку не проявляли інтересу її опоненти. Згодом першими підтягнулися представники Селянської партії. За ними прийшли й комуністи із соціалістами.
«Ми працювали тиждень, а наприкінці тижня декілька людей ішли на Банкову і за участю президента Кучми розбирали напрацьоване. Так, Кучма мав безпосередній стосунок до цього тексту, він працював з ним. І коли виникали тупикові ситуації, приймав по них рішення як арбітр. По один бік Кучми сиділо наше молоде крило депутатів — Сирота, Лавринович, Новіков, я, Соболєв, Василь Костицький. А по інший бік — Дмитро Табачник, покійний Олександр Разумков, Сергій Телешун та інші. І між нами весь час були зіткнення», — розповідає Роман Безсмертний.
Читайте такожМикола Жулинський: «Я переконаний, що реваншу проросійських сил не буде. Україна вже зараз є переможцем»
Після зустрічі з Кучмою група поверталась до Ради. «Ми працювали на третьому поверсі, періодично використовуючи приміщення правового комітету, де головою був покійний Володимир Стретович. Працювали так: парламентські аксакали ставили задачу і йшли додому. А молодим доводилося працювати, готувати тексти, вичитувати ці тексти, готувати інші документи тощо. Тому ми там, у кабінеті Стретовича, на його диванах і жили. Дружина Володі приносила нам вночі їжу, вареники якісь варила абощо», — згадує співрозмовник.
А потім усе заходило на нове коло: з Ради йшли до Кучми. Як рефері брали зі собою Федора Бурчака, іноді на зустрічах з главою держави був і Володимир Горбулін. Потроху Конституція вимальовувалася, і вона, наголошує Роман Безсмертний, усе більше нагадувала ту редакцію Основного закону, яку ще в 1989 році запропонували Народний рух і В’ячеслав Чорновіл. Та якщо порівняти те, що зрештою ухвалила Рада 28 червня 1996 року, з тим, що напрацювала робоча група, можна дійти невтішного висновку. «З проєкту групи сильно познущалися. Але це був компроміс», — констатує Роман Безсмертний.
«Експлуатація людини людиною заборонена»
Що означав несподіваний демарш Кучми, коли той заявив, що сам напише Конституцію, якщо Рада не здатна з цим упоратися, й винесе її текст на референдум? Чи не надихався, бува, досвідом Бориса Єльцина, який вирішив підім’яти під себе Держдуму? Ні, відповідає Роман Безсмертний, нічого такого президент України не планував. Надто серйозна робота була виконана вже, причому за його, Кучми, безпосередньої участі.
«З нами працювали конституційний віцепрем'єр Олександр Ємець і представник президента у Верховній Раді Віктор Мусіяка. Тому ми розуміли, що ідея референдуму нежиттєздатна. Це був тактичний інструмент, щоб прискорити процес», — каже політик.
Читайте такожВійна та екси. Як наближають перемогу України її колишні керівники
І це спрацювало. Настав день Ікс — 27 червня. «Михайло Сирота вийшов на трибуну і каже: “До Конституції внесено більш ніж дві тисячі поправок. Отже, поправка номер один. Вносить депутат такий-то. Текст поправки такий-то. Хто за?”. А люди на якомусь етапі сидять отак, просто дивляться у простір. Таке враження, що напилися чи накурилися. Руки підіймають і опускають. Але однаково все вичитували й перечитували сотні разів. Розумієте, як тоді соромилися дурницю якусь ухвалити? Але врешті всі втомилися настільки, що дурниці в текст таки повлітали», — згадує Безсмертний.
Сирота простояв на трибуні майже добу. Такий марафон складно уявити, не те що пройти. Навіть якщо депутати робили перерви, це все одно було неабияким випробуванням. Тож не дивно, що в текст Конституції зрештою проникли, як каже Роман Безсмертний, «радянські пончики». Їх просто в залі «пекли» комуністи. Від деяких вдалося відбитися — наприклад, від фрази «експлуатація людини людиною заборонена». Але якісь усе ж проскочили — навіть не від тотальної втоми демократичної меншості, а заради компромісу з прорадянською частиною Ради, яка інакше просто заблокувала б Конституцію.
«Не було спочатку всіх отих дурниць»
«Не було спочатку всіх отих дурниць про особливий статус російської мови, що у статті 10. А ще про Автономну Республіку Крим. Була просто територія в складі України з такими самими правами, як і будь-яка область. Автономна Республіка Крим з'явилася в залі Верховної Ради… Або великий герб. Його записали на відчіпного комуністам, бо всі розуміли, що тризуб є тризуб. Ніяких інших гербів — великих чи середніх — в Україні не буде ніколи. Але комуністів дратував тризуб, тому записали, що колись з’явиться великий герб.
А ще прапор комуністи пропонували не синьо-жовтий, а малиновий. Хоча малиновий колір в українській традиції — це бойові знамена, вони не можуть бути державними саме тому, що бойові. Приходили геральдисти і все це тлумачили… У нас був залізний контраргумент щодо прапора й герба: є тризуб Володимира Великого і є синьо-жовтий прапор, який іноді перевертали на жовто-синій. Маємо забезпечити тяглість традиції, а не завертати кудись не туди», — каже Роман Безсмертний.
Читайте такожЮрій Луценко: «В українській політиці всі настільки один з одним переспали, що все згадати неможливо"
І додає: «Не вдалося відстояти і двопалатну систему парламенту. Хоча для мене перехід на неї був би слушним кроком. Бо це давало поштовх для розвитку українським регіонам, місцевому самоврядуванню, етнокультурним утворенням, субутворенням... От я, наприклад, належу до поліщуків. Я народився на Поліссі й живу там. І прекрасно знаю, чим і як поліська ментальність відрізняється від слобожанської, галичанської абощо. Двопалатність забезпечила б отаке етнокультурне розмаїття на рівні ухвалених парламентом рішень…».
Роман Безсмертний шкодує, що тоді — 1996 року — не вдалося закласти в Конституцію і провести реформу місцевого самоврядування. А саме, як уточнює він, «перейти від системи рад до системи громад». «Треба було чітко вказати, що є поселенська мережа: місто, містечко, село, хутір. А є адміністративно-територіальна одиниця. Кордони населеного пункту можуть не збігатися з кордонами адміністративно-територіальної одиниці. Бо село з навколишніми землями — це адміністративно-територіальна одиниця. А громада — це декілька населених пунктів з землями навколо них», — пояснює він.
«При цьому лише та громада, яка має населення не менш ніж 15 тисяч, може забезпечити своє життя. А та, що має 18 тисяч, — саморозвиток. Бо доходи від податків такої громади дозволяють будуватися й розвиватися. А тим часом середня рада (сільська чи селищна) мала в підпорядкуванні 2,5 тисячі населення. Я вже тоді розумів, що за таких умов вся соціальна інфраструктура в раді просто загине. Але я не зміг переконати ані президента Кучму, ані його юристів, що треба відійти від системи рад. Я показував наочно, як усі від цього виграють. Мені кивали й притакували, але коли доходило до діла, всі все саботували. А коли вже до наступної влади дійшло, що можна було врятувати місцеве самоврядування, я був послом у Білорусі. Тому за реформу взявся вже уряд Гройсмана».
«Потрібна не нова Конституція, а перезаснування держави»
Хай там як, а нинішня Конституція увібрала в себе той максимум корисного і прийнятного, який змогли забезпечити націонал-демократи 30 років тому під шаленим тиском прорадянських реваншистів.
Наприклад, вдалося трансформувати жирний радянський «пончик», пов'язаний зі згадкою в Конституції безкоштовних медицини, освіти тощо. Статті, де є такі положення, говорять про опцію безоплатних благ як про право людини. Але не як про гарантію держави, бо комуністи хотіли це записати саме так.
Читайте такожЛеонід Кравчук: «Моя найбільша помилка – те, що я вірив Росії»
Та найважливіше, зазначає Роман Безсмертний, що «вдалося відстояти права людини у трактуванні Загальної декларації, Європейської конвенції із захисту прав людини. І це була наша основа… А ще у вступній частині залишили ідею Бога, а також совісті. Тобто в преамбулі це звучить як, “усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім і прийдешніми поколіннями (…), приймаємо цю Конституцію”… Оце розуміння того, що ми християни, для мене дуже значиме».
Але водночас, каже він, після війни маємо ретельно пропрацювати розділ прав людини. Вичистити з нього залишки «пончиків» і неодмінно вписати туди громадянські обов’язки в контексті потреби захищати Батьківщину. Це умовна правка номер один.
Номер два — гарантувати права опозиції. Номер три — прописати в перехідних положеннях, що вибори ще двічі або навіть тричі проходитимуть за мажоритарною системою. І лише за 8–12 років ми перейдемо на пропорційну систему.
Номер чотири — прописане в Конституції членство України в ЄС і НАТО. Але не так, як це зроблено зараз — не як напрям руху, а як елемент нашої системи безпеки. Причому цей елемент безпеки має бути згаданий вже у вступних положеннях як ідея, яку акцептує весь соціум, а не лише влада України.
Правка номер п’ять — це Крим. Він має стати не адміністративною одиницею, а національною автономією у складі України. Але статус півострова слід обговорити неодмінно за участю киримли.
«Має бути перехід на парламентську республіку, на єдину систему виконавчої влади, кардинальне посилення місцевого самоврядування. Тобто фактичне перезаснування держави. І обдумувати те, як все це краще зробити, треба вже зараз, не чекаючи на скасування воєнного стану, коли ми зможемо вносити зміни до Конституції», — пропонує Роман Безсмертний.