«Будь-який заморожений конфлікт не на нашу користь. Жоден інвестор не прийде, нічого не буде»
Хочу розпочати з компліментів за вашу українську – нарешті. Ви, мабуть, останній мер великого міста, хто навіть після 24-го ще дуже довго практикував російську. Навіть Труханов перейшов. Аж тут… Виявляється, можете, якщо хочете?
Насправді це виклик часу, і це треба розуміти. Війна дуже багато чого змінила, змінила в ментальності і харків'ян, і українців. Сьогодні я вважаю, що потрібно розмовляти українською мовою. Бо це наша мова, і цим ми відрізняємося, у тому числі від росіян.
А як це суто технічно відбулося? Ви з педагогом займалися чи як?
Немає часу на це. Багато чого потрібно робити. Але я вивчав у школі колись українську мову. Слухав по телебаченню, радіо, читав.
Я ж кажу: могли й раніше перейти, але впиралися. І навіть соцмережі ваші, які спочатку велися російською – і за це були штрафи, – зараз українською.
Штрафи ми повигравали в суді. Але ведемо соцмережі теж українською.
Ігор Терехов сам соцмережі веде?
У тому числі й сам.
Андрій Єрмак в інтерв'ю LB.ua казав, що сам веде інстаграм, йому можна туди написати, і він це побачить. Тому й питаю.
Я теж побачу.
Добре, хочу поговорити про те, як змінилося сприйняття того, що відбувається протягом останнього півтора року. Добре пам'ятаю нашу телефонну розмову рано-вранці 24 лютого. Для вас було дійсно несподіванкою, що місто почали бомбити. Пам'ятаю ваш щиро розгублений голос. Потім ви в багатьох інтерв'ю говорили, що місцеві силовики вас запевняли, що ніякої війни не буде. А з центром ви на цю тему не спілкувалися.
В інтерв'ю річної давності у вас теж було щире сподівання, що війна ось-ось завершиться, але вона триває вже півтора року і очевидно, що завтра не закінчиться. Як пройшов оцей процес трансформації – від несприйняття, потім надії на скоре завершення – і от день сьогоднішній?
Ви дуже слушно сказали, що це процес. Я теж пам'ятаю 24 лютого минулого року, коли почалася війна. І пам'ятаю, що казали, що війна ось-ось завершиться. Потім минув рік, важко минув, але ми теж мали надію, що це закінчиться (за рік. – С.К.). Я вважаю, що війна закінчиться тільки після нашої перемоги, коли ми заберемо всі території, які належать суверенній державі Україні. Відіб'ємо ці території, повернемо туди людей, і тоді закінчиться війна.
Будь-який заморожений конфлікт не на нашу користь. Жоден інвестор не прийде, нічого не буде. Важко, але ми обов'язково повинні перемогти, витримати усі виклики, які є, аби ми і майбутнє покоління, наші діти, наші онуки жили у вільній європейській державі, в Україні.
Тобто тоді було таке відчуття, що це спринтерський забіг і треба швидко-швидко. Зараз він став марафонським.
Так, це не спринт. Знаєте, як кажуть, війна – це не вулична бійка, в якій швидко можна здобути перемогу. Нам потрібно налаштовуватися на іспити і стояти до нашої перемоги.
«Люди йшли до вокзалу тунелями метро. Іноді більш як по десять кілометрів»
Що тоді, на самому початку, реально врятувало місто? Якщо повернутися. Ми пам'ятаємо, що заходили ДРГ, як і в Києві. На околицях були бої. Існував ризик захоплення аеропорту “Харків”, знову ж таки, як і в столиці.
Ну, перш за все, наші ЗСУ. Бійці територіальної оборони. Консолідація, яка була і є в суспільстві.
Дуже багато було зроблено в перші години, в перший день війни, коли на кільцевій дорозі стояли росіяни і почали обстрілювати місто, з’явилися перші жертви. Дуже багато було зроблено усіма. Військовими перш за все. Це 92 бригада, яка стояла на смерть і вибивала ворога від Харкова, і бійці спецпідрозділів, які ліквідували свого часу ДРГ. І ми, які будували фортифікаційні споруди, копали, виставляли блоки. Були, знаєте, такі емоції 24, 25, 26 (лютого. – С.К.), ми ніяк не могли допустити, щоб ворог пройшов, щоб він захопив наше місто. Усі були націлені на те, щоб відстояти його.
Щодо того, що мені на той момент голова Служби безпеки в Харківській області (Роман Дудін, отримав підозру в державній зраді. – С.К.) казав, що нічого не буде, це все смішно, ніякої війни, все буде гаразд, то все балачки. Так, так воно і було. Потім його відсторонив Президент України, а зараз він під слідством.
Ви говорите про Романа Дудіна. Але ви неодноразово підкреслювали, що й від центральної влади не було ніяких сигналів. І це дивно чути. Невже очільник великого міста – коли несеться в ЗМІ, з усіх прасок, що от завтра-завтра почнеться війна – по своїй вертикалі, хоча б з колегами-мерами цю тему не обговорював?
З кимось обговорював, з кимось не обговорював. Але не було відчуття того, що буде війна. Я відверто це кажу. Не було у харків'ян відчуття, що буде війна. Якби ми розуміли, що буде війна, ми підготувалися б, так? Нам було б трішечки легше, бо все доводилося робити з чистого аркуша.
Ми пам'ятаємо фотографію евакуації з Харківського вокзалу, де навіть перону не видно – стільки людей. Навіть у Києві не було такого overcrowd.
Ну, так, було. Бо ворог стояв на кільцевій дорозі, постійно обстрілював місто, нам доводилося евакуйовувати людей.
Ви пам'ятаєте, що я зачинив метрополітен для проїзду потягів, довгий час ми використовували метрополітен як укриття. Тоді було десь 150–160 тисяч мешканців Харкова, які перебували на станціях метрополітену.
Постійно?
Постійно. Їх потрібно було годувати, медично обслуговувати. Предмети гігієни, туалети, душі – все це було. І я вдячний нашим волонтерам, які з першого часу війни разом з нами допомагали людям вижити в цій скрутній ситуації.
Крім того, дуже багато людей просто боялись вийти на поверхню. Ми евакуйовували їх тунелями метрополітену до вокзалу пішки.
Пішки?
Є перегони метрополітену, можна було евакуйовувати. Дуже багато людей ми евакуювали тільки через тунелі метрополітену.
Я розумію, що залежить від станції, але приблизно це яка відстань? Кілометр, два, три?
Ні, 10–15 кілометрів, залежно від того, де перебували люди.
З погляду безпеки який момент був найбільш критичним у перші дні?
Та знаєте, не було такого враження, що все висить на волосині, бо ми ж спілкувалися з військовими, спілкувалися зі спецпідрозділами. Так, було важко дуже. Стояли росіяни, стояли БТРи, арта, обстрілювали Харків. Заходили ДРГ, їх ліквідовували. І коли їх ліквідували, це був неймовірний імпульс нашої спільної перемоги, що ми відстоюємо Харків. Це був найважчий момент в тому протистоянні. Бо головне було – їх вибити, знищити і довести усім, що ми спроможні, що ми обов'язково переможемо. Це було головне.
«Айтівців дуже багато виїхало, на жаль. Нам потрібно буде повертати всіх»
…Хочу поговорити про економічну складову, власне, як розвивається зараз бізнес у Харкові. Наскільки я розумію і наскільки можна побачити з аналітичних звітів, пріоритет у тих, хто займається військовою проблематикою, виробляє для фронту берці, плитоноски абощо. Хто зміг перевести все на військові рейки, той працює, але проблема, що немає великих держзамовлень, правильно?
Що стосується бізнесу, я хочу сказати, що Харків — це специфічний бізнес. У нас були дуже потужні швейні виробництва, потужне виробництво у сфері ВПК.
Крім того, є різний малий бізнес, середній бізнес, потужний – я маю на увазі таких монстрів, як Турбоатом, Електроважмаш, інші підприємства, які працювали на космічну галузь, військових.
Щодо малого, середнього бізнесу, торгівлі, швейного виробництва, все це десь якось працює. Харчова промисловість працює.
Що стосується виробництв, які було передислоковано в інші регіони, вони розпочали там працювати, перевозять виробництво, але частково залишають тут, бо всі хочуть повертатися, але люди повинні працювати, хтось приїжджає.
Айтівців дуже багато виїхало, на жаль, а для нас це дуже важливі речі. Тому розуміємо, що нам потрібно буде повертати всіх.
Крім того, торгівля десь частково зупинилася, десь частково працює. Тому насправді хотілося б, щоб бізнес активніше повертався в місто і активніше працював.
Я недарма говорила про те, що якусь частину стратегічних підприємств доведеться релокувати далі від кордону. Власне з погляду географії.
Не знаю, тому ж Турбоатому безпечно в місті залишатися?
Безпечно, чому ж небезпечно?
Турбоатом – це харківська фішка, вона повинна залишитись у Харкові. Інші виробництва теж повинні залишатися в Харкові, бо є потенціал, перш за все людський. Його неможливо передислокувати, бо люди не хочуть виїжджати. Мізки, які є в Харкові, хай на мене не ображаються інші міста, у кожного своя фішка, але ці харківські мізки повинні залишатися в нашому місті.
Ми не повинні нікому віддавати своє виробництво, все повинно залишатись у місті, і ми повинні це примножувати.
В одному інтерв'ю Ігор Терехов говорив, що дехто із західних партнерів, коли обговорювали різні варіанти допомоги Україні, схилявся до того, що в Харків узагалі немає сенсу інвестувати, тому що це прикордонна територія, вона завжди буде під загрозою. А потім ситуація змінилася.
Я такого не казав.
Окей, зацитую: “Я вам більше скажу. Наші іноземні донори, які розробляли план Маршала-2, навіть викреслили Харків, тому що казали, навіщо допомагати депресивним регіонам, давайте всю нашу допомогу зосередимо в центрі, на заході України, а люди будуть з Харкова туди приїжджати. І дуже вдячний тим людям, які відстояли Харків, сказали, ви не знаєте харків'ян”.
Я не сказав, що це було остаточне рішення, але такі думки були. І не тільки в міжнародних партнерів.
Я дуже сварився з кількома людьми…
В Україні? З міністрами?
Ні, це не стосується міністрів. З кількома людьми, я буду дуже обережно висловлюватися…
Тоді залишається тільки Офіс Президента.
Ні, ні, ні, це зовсім ні при чому. Це казали народні депутати, скажу таким чином. Що давайте передислоковувати всі виробництва, навіщо в Харкові будувати дороги і все таке. Я дуже сварився з ними, і вважаю, що відстояв позицію, що Харків повинен бути розвиненим містом. Незважаючи на те, що так близько кордон — 40 кілометрів. Але Харків — це українське місто, це фортеця України, фортеця демократії, і ми повинні розвивати наше місто, розбудовувати його, тут повинні бути технології, інноваційні технології.
Місто живе, ви бачите, місто працює. Так, війна. Але дуже багато людей хочуть повертатись у місто.
Не сказала б, що людей багато.
Насправді людей багато. Вони, знаєте, по районах. Так, хотілося б, щоб більше людей було. Але в тому сенсі, що з перших часів війни в місті було 300 тисяч мешканців, зараз уже 1,2 мільйона, то це багато.
А якби в нас була можливість відчинити школи, відчинити для очного навчання виші, людей було б значно більше.
До речі, у вас була заява про те, що ви будете переглядати всі тендери.
Так і є.
Якими будуть ці процеси? Як будете моніторити нові?
Я буквально вчора дав відповідне доручення департаменту контролю, профільному заступнику щодо аналізу всіх тендерів, які планували провести і проводять наші комунальні підприємства, наші департаменти. Мета – усі тендери, які не на часі, ми скасуємо і кошти перенаправимо на відбудову чи на допомогу військовим.
До речі, хочу сказати, що ми дуже багато військовим допомагаємо. За ці роки війни ми перерахували приблизно 625 мільйонів на потребу ЗСУ, правоохоронних органів, силового блоку. Для нас це дуже така велика сума, ми не економимо на цьому, бо це безпека і ми підтримуємо військових, це головне.
Але нам потрібно відбудовувати місто, нам потрібно локалізувати аварійні ситуації, транспорт у нас безкоштовний вже понад півтора року, усі види транспорту.
Узагалі безкоштовний?
Узагалі безкоштовний для харків'ян, для вимушених переселенців, для всіх. Це метрополітен, трамваї, тролейбуси, комунальні автобуси. Тому кошти потрібні, і ми переглянемо всі тендери, зробимо відповідні висновки, працюємо.
«Постійно є прильоти, і я впевнений, що то наведення»
Ви згадали Романа Дудіна, колишнього очільника СБУ на Харківщині.
Зрозуміло, що зараз, коли він під судом, слідством, навряд ви станете прямо говорити, що про всю цю ситуацію думаєте – про його аргументацію, аргументацію слідства, тому поставлю питання по-іншому. На вашу думку, наскільки влада перед війною, зокрема тут, на Харківщині, була насичена представниками російських спецслужб, агентами, шпигунами?
Я не можу давати таку оцінку, але можу сказати своє бачення. Вважаю, що те, що сталося, і те, як він (Дудін. – С.К.) поводив себе, його підлеглі, говорить про те, що так, росіяни готувалися і готували захоплення нашого міста. У них, як я вважаю, була агентурна мережа, і ми повинні зробити певні висновки.
Півтора року минуло, ви їх зробили?
На сьогоднішній день, так, ми робимо висновки. І це висновки, які роблять правоохоронні органи і силовий блок.
В одну з будівель, де ви якийсь час працювали – а це звичайна, непримітна будівля – нещодавно був приліт. Тобто стовідсоткове наведення. Ви розумієте, хто навів?
Якби я розумів, хто навів, я теж зробив би певні висновки. Але так, є агентура, і ми повинні це казати відверто, бо є прильоти. Постійно є прильоти до нашого міста, і я впевнений, що це по наведенню.
Коли росіяни стояли на Окружній Харкова, чи хтось із колишніх очільників держави, часів Януковича, телефонував з пропозицією здатися, перейти на біг ворога? Олександр Вілкул розповідав, що йому телефонував колишній очільник МВС Захарченко з такими пропозиціями, Царьов щось там патякав. Можливо, вам теж?
Ні, я, на своє щастя, не спілкувався з чиновниками колишнього президента Януковича. Це було до того, як я став мером міста Харкова. Тому ніхто мені з таких людей не телефонував ні з якими пропозиціями. Смішно було б це робити.
Місцеве проросійське політичне лобі в Харкові як себе поводило?
Затаїлися всі.
ОПЗЖ затаїлася?
Не було нікого, всі мовчали. Вони ж чекали насправді, що буде.
Чия візьме?
Так.
«У нас не найгірша ситуація по державі, але хочу, щоб укриття були кращі»
… Добре, поговорімо про поточну ситуацію в місті. Важлива тема – укриття. Після трагедії в Києві 17 червня в Харкові були ініційовані масові перевірки. Укриттів у вас десь 2600. Ви заявляли, що все плюс-мінус нормально, тільки 6% укриттів не відповідають нормам. За декілька днів Президент вводить у дію рішення РНБО «Щодо результатів оперативних обстежень обʼєктів фонду захисних споруд цивільного захисту та вирішення проблемних питань щодо укриття населення», де йдеться, що в Харкові серйозні проблеми з підготовкою укриттів. Ви тоді виступаєте в ефірі Національного марафону і кажете, що дійсно, проблема є. Що змінилося за ці декілька днів? Спочатку проблеми не було, а потім ви її визнали.
У нас не найгірша ситуація по державі, але я хочу, щоб у нас були кращі укриття. Я цього вимагаю від усіх, хто відповідає за цей напрямок роботи. Ви знаєте, що я звільнив того, хто відповідав. Другий директор департаменту отримав догану. І зараз у щоденному режимі ми працюємо над тим, щоб покращити стан укриттів.
Що стосується укриттів, мова йшла про спеціалізовані бомбосховища, там є недоліки, їх ми теж усуваємо. Але хочу сказати, що ми стали значно більше приділяти уваги цьому напрямку роботи, і я вважаю, що ми повинні зробити так, щоб укриття були в хорошому стані. Чому кажу “в хорошому стані”, бо з цим є певні труднощі, дуже багато років ніхто нічого не вкладав, не робив з ними.
Є укриття, які можна пристосувати, а є такі, які розташовані, наприклад, у п'ятиповерхових будинках, так званих хрущовках, які – що я не робив би і що мої підлеглі не робили б – неможливо обладнати таким чином, щоб вони відповідали ДБН, нормам, усім вимогам сьогоднішнього дня. Ми розуміємо вимоги, але зараз робимо, щоб люди могли використовувати укриття у школі, якщо вона поряд розташована. Можна туди прийти, все буде відчинено.
Встигнути туди можна, тільки якщо не зі сторони Бєлгорода летить.
На жаль, у Харкові трошки інакше, ніж в інших містах, по нас палять останнім часом С-300 з території Російської Федерації. Ракета С-300 долітає до міста за 35–40 секунд.
Я ж про це й говорю, тут би встигнути добігти.
Відверто кажу: неможливо встигнути. Це тільки доля. Можна встигнути, якщо поруч перебувати чи відчути якусь тривогу заздалегідь і зайти у сховище.
Чи просто жити в цьому бомбосховищі.
Чи жити, але це неможливо. Хоча, скажу відверто, на Північній Салтівці були люди, які весь час проводили в укриттях. Жили там. У тому числі діти. І це жахливо. Тому працюємо над тим, щоб у нас були хоча б якомога кращі укриття, бомбосховища. Їх небагато, але вони є.
Власне, в червні було виділено 49 мільйонів на зведення бомбосховищ та укриття у школах. А в липні отримали субвенцію на облаштування тимчасових укриттів на 41 мільйон гривень.
Щодо субвенції не підтверджую.
Не підтверджуєте? Це інформація Синєгубова.
Це військова адміністрація отримала, я так розумію. Це трохи різні речі, бо ми виділили кошти міського бюджету, і ці кошти будуть направлені на укриття. Ми зараз бачимо використання цих коштів на укриття у школах.
Далі я хочу подивитись, як ми будемо працювати над відновленням навчального процесу. Це теж виклик, і ми з ним зіткнулися. Ми повинні зробити так, щоб наші діти вчилися хоч би комбіновано, але в безпечних умовах. У мене є такі пропозиції, думки, ми їх зараз обробляємо.
Крім того, я спілкуюся з харків'янами, завжди питаю, чи є діти, чи відпустите їх до укриттів, чи відпустите у школу? Звісно, в самих школах неможливо розпочати навчальний процес, бо С-300 долітає миттєво. А в укриттях, чи то буде така спеціалізована захисна споруда, не буду зараз казати, що я придумав, але це буде. І переважно більшість каже, що так, якщо це буде захисна споруда, я відпущу свою дитину, щоб вона навчалась хоч би комбіновано, але в режимі офлайну.
Тобто дуже спрощуючи, йдеться про те, що ви будете будувати нові школи у формі захисних споруд?
Не будувати.
Працювати з тим, що є?
Працювати з тим, що є. Є в мене одна ідея, яку підтримує більшість.
І зараз ми працюємо над цим…
Без деталей?
Без деталей, бо ви ж розумієте, що вороги наші теж будуть моніторити ситуацію, тим паче у Харкові, дивитись наше інтерв'ю. Тому зробимо все можливе, щоб було комбіноване навчання у школярів міста Харкова з 1 вересня 2023 року.
Скільки до Великої війни було школярів у Харкові?
Дуже багато. Зараз ми маємо десь 38% від усіх школярів у місті. Але я пишаюсь тим, що тільки у перший клас будуть йти 7 тисяч мешканців міста Харкова. Дуже багато хто виїхав, але навчаються в онлайн-режимі. І ми втратили лише 10%.
А студенти? Скільки було і скільки стало? Харків – це ж студентське місто. 400 тисяч, по-моєму, було, так?
Було 300 тисяч студентів вишів, і ми пишалися цим завжди. Харків був студентською столицею, було дуже багато студентів, дуже багато вишів. Зараз вони працюють практично всі в режимі онлайн. Було дуже багато студентів, які приїжджали до нас з різних країн, навчалися тут. Тут ми втратили. Будемо повертати.
Яка ситуація по вишах? Кожен виш на власний розсуд ухвалює рішення? Наприклад, у Київському національному університеті імені Шевченка, де я викладаю, ми максимально повертаємося до аудиторій – і педагоги, і викладачі. Як у вас?
Неможливо.
Вони всі працюють у режимі онлайн. В офлайні – ніхто. Але є декілька вишів, в яких неможливо не проходити стажування чи практику.
Наприклад, медичний. Тут ми йдемо їм назустріч – надаємо свої клінічні території для того, щоб у них була можливість практикувати.
«Якщо С-300 влучить у зупинку-укриття, нічого не допоможе, але вона витримує осколки, в тому числі від С-300 і РСЗВ»
Повертаючись до виділених коштів для бомбосховищ. Ви працюєте з тим, що є, нових споруд ви не будуєте? Зараз не говоримо про зупинки, тимчасові укриття.
Що стосується спеціалізованих бомбосховищ, це дуже-дуже дорого. Жоден бюджет міста не витримає. Бомбосховища потрібно робити, але знаходити для будівництва міжнародні фінансові можливості.
Віталій Кличко нам в інтерв’ю говорив приблизно те саме: нові бомбосховища – це фінансово неможливо. Треба працювати з тим, що є. Ви це підтверджуєте.
Але хочу поговорити про зупинки-укриття. У нас з Віталієм Володимировичем вийшла суперечка щодо них. Скільки їх по Харкову?
Зараз 14. Ми планували більше встановити, але воєнні обставини дозволили нам зекономити на цьому.
Чому вони з’явилися? Тому що росіяни почали обстріли зупинок, місць скупчення людей, були жертви. Тоді я зібрав усіх, хто мав потужності, МНС – і ми вирішили зробити таку зупинку. Дуже ретельно до цього підійшли, були стислі строки її виготовлення, будівництва. Але спочатку ми розробили технічну документацію, затвердили її в МНС, потім пройшли випробування, є відповідний сертифікат випробувань. Звісно, якщо С-300 влучить сюди (в зупинку. – С.К.) чи в житловий будинок, нічого не допоможе, але вона витримує осколки, в тому числі від С-300 і РСЗВ витримує. Тому на той час вони себе виправдали. До того ж узимку, коли були локдауни, вона працює як пункт обігріву. Тут є інтернет, wi-fi, відеонагляд, і ти бачиш, як під’їжджає транспорт, узимку є інфрачервоні батареї, що обігрівають, ми облаштували їх дизель-генераторами. Люди любили дуже цю зупинку. Вони проводили тут певний час, коли потрібно було обігрітися чи зачекати певний час транспорт.
Як обирали географію? Це переважно Салтівка?
Ні. Обирали там, де було більше обстрілів і де було небезпечно перебувати. Це Барабашово, де, на жаль, загинули люди, Одеська, де було скупчення людей, Північна Салтівка, Павлове поле.
Елітний район Харкова, хто не знає.
Там були перші жертви.
Ви говорите, що МНС укриття-зупинки випробувало, сертифікувало, а Віталій Кличко говорить, що потрібні ДБН, їх немає, Кабмін має затвердити. Як пояснити: чому вони стоять у вас, стоять у Херсоні, Дніпрі, а в Києві – ні? ДБН же або всім, або нікому.
Дивіться, я хочу сказати про те, що таке децентралізація. Децентралізація, крім важелів, дає нам відповідальність. Я відповідаю за місто, я відповідаю за життя людей. Я вважав, що потрібно зробити такі зупинки, куди люди могли б заскочити, перечекати обстріли, потім вийти і поїхати на громадському транспорті. Чи просто зачекати.
Якщо буде потрібно, будемо ставити ще (такі зупинки. – С.К.). У нас є технічні умови, технічна документація.
Скільки така коштує? 800 тисяч?
Десь 800 тисяч.
…Ми були першими в Україні, ми самі це все розробляли. Потім Херсон хотів у нас взяти, технічну документацію ми давали. Все зроблено емпіричним шляхом, але добре.
Тобто ви не в Ізраїлю, умовно кажучи, брали технологію, самі все повністю?
Ні, ні. Нічого не брали.
На скільки людей приблизно розрахована зупинка?
Коли потрібно буде – 20–25, може, більше, залежно від того, яка ситуація.
«Як зараз говорити про примирення з росіянами?!»
Географію не змінити. Росіяни нікуди не дінуться. Як з такими сусідами далі жити? Я пам’ятаю, як у нашому останньому перед великою війною інтерв'ю ви говорили про те, що дуже багато людей з Бєлгорода приїжджали на вихідні в Центральний парк, тоді ще парк Горького. Харків’яни натомість їздили в Бєлгород. Ясно, цього немає і в найближчій перспективі не буде, але загалом…
Що стосується сьогоднішніх умов: війна є, ми не повинні забувати це. Щодо ставлення до Російської Федерації: в місті багато людей припинили спілкуватися навіть зі своїми родичами, які живуть у Російській Федерації. Це дуже багато людей. Що стосується знайомих: я впевнений, що ніхто ні з ким не спілкується, “друзі” продемонстрували все можливе.
Кордон дійсно поряд з Харковом, відстань незначна. Нам потрібні гарантії безпеки після нашої перемоги. Обов’язково, щоб ми були членом НАТО, це і є гарантія безпеки, це зрозуміло. А далі будемо дивитися.
Знаєте, зміниться не одне поклоніння, коли будуть якось налагоджуватися стосунки.
А ми зможемо їм пробачити?
(Після паузи). Знаєте, на сьогодні я не бачу можливості.
Минуло 25 років з моменту завершення Другої світової війни, коли Віллі Брандт став на коліна перед монументом жертвам нацизму у Варшавському гетто (що відкрило шлях до примирення між Польщею та Німеччиною. – С.К.). Я думаю, тут буде більше.
У нас стільки руйнацій... Стільки поламаних доль, родин, життів… Як зараз можна про це говорити?
Погоджуюсь.
До війни Харків був відомий великою кількістю радянських топонімів.
Ви почали процес перейменування. Дякувати Богові, проспекту Жукова вже немає. Але ви казали, що до проспекту Бандери харків’яни ще не готові. Що ще має статися, щоб ви були готові?!
Давайте таким чином: це будете вирішувати не ви і не я, це будуть вирішувати харків’яни. Як вони скажуть, так воно і буде. У нас є дуже багато топонімів з радянських часів, які потрібно змінити. Вони змінюються, ми поступово це робимо. Але оцінку дають харків’яни, на яку вулицю змінювати. Ми ж на те і є демократичне суспільство і воюємо за демократію, щоб радитися з людьми. Не потрібно їм зараз щось нав’язувати. Ми ставимо на голосування, які топоніми пропонуємо.
Що особисто для вас стане завершенням війни, окрім, звичайно, повернення територій до кордонів 91 року? На особистому рівні?
Для мене перемога буде тоді, коли харків’яни повернуться до своїх домівок, діти зможуть ходити до шкіл, до дитячих садочків, буде де працювати, буде відновлено і відбудовано житло, причому на найкращому рівні. Коли ми зможемо всі відсвяткувати нашу перемогу.
І коли зупинки-укриття демонтуєте?
Або залишимо, щоб було нагадування.
«Мені подобається, коли ви говорите, що Росія розпадеться на запчастини»
У Харкові пошкоджено близько п'яти тисяч будинків з десь 8300. Тобто більш як половину.
Ну, дивіться. Щось зруйновано, щось пошкоджено, різні ступені руйнації є насправді. Тому я казав би не про зруйноване житло, а про харків'ян, які, на жаль, зараз без даху.
Це десь 150 тисяч людей.
150 тисяч. Так, ми минулого року відбудували 200 багатоповерхівок. Але цього зовсім недостатньо. Сьогодні ми відновлюємо, відбудовуємо. Але на все не вистачає коштів. Ми повинні це розуміти. Без залучення іноземних коштів неможливо. Я наведу цифру: 9,5 мільярдів доларів – це ті кошти, які потрібні зараз, щоб відбудувати все, що зруйновано. Це поки що. Є дуже багато прикладів, які ми не можемо встановити, бо є приховані дефекти.
Це інфраструктура?
Так. Зараз робимо каналізаційний колектор, виділили 40 мільйонів по МНС, бо неможливо було далі його експлуатувати, він почав обвалюватись. І це було дуже небезпечно. Але ми спромоглися, щоб не зупиняти ні воду, ні каналізаційні послуги для містян.
Питання більше про відбудову. Зрозуміло, що мешканці зруйнованих будинків, не просто постраждалих, у більшості хочуть, щоб будинок був відтворений такими, яким був. Але часто з економічної, з раціональної точки зору це не має ніякого сенсу.
Ми робимо на кожний будинок так звану інструментальну експертизу, яка показує, в якому стані зараз конструкції. Потім фінансова експертиза доцільності відбудови, чи потрібно знести і побудувати нові будинки. І тут є, знаєте, емоційні труднощі в людей. Бо кожна родина хоче повернутися у свій будинок, тільки кращий, але на своє місце проживання, бо вони звикли, що там школа, чи дитячий садочок, чи то магазин, чи місце, де родина працювала. Є звички, і нам потрібно все це враховувати у своїй праці, у своїх розрахунках відбудови міста. Це дуже потужний виклик, з яким ми щодня стикаємося.
Географія не зміниться. Що робити на кордоні, стіну побудувати?
Стіну вже будували. Давайте без стіни! (Вочевидь, мається на указі проєкт «Стіна» Арсенія Яценюка. – С.К.)
Потрібна система безпеки, і це всім зрозуміло. Потрібна система безпеки всіх територій України, у тому числі і нашого міста. Крім того, сучасна ППО, це теж потрібно. Нові технології захисту. Тому ми розраховуємо, що все це буде.
А головне – наша перемога, і Росія не буде тою державою, якою вона є, державою-агресором.
Думаєте, що після нашої перемоги вона розпадеться на декілька запчастин?
Запчастин! (Сміється. – С.К.)
Ну, мені подобається така термінологія.
Ну, мені теж. Я вважаю, що так і буде.