Що таке політична корупція?
Звісно ж, корупція в Україні є. Проте слід розуміти, про яку саме корупцію йдеться. Якщо взяти інше дослідження, у якому були опитані українці за кордоном, то побачимо цікаву тенденцію. Більшість наших громадян вказують, що якість адміністративних послуг в Україні суттєво вища, ніж у державах ЄС, де вони перебувають. Сфера надання державних послуг є найтиповішим простором для побутової корупції. Це ніша для буденних зловживань чиновників задля власного збагачення. Висока оцінка якості адміністративних послуг свідчить про одне – завдяки системі центрів надання адміністративних послуг, дерегуляції та диджиталізації побутову корупцію в Україні мінімізовано.
Подразником для українців є саме елітарна корупція. Тобто зловживання на вищих щаблях державної влади. Що, вочевидь, є власне політичною проблемою. А так уже склалося, що в українській владі залишився тільки один впливовий політик – президент. Закономірно, що за цю політичну проблему, як і за всі інші, відповідає той, хто має всю повноту влади в країні. Тож президентській команді замість суперечок із соціологами варто задуматись, що це дослідження вказує на проблему і боротися з нею повинен той, хто має владу. Бо більше нікому.
Політична корупція – це здебільшого недобросовісна взаємодія влади і певного прошарку великого бізнесу, який прийнято називати олігархами. Попри гучні декларації і пафосне прийняття антиолігархічного закону, справді дієвих заходів проти політичної корупції за часи президенства Зеленського було мало. Натомість є чимало засобів, які зменшують простір для зловживань у вищих прошарках влади. Серед найактуальніших: державне фінансування партій, декларування чиновників, прозорість партійних фінансів. Саме на них варто направити зусилля замість спроб «закомунікувати» проблему. Детально розглянемо рішення, які могли б суттєво вплинути на рівень політичної корупції.
Велике повернення звітування політичних партій
У 2015 році Верховна Рада ухвалила один з найважливіших законів, який мав сприяти боротьбі з політичною корупцією. Мова про державне фінансування партій. Партії, які на останніх парламентських виборах набрали не менш ніж 2% голосів виборців, отримали право на бюджетне фінансування. Вирішувати, чи виділяти кошти, доручили НАЗК. Зрозуміло, що впровадили також систему контролю за використанням коштів партіями.
Але вже у 2019 році Верховна Рада залишила державне фінансування лише для парламентських партій. Забравши його в тих, хто взяв понад 2%, але не подолав прохідного бар’єру.
Пандемія коронавірусу дала депутатам монобільшості начебто легітимне обґрунтування звільнити партії від обов’язку подавати звіти до НАЗК. Широкомасштабне вторгнення відклало повернення до цього питання в шухляду. Ба більше, народні обранці запровадили мораторій на перевірку й тих фінансових звітів, які партії подали добровільно. Майже 2 млрд грн, які партії витрачали протягом 2020–2022 років, випали із системи контролю НАЗК і громадськості.
І лише наприкінці серпня закон про відновлення звітування партій, а також перевірок звітів НАЗК парламент нарешті ухвалив і передав на підпис президентові.
Юлія Клименко, депутатка з фракції “Голос”, стверджує, що політичні партії треба фінансувати, щоб олігархи і проросійські сили не платили і не просували своїх. “Вони активно вливали гроші до війни в українські політичні процеси, громадські організації, – пояснює вона. – Це інструмент антидемократії. Якщо ви не фінансуєте партії, то їх фінансує хтось і відповідно отримує за це якісь бенефіти. Але зараз йдеться про скорочення видатків. Ба більше, згідно із законом про воєнний стан, будь-яка політична діяльність заборонена. Тому треба знаходити баланс. Я не думаю, що в нас будуть гроші фінансувати політичні партії наступного року”.
Державне фінансування однозначно зменшує залежність партій від олігархів. Адже дає альтернативу тим, хто не хоче залежати від олігархів, – необхідний мінімум фінансів для політичної діяльності. Якщо партії будуть знати, що держава закриє їхні фінансові потреби, вони зможуть сконцентруватися на політичній конкуренції та розвитку, а не на обслуговуванні інтересів великого бізнесу.
Електронне декларування чиновників як маркер боротьби з корупцією
Єдиний державний реєстр декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, був створений на виконання закону «Про запобігання корупції» та запрацював у серпні 2016 року.
З початком широкомасштабного вторгнення Росії декларування для посадовців стало необов’язковим, а Реєстр декларацій закрили для публічного доступу. У підсумку за 2021 рік лише третина осіб, які мали подавати декларації, зробили це добровільно.
Нещодавно парламент ухвалив закон, який відновлює електронне декларування для посадових осіб держави та місцевого самоврядування за 2021, 2022 та 2023 роки. А інший закон запроваджує автоматизовану перевірку декларацій. Проте депутати вирішили, що декларації за 2022–2023 роки не будуть публічними протягом одного року. Крім випадків, коли сам декларант вирішить опублікувати. Ця норма очікувано обурила суспільство, і в результаті президент наклав вето, запропонувавши відкрити декларації зараз, а не колись у майбутньому. Народні депутати все ж прислухалися до думки президента і проголосували за його ініціативи.
Вето президента можна вважати реакцією на одне з останніх соціологічних опитувань: близько 90% українців вважають, що потрібно відновити обов’язкове декларування чиновників. Люди не сумніваються, що війна не виправдовує недекларування статків посадовців.
Віта Думанська, координаторка Руху “Чесно”, вважає, що реєстр закрили через острах, що доступ до персональних даних отримають спецслужби РФ. “Тепер відкриття реєстру якраз про національну безпеку – про довіру суспільства і міжнародних партнерів, про гарантії фінансової підтримки та інтеграції в ЄС, – каже Віта Думанська. – Суспільство не готове толерувати незаконне збагачення посадовців в умовах війни і фінансової кризи, в час постійних донатів і зборів на армію. Гостра реакція на закриття реєстру зумовлена тим, що люди не готові миритися, що частина депутатів створюють для себе комфортні умови на шкоду країні”.
Імітація вирішення проблем чи системний підхід?
Які висновки можна зробити в цій ситуації? Насамперед президентові варто звернути увагу на те, що розподіл влади в демократичній державі дозволяє не лише уникнути диктатури, але й покласти відповідальність за стан справ у країні на різні гілки влади та посадових осіб, а не зводити все до успіху чи вини однієї особи.
Також варто зауважити, що імітація вирішення проблем навіть за умови дуже хорошої комунікації має лише короткотерміновий ефект. А коли він мине, люди спитають, де ж справжнє вирішення проблеми. Тому замість ігор у показну деолігархізацію і боротьбу з політичною корупцією все ж варто подумати про системний підхід до проблем і справжні зміни. Навіть коли вони, на перший погляд, не такі популярні, як державне фінансування партій, декларування чиновників, прозорість партійних фінансів.
Перші важливі системні кроки, аби поновити боротьбу з політичною корупцією в час війни, вже зроблено. Наприклад, державне фінансування партій і контроль їхніх витрат. Це не така популярна ідея, як закон про олігархів. Утім фінансування є дієвим, не бутафорським механізмом, аби зменшити зловживання в управлінні державою. Воно дає довгостроковий результат. Лише гарними гаслами державу після війни не відбудуєш. Тому саме час говорити менше, але робити більше потрібного для майбутнього країни.