Коли Міндічгейт тільки стартував, більшість топпредставників влади не сприймали його серйозно. Мовляв, НАБУ «зводить політичні рахунки»: займається одними, але не помічає інших. Також «мстить» за літню спробу обмежити самостійність антикорупційних органів (існує думка, що насправді літня атака на НАБУ й САП була спробою не допустити Міндічгейту і подібних до нього).
Саме тоді в провладних телеграм-каналах уперше завірусився наратив про те, що Міндічгейт — інструмент тиску американців на українську владу в контексті примусу до капітуляції. З моменту оприлюднення «плану на 28 пунктів» ця теза домінує в риториці прихильників влади.
Що зовсім не означає, що припущення абсолютно не відповідає дійсності.
З іншого боку, НАБУ і САП після липневих подій чітко усвідомили: мають діяти проактивно, ситуація така, що або вони, або їх. Та й розробка групи Міндіча почалася не вчора — тривала півтора року.
На складні питання не буває простих відповідей, вони завжди комплексні, з безліччю відтінків.
Однак саме звідси, з цього зверхнього ставлення на початках маємо результатом відсутність чіткої комунікаційної стратегії для подолання кризи. Точніше кажучи, будь-якої стратегії.
Уже після початку Міндічгейту, але ще перед від’їздом у закордонне турне Володимир Зеленський мав низку зустрічей — з прем’єркою Свириденко, очільником ГУР Кирилом Будановим, іншими топпосадовцями. Кожен пропонував свої сценарії виходу з кризи. Про кожну зустріч на сайті голови держави є докладні фотозвіти.
Окрім однієї — з керівництвом антикорблоку, з японцями, як поза очі називають їх в Офісі Президента (не питайте).
Предмет переговорів: наполягання закрити судові засідання у справі фігурантів за ініціативою позивача (це було відразу після оприлюднення на засіданні інформації про зв'язок Германа Галущенка і Світлани Гринчук), а також публікацію всього й одразу, без розтягування на серії. Як бачимо, домовленостей не досягли — наступна серія вийшла вже за кілька днів. І це ще явно не кінець.
Владними колами ширяться чутки про прізвища посадовців, які ще можуть фігурувати на плівках. Перший у черзі — секретар РНБО Рустем Умєров, але ще в статусі міністра оборони. Наразі це найбільш резонансний епізод.
Нібито є окреме провадження, в якому фігурує голова Фінмону Філіп Пронін. Який, за словами співрозмовників в антикорупційних органах, не докладає належних зусиль, щоб не те що сприяти гучним розслідуванням, а й навіть щоб перевірити походження коштів, які вносять як застави за топфігурантів. У тому числі на наявність у них російського сліду (наприклад, від зрадника Андрія Деркача).
Але немає плівок — нема підозр. Політикум завмер в напруженому очікуванні — як і коли продовжиться серіал. «Просто перестати стріляти» японці не можуть: по-перше, із суто процесуальних причин, по-друге, тут питання самозбереження, ну і по-третє — обізнаність іноземних партнерів. Пауза можлива, повна зупинка — ні.
Відповідно до цього влада думатиме над реакцією. Або її відсутністю. Жодних планів на випередження, глобальної стратегії не існує. У тому числі через неусвідомлення природи того, що відбувається — що причини не в «інтригах» опонентів, а глибоко всередині самої системи.
Тут можна нескінченно дискутувати про те, чи є Міндіч верхівкою айсберга, чи — як влучно висловився про нього Ігор Коломойський — «принеси, подай, прибери», але «двушка на Москву» не сама себе відправляла.
В оточенні глави держави шукають «системне позитивне рішення», щоб урятувати ситуацію. Точніше рейтинги. Які перестали тішити Банкову задовго до Міндічгейту.
«Раніше тенденція прослідковувалася дуже однозначно: Курська операція — у нас зростання, "Павутина" — зростання. Нині якихось особливих успіхів немає, тому соціологія стоїть. Єдиний, у кого хоч якийсь плюс — Дмитро Разумков. І це, до речі, теж симптоматично», — каже співрозмовник з цього самого оточення.
На кінець тижня багатьом здавалося: зустріч президента з фракцією СН допоможе розставити крапки над і, адже напередодні депутати ніби згадали, що є представниками народу в парламентсько-президентській республіці, що вони суб’єктні, а парламент точно місце для дискусій. Навіть спромоглися сформулювати драфт сценарію виходу з політичної кризи (детальніше про це в середу ввечері ми говорили з формальним автором цього драфту Микитою Потураєвим).
«Так, план неідеальний. Так, юридично ми не можемо створити нову коаліцію, не розпустивши попередню, але це принаймні якась затравка для діалогу. Настрої у фракції жахливі, люди розчавлені й обурені одночасно. Якщо Офіс не ухвалить принципових рішень, фракція просто посиплеться», — стверджував наш співрозмовники серед топів «слуг» вранці наступного дня.
«І вся владна вертикаль теж. У відставку подаватимуть не тільки міністри, а й, не виключено, деякі очільники регіонів. Це буде криза, якої ми ще не бачили за 30 років. Ми залишимося без бюджету, без програми МВФ, з неробочими інституціями», — додавав інший.
Того самого ранку з ініціативи Давида Арахамії «слуги» почали в окремому гуглдоці збирати питання до президента. Анонімні — «щоб люди почувалися вільніше».
Формулювання дуже різні, на кшталт: «Чи будуєте ви "Династію"?», «Чи вам не соромно?», «Чи звільните Єрмака?». Про останнє у фракції — ледь як не про ключову вимогу — не говорив тільки лінивий (хоча достеменно про присутність голосу очільника Офісу на плівках наразі невідомо).
У чому проблема озвучити все це голосом, нащо анонімний гуглдок, якщо ви дійсно згадали про свою суб’єктність і надихаєте одне одного фразами на кшталт «у критичні моменти новітньої історії Верховна Рада брала на себе відповідальність» (так сталося в дні Помаранчевої революції двадцять років тому, так було в найчорніші дні Революції гідності. — Ред.)? Питання риторичне.
Очікувана зустріч відбулася в четвер ввечері. Президент прибув на неї разом з Андрієм Єрмаком. Здавалось би: всі можливості — підводьтеся з місця, говоріть. Але як ми знаємо, жодне гостре питання на ній не прозвучало — «слуги» всі разом, колективно знітилися. Така от «субʼєктність».
Логічно, нагорі зробили висновок: немає насправді ніякого масового невдоволення, є окремі заколотники на чолі з Давидом Арахамією, який «просто мстить за послаблення своїх позицій на початку року».
Чергова галочка в довгому переліку «палацових інтриг». І зарубка на майбутнє — не зараз, коли настане сприятливий час.
Ну а вже в пʼятницю суспільна увага перемкнулася на обговорення пунктів «мирного плану» Віткоффа і Дмітрієва.
«На самому початку Міндічгейту одна розумна людина радила президенту: потрібно зміщувати акценти. Військових успіхів ми наразі не маємо, отже, треба говорити про мир. Тим більше він об'єктивно необхідний — ми обмежені в людському ресурсі, у грошах, у всьому», — каже співрозмовник LB.ua.
Так воно і сталося. Заслуг української влади тут немає — просто збіг.
І тепер наратив такий: перед державою — мегавиклик, суспільство має консолідуватися, хто нагадує про внутрішні проблеми — посіпака росіян. Але ж ці внутрішні проблеми нікуди не ділися, навпаки — тільки поглиблюються, як хронічна хвороба, якої не лікують.
Чи робитиме президент висновки?
По-перше, тільки кадрові — навіть радикальні — нічого не змінять, кардинальної перебудови потребує система, що створювалася роками (місцями — до 2019-го).
По-друге, швидка відповідь — у тексті указу про склад української делегації на мирних перемовинах. Так, там уже присутній Кирило Буданов, але й Рустем Умєров нікуди не дівся.
На тлі всього цього «неідеального шторму» згадуються дві історичні паралелі.
Перша — наскільки важливо владі відчувати момент і реагувати вчасно, а не гасити пожежі, що можуть обернутися трагедією — у прямому сенсі. Власне, ранок 18 лютого 2014 року: Майдан розпочинає «мирний наступ» на Верховну Раду. Вимог ціла низка, але серед ключових — скасування конституційних правок, якими президент Янукович значно розширив собі повноваження вже після обрання на посаду 2010 року. Одночасно з ходою майданівців триває засідання фракції Партії регіонів, окремі депутати виступають з помірною критикою, вимагають зреагувати на очевидну кризу, але очільник Олександр Єфремов агресивно наполягає: ні, жодних перемовин з опозицією, тим більше змін до Конституції; Майдан — фейк, він весь проплачений; ні, нового прем'єр-міністра не буде (Азарова відправили у відставку три тижні тому — щоб хоч якось випустити пару після диктаторських законів). У момент, коли Єфремов фізично все це промовляє (буквально, це не метафора), на Інститутській і Садовій починається бійня. Що було далі — відомо.
І друга паралель — вікно можливостей Віктора Ющенка протягом 2005-го. Коли, за умовами конституційної реформи, він мав цілий рік широких президентських повноважень — як Леонід Кучма свого часу. Також він мав колосальний кредит довіри і підтримки українського суспільства. Відповідно, міг використати цей рік для справді проривних реформ і рішучих дій. Не використав — уже восени країна дізналася справжнє значення терміна «любі друзі».
Чи зробить Володимир Зеленський висновки з такого досвіду попередників? Чи усвідомить, що зараз має унікальну можливість ухвалювати болісні, часом дуже болісні, але життєво необхідні для країни рішення. Від яких, без перебільшення, залежить сама перспектива існування країни. Ухвалювати, не думаючи про рейтинги, адже після Міндічгейту політичне майбутнє для «слуг» остаточно перекреслене.
