Війна явно набуває рис конфлікту, котрий РФ намагається затягнути, спираючись на свої ресурси, але розповідає, що затягується війна саме через західну допомогу Україні.
Пригадаймо, як розгорталася підтримка ЗСУ союзниками. Для розуміння механізмів Брюсселя розповім коротеньку історію. Якось провідав керівника нашої військової місії при НАТО, який до того тривалий час був моїм командиром і якого я вважаю своїм наставником. Так от, цей генерал розповів, що зі 100% пропозицій, котрі подають військові, в НАТО приймають 25%, ще 25% трансформують політики до повної непізнаваності, а решта 50% просто відкидають без пояснень.
Союзники не відразу повірили в ЗСУ – десь через тиждень боїв проти агресора; а ось політики наші змушували союзників бути пильними значно довше. Ми навіть собі пояснити не можемо, як здали Приазов’я, а тут англосакси там різні. Ще й усілякі переговори ворог пропонував ледь не щотижня. Але впертий опір переконав партнерів, що саме на сході України вирішується доля Європи на найближчі 20–30 років.
Залісся усвідомлює, що не витягує ресурсно забезпечення операцій необхідного йому просторового розмаху та інтенсивності, тому має пригальмувати та зосередити потрібне, аби продовжити боротьбу. Бункерний дід, хворий клінічно на імперськість, живе парадигмами ХІХ століття і вимірює успішність «імперії» розмірами її території. Це підштовхує його розкручувати маховик російського ОПК: через день хтось з керівництва кремлівського ОЗУ виїжджає на підприємства та вимагає збільшити випуск продукції, проводить якісь наради і взагалі «вживає заходів». І воно потроху розкручується.
Але попереду маячить перспектива розгрому РФ. Що тоді робити з військовими запасами? Що робити з ОПК, котрий миттєво не зупинити? Або розгромити РФ так, щоб шансів підвестися з рингу в неї не було років принаймні 50, бо щойно від нокауту попустить – чекайте наступної війни. Слід вважати у країнах Балтії. Запобігти цьому можна, лише надавши Україні все необхідне для перемоги вже зараз. Краще вчора. Військові Офісу НАТО й у групі «Рамштайн» це розуміють, адже знають природу військової операції. Справа застрягає час від часу на рівні політичному.
І отут я кожного разу пригадую слова свого наставника про відсотки у прийнятті рішень. Усе, що політики можуть сказати вголос, не має педалювати конфлікт. Тобто політика робиться за лаштунками. І тут слід мати потужний дипломатичний корпус. Чим допомогла Україні Швейцарія? А Словенія? Отож… Певний неспокій – за Болгарію, котра виробник боєприпасів радянських калібрів і на початку війни покривала 40% потреби ЗСУ в солярці. Але слід постійно нагадувати політикам, що жорсткі рішення зберігають тисячі життів уже сьогодні ввечері.
Ми всі бачимо, що політики Європи, особливо її старої частини, бояться бункерного діда, і той чує їхній страх. На цьому тлі Північноатлантичний альянс не демонструє готовності до рішучих кроків. Україні допомагають уряди країн-членів НАТО, а не сама НАТО. А без такої демонстрації залісся набере 400 000 контрактників, відмобілізує 500 000 чергових чмобиків, розгорне анонсовані у грудні минулого року 20 дивізій і почне Реально Велику Війну. І не факт, що обмежиться Україною.
Тут прискіпливо погляньмо на армії країн Альянсу. І щось якось так незатишно стає. Сили негайного реагування, безумовно, спроможні. Сили, віднесені до Спільного фонду оперативних сил та можливостей НАТО – також, інакше туди б не потрапили. Але ж це все – ну, відсотків 20 від загальної чисельності ЗС НАТО. Як вони до такого життя докотилися? СРСР розвалився, і глобальна потреба в НАТО відпала – важко існувати без противника. Купа народу в Офісі НАТО в Брюсселі фактично залишилася за бортом, але тут молоді демократії, що вирвалися з табору Варшавського договору, кинулися у протилежний бік – і їх радо прийняли до Альянсу. Знову ж таки, старі члени втомилися сплачувати внески, а нові аж бігом просто в касу!
Єльцин раптом пішов, а наступник, нині бункерний, почав розгинати коліна покійній імперії. Тим часом у Брюсселі генерали і полковники, котрі застали і СРСР, і Варшавський договір, загомоніли хором: «ти диви, що воно робить!» Але політики складали їхні звіти в архіви. І тут – Друга чеченська війна: Кремль без вагань застосував збройні сили. Далі пішло по колу: Путін сварить НАТО та відлякує від кордонів РФ, військові НАТО лякають бункерним політиків НАТО, здобуваючи собі фінансування.
2007-го в Мюнхені Путін усім пояснив роль і місце РФ у світі, котрий має перестати бути однополярним, а вже 2008-го міжнародна спільнота проковтнула вторгнення до Грузії. Молоде покоління Офісу НАТО побачило, що спроможності армії запоребрику старе покоління сильно перебільшує. Голіаф зменшився до розмірів Давида, але зберіг амбіції. При цьому свої задачі в Грузії Давид виконав, а мовчання Старого світу сприйняв як слабкість. Політики вирішили, що заспокоєння бункерних амбіцій – найкраща стратегія. Якби на Росію натиснули ще тоді, не було б ні 2014-го, ні Криму, ні збитого "боїнга", ні Сирії, ні домбабвійських бантустанів, ні 2022-го.
У 2014-му головою воєнного комітету НАТО став нинішній президент Чехії генерал Петр Павел. Він чітко розумів, що РФ слід зупиняти за будь-яку ціну. Але з політиків тоді витиснули лише обмежені заходи, хоча розгорнулася підготовка ЗСУ та їхнє реформування. Генерал Павел зробив максимум з можливого, але політики і 75% пропозицій військових, пам’ятаємо, так? ЗСУ не отримали всього потрібного, хоча мали з головою «стурбованості», «глибокого занепокоєння» та всякого такого. Перелякані політики повелися так, як очікував бункерний дід, що дозволило Росії вдертися в Сирію. Але політична частина Альянсу продовжила реалізовувати хибну стратегію умиротворення Москви. Зараз новий верховний головнокомандувач Об'єднаних збройних сил НАТО в Європі генерал Кріс Каволі дає підстави сподіватися, що військових чутимуть значно краще, і вже докладає зусиль, забезпечуючи безперебійність і повноту постачань потрібного до України.
На жаль, бронепоїзд НАТО все ще стоїть на запасній колії, що, як і наші лижі в Буковелі та шашлики, є хибним сигналом, котрий підштовхує орків до наступу. Натомість Росія має почути брязкіт танкових гусениць і гуркіт двигунів літаків армій країн-членів Альянсу, адже кремлівський гопник розуміє лише силу. І відчувати, що НАТО його не боїться і готова влізти в бійку, але поки що «ми навіть не починали». Альянс має якнайшвидше показати свою готовність до великої та затяжної війни і ресурсно, і психологічно.
І, власне, про вертебрологію. Збройні сили України мають завдати поразки РФ на полі бою. Просто рознести її на друзки. Завдати оркам таких втрат, котрі стануть помітні населенню лісів і боліт від Валуйок до Петропавлівська-Камчатського. Знищити військову інфраструктуру на території РФ. Показати світу, що РФ – не тигр Шерхан, а звичайний шакал Табакі.
Якщо Україна не зламає хребет РФ, через 5–10 років світ отримає ще страшнішу війну, ніж ця.
І бережи, Боже, Україну від помилкових політичних рішень з боку її керівництва. А ЗСУ здатні зробити все необхідне, щоб відбити ворожий наступ і завдати йому непоправних втрат.