Труханов і сепаратизм
У 2015-му Геннадія Труханова повʼязували з проросійськими акціями в Одесі й організацією мітингів, на яких він виступав. Сам Труханов переконував, що сепаратизм не підтримує і пояснював участь щирим прагненням «напоумити натовп».
Піком Антимайдану стали події на Куликовому полі, коли проросійські бойовики після нападів на майданівців і вбивств проукраїнських активістів забарикадувалися в Будинку профспілок, де 41 особа загинула через пожежу.
Роль Труханова у тих подіях була суперечливою — багато хто публічно приписував йому активну підтримку Антимайдану, хоча слідство так і не довело цього. Труханову завжди вдавалося проходити між краплинами і знаходити формулу, яка якщо й не переконувала, то принаймні влаштовувала і владу, і одеських виборців.
«Я не міг туди не прийти… Я був у статусі народного депутата, тим більше, коли всі казали, що влада ховається», — так він коментував свою участь у мітингу Антимайдану 2015 року, через рік після сутички на Куликовому полі, який ще кілька років по тому збирався в річницю сутичок.
Придністров’я
Регіональний масштаб загроз від проросійських акцій в Одесі проявився ще тоді. У протестах 2014 року та наступних провокаціях на Одещині брали участь громадяни Росії та Придністровʼя.
Лише у 2022-му незмінний мер Одеси визнав багаторічний прямий ризик від окупованого Придністровʼя, звідки просочувалися провокатори, а після початку повномасштабного вторгнення навіть шпигуни за військовими таємницями.
Але повернімося до постмайданного періоду й початку російського вторгнення в Україну: хоча події в Будинку профспілок й стали переконливою поразкою сепаратизму на Півдні України, Росія не полишила спроб захопити регіон. Того самого року правоохоронці зірвали в Одесі провокацію зі створення «Бессарабської народної республіки», оформленої як проєкт «культурної автономії».
Координатором тих процесів на місці виступила організація «Союз придністровців України», про заснування якої оголосили рік перед тим. Її очолював співробітник придністровської «служби безпеки» Дмитро Соїн, який нині з Москви виготовляє та поширює пропагандистський контент (до слова, паралельно із сепаратизмом на Одещині «придністровці з України» організовували республіку в Миколаєві). І за всі ці роки ані коментарів, ані пояснень від незмінного одеського мера так і не прозвучало.
Тоді серед учасників і гостей двох збіговиськ «Бессарабської народної ради» були й громадяни Молдови з підконтрольної Кишиневу території: наприклад, політолог з команди Ігоря Додона Володимир Букарський, лідер партії «Патріоти Молдови» Михайло Гарбуз, який уже наступного дня після початку повномасштабної агресії публічно підтримав дії Путіна, й інші активні діячі, яких досі можна зустріти на вулицях Кишинева й гагаузьких містечок, де, до слова, проходили синхронні з подіями на Одещині мітинги за створення «Республіки Буджак».
Молода команда
Прізвище Труханова безпосередньо в тій провокації не фігурувало, але його найближче оточення — так. Принаймні так вважало тодішнє керівництво СБУ. Під час брифінгу нині ексглава СБУ Василь Грицак заявив, що до складу «БНР» мали потрапити дев’ять районів області, куди планували потім зайти «зелені чоловічки» з Придністровʼя. Також у регіоні планували підірвати два мости, що ускладнило б антитерористичну операцію (до слова, ці мости Росія атакує час від час з 2022 року).
За словами Грицака, за цими подіями стояв народний депутат України, який мав стати комендантом «БНР», СБУ затримала його помічницю Олену Гліщинську. Йшлося про нардепа від Партії регіонів Віталія Барвіненка, у команді якого працювала Гліщинська. Нині Барвіненко займає посаду голови Одеської райради, представляє партію Труханова «Довіряй ділам» і так само активно займається Бессарабією, лише назва цього разу не «народна республіка», а «Придунайська стратегія».
Хоча сам Барвіненко всі звинувачення Грицака досі відкидає, його помічниця Олена Гліщинська до 2014 року очолювала телеканал «Новая волна» в Одесі, де популяризувала ідеї відокремлення південно-західної частини Одеської області від України. І саме Гліщинська входила до оргкомітету установчих зборів, які готували створення «Ради Бессарабії».
Уперше її затримали 1 квітня, напередодні великого з’їзду «Ради Бессарабії». Тоді Гліщинську перевірили й відпустили. 6 квітня вона вже була делегаткою установчих зборів, на яких таки створили «Бессарабську народну раду». Удруге її затримали співробітники СБУ 29 квітня 2015 року.
Гліщинську звинуватили у «створенні умов для формування в суспільстві хибного враження про неспроможність державних інституцій виконувати властиві їм функції на території Арцизького, Білгород-Дністровського, Болградського, Саратського, Тарутинського, Татарбунарського, Ренійського, Кілійського та Ізмаїльського районів Одеської області” (нині Ізмаїльський, Болградський, Білгород-Дністровський райони. — LB.ua). Згодом, у 2016 році, її та ще одного місцевого агента «БНР» Віталія Діденка віддали Росії в обмін на політв’язнів Геннадія Афанасьєва та Юрія Солошенка.
Цікава деталь у цій справі: згідно з матеріалами обвинувачення, які опублікували в медіа, Гліщинська літала чартерним рейсом до Москви, щоб отримати інструкції та аванс. Ба більше, Гліщинська в цій поїздці нібито супроводжувала свого шефа Барвіненка, щоправда, той летів під іншим прізвищем і з іншим паспортом. А втім, свідчень проти Барвіненка Гліщинська не дала.
Зберігся скриншот публікації Віталієм Барвіненком на Facebook-сторінці Гліщинської новини про руйнування моста, який з’єднує Бессарабію з основною частиною України (про його значення йтиметься далі, з 2022 року Росія бомбить його час від часу саме з тією ж метою, яку ставила перед собою Гліщинська).
Труханов і молдовське задзеркалля
Перш ніж одеський сепаратистський проєкт перейшов у практичну фазу, сценарій з використанням «каталізатора» росіяни відпрацювали в Гагаузії — автономії на півдні Молдови, що межує з Одещиною. Усього за кілька тижнів до окупаційного референдуму в Криму Росія прогнала цей сценарій у молдовській Гагаузії: 2 лютого 2014 року там провели так зване волевиявлення.
Тоді жителі гагаузької автономії висловилися щодо зовнішньополітичного курсу Молдови, підтримавши курс на приєднання Молдови до Митного союзу Росії, Білорусі та Казахстану, а також автоматичне проголошення незалежності Гагаузії, «якщо Молдова втратить суверенітет».
Серед активних агітаторів на гагаузькому «референдумі» був чинний мер Кишинева Іон Чебан — той самий, який сьогодні позиціонує себе як проєвропейський політик, що нібито переглянув свої політичні погляди. Майже як Труханов, якому теж спочатку «було неочевидно», що саме відбулося в Криму.
Під час останньої виборчої кампанії в Молдові Чебан користувався українським плацдармом для політичного просування, передусім завдяки контактам з Геннадієм Трухановим. На перший погляд, нічого дивного, бо Чебана і Труханова повʼязує не тільки сепаратизм: два мери міст зі стратегічними зв’язками обговорюють порядок денний.
Ще одним політиком, якого Труханов просував у піковий політичний сезон сусідньої держави завдяки своєму авторитету, був маловідомий для українського читача колишній посол Молдови у США, нині лідер партії CUB Ігор Мунтяну. Він сам у соцмережах звітував про «активну співпрацю» з Трухановим і його соратником Віталієм Барвіненком.
Сам Мунтяну оскандалився участю в конференції MEGA, яка пройшла в Кишиневі влітку. Серед учасників — Васіле Костюк, що дивом потрапив до парламенту завдяки підтримці румунської ультраправої AUR, та шорівська діячка Вікторія Фуртуне, з якою Мунтяну виступав на одній панелі і яка озвучувала територіальні претензії до України.
А тепер безпосередньо про Буджак
Ще з 2014 року в Україні та Молдові Росія просувала ідею створення на базі частини Одеської області «Бессарабської народної республіки» (або її варіації «Республіки Буджак»). В ідеальній для Москви конфігурації дестабілізація має охопити території України і Молдови одночасно — тим більше, що за ці роки РФ не припиняла підтримувати й фінансувати точки розлому, щоб підживити локальний сепаратизм.
Найнебезпечніший для України сценарій — розхитування суміжних з напруженою Гагаузією районів: Ізмаїльського, Болградського та Білгород-Дністровського.
Саме географічні особливості роблять сусідство цих районів з Гагаузією небезпечнішим, ніж сусідство з окупованим Придністров’ям. Від решти Одещини цей регіон фактично відрізаний Дністровським лиманом. Окрім того, єдиний сухопутний коридор, що проходить через відрізок траси Одеса — Рені територією Молдови, має особливий режим експлуатації, зокрема й щодо переміщення військової техніки (і це питання досі окремо врегульовують у двосторонніх відносинах з Кишиневом).
У такому контексті «мала чисельність» російських військ у Придністров’ї, на чому часто наголошують, перетворюється не на аргумент заспокоєння, а на фактор загрози. Враховуючи 50–60 км до «відрізаної» території, перекинути підрозділи РФ можуть швидко, тоді як потенціал України відреагувати — обмеженим.
Звісно, це лише припущення, які, вірогідно, не відображають реального військового стану справ у регіоні. Але рівень проникнення й ефективності російських агентів впливу під час виборчих циклів у Молдові й експлуатація українського інформаційного простору, а також політичних зв’язків за останні три роки демонструє, що ми системно недооцінюємо потенційні наслідки.