«Адекватних волонтерів з боку влади критикувати не можна, їх можна підтримувати»
Олег Базар: У середині серпня відбулася зустріч представників волонтерських фондів з керівництвом парламенту, на якій ви обговорили нагальні проблеми, які стоять перед волонтерами, і домовились якось ці проблеми вирішувати. Розкажи, будь ласка, про цю зустріч, про що домовилися?
Ідея зустрічі виникла в мене – потрібно було обговорити проблеми нормативно-правових документів, законодавства з головою Верховної Ради. Сказав голові Верховної Ради – він підтримав. Ми запросили Фонд Притули, «Повернись живим», «Солом’янських котиків». З боку влади були Руслан Стефанчук, перша заступниця голови Нацбанку Катерина Рожкова, голови комітетів податкової політики і соціальної політики.
Сергій Притула почав зустріч з того, що «ми всі сядемо». Ми – це волонтери. Тому що законодавство не відповідає тому, що вже пів року несеться. Ми як законодавці маємо зняти перепони, які заважають волонтерському руху, точніше які просто відволікають його на непотрібну бюрократію. У великих фондів найбільше питань до Нацбанку.
О.Б.: Мова про валютні контракти?
У тому числі про валютні контракти, а також про перевірку, зупинку коштів через подачу якихось документів. Фонди вважають, що ці документи не потрібні, що це просто трата часу і працівників банків, і фондів.
У волонтерів, які не інституалізовані у великі фонди, інша проблема – це питання збору коштів на картки. По суті, в рамках Податкового кодексу будь-які надходження на картку – це ваш дохід. І, умовно, якщо хтось збирає кошти на свою картку на машину для певного підрозділу, для свого друга, то з погляду податкового законодавства можна сказати: це ж дохід, сплати з нього податок.
О.Б.: Власне, в контексті проблеми нарахування коштів на особисті картки на зустрічі запропонували таке рішення: Гетманцев (голова Комітету ВР з податкової політики. – LB.ua) обіцяє ніяких контрольних заходів за лютий-травень не застосовувати. «Гетманцев обіцяє» – це не інституційне рішення, це ручне управління.
Уже зареєстровано законопроєкт, він може бути прийнятий за основу. Точно має бути амністія, щоб не виникало питань до всіх, хто збирав кошти впродовж лютого, березня, квітня, можливо, травня.
О.Б.: А в червні не збирали?
Поясню. Зараз, якщо ти кажеш «я волонтер» і подаєш у реєстр волонтерів свій рахунок, тоді менше питань, якщо у тебе є звітність. Усе, держава тебе бачить волонтером. Враховуючи складність цього реєстру, враховуючи його неактуальність на цей момент, маленький відсоток тих, хто дійсно збирає, піде цим шляхом. Але, по суті, довгостроково він правильний.
Але це має бути просто зробити, щоб ти, умовно, в Дії чи десь вказав, на який рахунок збираєш, – і все. Тобто ми не можемо дати логічно всім амністію, бо велика частина бізнесу, ще когось, вони будуть просто… Не волонтери, які навіть не позиціонують себе як волонтери, просто отримують прибуток на карту і, можливо, навіть готові були б сплатити податок, але тут у них амністія, тобто треба розділяти.
О.Б.: Ще одна проблема, яку ви обговорювали, – затримка волонтерських вантажів на митниці.
Деякі митниці працюють добре, деякі – погано. Коли була зустріч представників великих фондів з головою митниці, він сказав: давайте ви будете чітко по таких митницях працювати, у вас там буде швидко проходити вантаж. Але волонтери кажуть: нам простіше завозити через інші митниці, а там виникають питання.
Олександр Рудоманов: І що з цим робити? Якісь є алгоритми вирішення проблеми?
Тут алгоритм от якраз те, що ви називаєте «ручне управління». Я називаю це політичним сигналом, який чітко має бути: навіть годинна затримка буде впливати на доставку до фронту, тожо давайте. Це політичний сигнал.
О.Б.: Ще обговорювали проблеми з Державною службою експортного контролю і багато-багато інших. І всі вони, в принципі, впираються все в одне велике запитання: чому уряд за пів року великої війни сам не бачить цих проблем?
З одного боку, можна критикувати уряд, з іншого – у них велика кількість задач була. По суті, так і відбувається: приходять ті, кого не влаштовують певні речі в законодавстві, і кажуть про це, далі якась група працює і змінює все.
Ми наводимо фокус на проблему, ставимо завдання уряду, що саме потрібно виправити – потрібно зробити актуальним список волонтерів, зробити податкову амністію. І чітко провести інформаційну кампанію: волонтери, бажано так-то і так-то працювати, щоб хоча б мінімальна якась звітність для себе була. Бо є шахраї, давайте об’єктивно про це говорити. І це двостороння проблема, бо коли впіймали шахрая і про нього всі розтрубили, це впливає на рівень довіри до всіх волонтерів.
І отут от завжди питання в грані, де знайти цю адекватну грань між тим, щоб і контролювати, і не заважати. І ловити шахраїв, і не заважати нормальним волонтерам, громадським організаціям і фондам.
О.Б.: Недавно теж сталася історія, яка, в принципі, негативно позначилася на рівні довіри – конфлікт твоєї колеги по фракції Мар’яни Безуглої з кількома волонтерами. Ви говорили з нею про це на фракції?
Ні, на фракції не говорили, голова парламенту з нею говорив, бо це теж одне з питань, яке порушувалося. Для мене це більше політичний конфлікт волонтерів, які дружні, що абсолютно адекватно, з однією політичною силою, і Мар’яни, яка з цією політичною силою завжди мала конфлікт.
Вона абсолютно неправильні речі написала про адекватних волонтерів, конфлікт змістився тільки в конфлікт Мар’яни і волонтерів, в якому вона абсолютно була неправа. Хоча, знову ж таки, там волонтери були по дотичній. Це неправильно, волонтери, які б у них не були політичні погляди, працюють на благо країни. Адекватних волонтерів владі критикувати не можна, їх можна підтримувати, це моя позиція.
«Мені важливо запустити цей механізм прямої демократії»
О.Р.: Волонтерський фонд «Солом’янські котики» мав ціль на цей рік – провести 10 тисяч тренінгів з такмеду для військовослужбовців. Чи виконали ви вже цей план, і які у вас нові плани зараз?
Перевиконали два тижні тому. Завдяки Міністерству охорони здоров’я, завдяки тому, що ми розширили базу наших інструкторів, ну і завдяки людям, які донатили на цю річ. Тому зараз ми продовжуємо. Є вже запити на підвищення кваліфікації серед військових, серед цивільних теж є величезний запит. І це ті знання, які дійсно потрібні. Тому також проводимо адаптований мінікурс для цивільних.
Ми маємо йти до того, щоб кожен дорослий громадянин України знав, як надавати першу домедичну допомогу, і знав базові речі медицини катастроф. Умовно, як накладати турнікет. На жаль, поки йде повномасштабна війна, жодний куточок України не застрахований від того, що тобі в одну секунду знадобляться ці от знання.
О.Р.: Ти автор ініціативи про відсоткову філантропію. Її суть у тому, що кожен платник податків може два відсотки від ПДФО віддати на користь однієї чи іншої благодійної організації. Як виникла ця ідея про відсоткову філантропію?
Це ідея, яку громадянське суспільство просуває вже досить довго. Ця ідея працює в наших сусідів по Східній Європі, і вона не те що назріла, вона перезріла в Україні – враховуючи рівень довіри до волонтерства, враховуючи рівень нашого громадського сектору, який, по суті, разом із ЗСУ є ковалем нашої перемоги.
Тому ми, довіряючи нашим громадянам, даємо можливість частину коштів, які ви і так сплачуєте державі, направляти безпосередньо в якусь організацію: благодійну, громадську або навіть там у законі релігійну, якій ви довіряєте.
О.Р.: А який ти бачиш кінцевий результат цієї ініціативи?
Мені важливо запустити цей механізм прямої демократії. Це те, про що ми кажемо – і Стефанчук, і президент. Народовладдя, але через податки. Можливо, цей інструмент потім через підтримку там громадських і благодійних організацій, можна його потім ще розширювати.
О.Б.: У перспективі волонтерські ініціативи, принаймні частина з них, мають стати більш професійними. Зрозуміло, що всі не стануть такими, як фонд «Повернись живим», але до чого, наприклад, можуть вирости «Солом’янські котики»?
Гарне питання. Є волонтери індивідуальні, є волонтери, які інституалізуються у великі фонди. Не всі мають бути як «Повернись живим». І це круто, що в нас є індивідуальні волонтери, які не створюють громадську організацію чи ще щось. Це круто, це сила в різноманітті.
Але коли ти інституалізуєшся і твоя робота в громадській організації стає постійною, уже інші виникають питання. Які обороти в «Повернись живим»? Це чотири мільярди, якщо я не помиляюся. Це величезна компанія, де мають працювати професіонали. І це правильно, і це ми маємо розуміти як громадяни.
О.Б.: Ти розумієш, що якби держава функціонувала нормально, то таких волонтерських фондів, як «Повернись живим» чи Фонд Притули, не було б. Тому що не повинні волонтери купувати бронетехніку, «байрактари» чи супутник. Усе це купує держава, коли вона нормально функціонує.
Я погоджусь і не погоджусь категорично в деяких речах. Мені здається, що це міф: якщо держава не справляється, то з’являються волонтери, і що більше волонтерів, то менше там справляється держава. Волонтери є і в Сполучених Штатах Америки…
О.Б.: Вони там збирають кошти на реабілітацію ветеранів, на якісь соціальні програми, на котиків, на екологію, але вони не купують зброю.
У чому перевага волонтерських рухів зараз? Вони можуть купувати швидко, без бюрократії деякі речі. Це перевага, якої держава не має. З іншого боку, фінансування армії, навіть зараз, все одно не покриває всіх потреб.
О.Б.: Тобто це специфіка бідної країни.
Специфіка бідної країни, специфіка країни, на яку напала ядерна держава по більшій частині кордону.
Це не знімає відповідальності, і щодо супутника ви абсолютно праві. Тому що Державне космічне агентство України не забезпечило, щоб у нас були якісні супутники. І це дійсно нонсенс, коли волонтери купують супутник і передають його Головному управлінню розвідки.
«Від звіту Рахункової палати у вас буде волосся дибки підійматися, скільки ми коштів витрачали»
О.Б.: Фактично в переддень війни ми запустили наш бідолашний «Січ 2-30». Чи був сенс витрачати такі великі державні кошти на супутник, який дає в десятки разів гіршу розподільчу здатність, ніж сучасні аналоги? Ми його запустили, щоб що? Щоб просто був наш український супутник?
У мене немає однозначної позиції, чи так треба було. Знаючи результат уже зараз, що не все добре із цим супутником, очевидно, це було поспішне, неправильне рішення. Але маємо розуміти, що за цим супутником стоїть робота і КБ «Південний», і фінансування наукоємного сектору, який держава мала підтримувати. Так, ми могли просто купити фінський супутник, гроші пішли б у фінську компанію, яка там сплатить податки. Тут гроші витрачались усередині країни на створення цього супутника. Чи був він на момент запуску передовим? Ні. Чи потрібно це було в принципі для нашої космічної сфери? Мені здається, потрібно було. Чи вийшло воно добре? Враховуючи те, що зараз Державне космічне агентство України різну інформацію дає з приводу супутника, про те, що Головне управління розвідки буде користуватися даними із супутника, купленого за народні гроші, то виникають питання.
О.Б.: Що робити з Державним космічним агентством?
У такому вигляді, як воно є зараз, воно не може функціонувати. По-перше, 21 велике підприємство входить у сферу управління ДКАУ, у тому числі КБ «Південне». Вони мають бути корпоратизовані, до цього всі сходяться, але всі розуміють, наскільки це важко і довго. ДКАУ має бути і займатися цивільним космосом у тому числі. У нас досі немає адекватних контактів з NASA. У Європейське космічне агентство досі не вступили і не стали частиною космічної європейської родини.
О.Р.: Хто в цьому винен?
З одного боку, мені прикольно було б сказати, що це Державне космічне агентство, що керівництво погано працювало. З іншого боку, ти кажеш: «Мені на супутник потрібно 100 гривень». Я кажу: «Окей, круто, я даю тобі 50», а потім приходжу і питаю: «Де супутник?» А тобі дали 50 гривень, і ти на них зробив супутник.
О.Б.: Традиційна українська біда.
Так, тут традиційна українська біда, коли хтось не виконав свого завдання, але він і не отримав достатньо коштів для того, щоб його виконати. А тут же не та річ, яку ти можеш зробити на 50%. Навіть якщо ти її на 99% зробиш, це не буде супутник. Але в нас таких проєктів велика кількість. Проєкт «Либідь» – величезні кошти ми вбухали в супутник спільно з Росією. Де він? Зараз десь у Росії. 300 мільйонів доларів, якщо я не помиляюсь, на «Либідь» пішло. Є в Рахункової палати звіт, від якого у вас буде волосся дибки підійматися, скільки ми коштів витрачали. Цих коштів усе одно було недостатньо, і, по суті, всі ці кошти незрозуміло де.
«У нас проблема освіти ще й у тому, що всі вчителі, які мають бути вільними, які мають навчати дітей свободи вираження своїх думок, бояться свого керівництва»
О.Б.: Попередній навчальний рік ми закінчували під час війни, зрозуміло, вже не було варіантів, але було майже пів року, щоб підготуватися до наступного. Ми підготувалися?
Ні. У системі освіти в нас і до війни було не все в порядку, зараз війна підсвітила максимально всі проблеми. Основна – те, що ми не комунікуємо адекватно, що в нас відбувається. І це от просто бич системи освіти, цей совок, коли ти не можеш начальнику сказати, що в тебе все погано. Треба звітувати, що все добре, ми всі працюємо, все буде круто. Але ні, так не буде. У нас будуть великі проблеми із системою освіти в Україні. У нас велика частина школярів на окупованій території. Тобто школи в Маріуполі, які зараз уже з російськими прапорами, змушують, щоб діти, які там залишилися, йшли навчатися…
О.Б.: Херсонська, Запорізька області.
Тобто є діти, яких відривають від освітньої програми України. Інша крайність – це діти, які перебувають за кордоном. Вони йдуть у тамтешні школи, а там уже від країни залежить, чи дозволяє вона здобувати ще й українську освіту.
Проблема всередині країни – навчання очне чи заочне. У якому форматі ми навчаємось? Ми не можемо порівнювати Харків, Миколаїв, які обстрілюють з артилерії, з Києвом і Львовом, де теж є небезпека ракетних ударів, але це не небезпека від артилерії.
Питання укриттів – це взагалі чудо. У нас ДСНС чітко говорить: лише 9% закладів освіти мають укриття, які можна було б назвати укриттями.
Я прочитав звіти ДСНС по всіх школах свого району. ДСНС пише: найпростіше укриття захищає від стрілецької зброї або у випадку розриву гранати. Тобто це підвал, який часто не ремонтували або нічого з ним не відбувалося з моменту побудови. Часто там є один вхід, грибок і все інше. І оце називається найпростішим укриттям, воно наче є в школі.
З іншого боку, я прихильник офлайн-освіти. Ми не знаємо, скільки ще триватиме війна. Раптом ми, як Ізраїль, будемо велику частину своєї незалежності воювати, і нам доведеться в цьому жити. Онлайн-навчання має бути як пропозиція для батьків, які не готові, або якщо діти за кордоном.
О.Б.: Одне із запитань, яке просили поставити на Facebook тобі: скільки дітей депутатів «Слуги народу» піде в очну школу першого вересня?
У мене дитина в садочок ходить зараз у Києві, уже місяць. Спускається в підвали.
О.Р.: А садочки в Києві відкриті?
Це приватний, у будинку поруч.
О.Б.: Було запитання і про садочки: чому всі тилові міста відкрили садочки, а Київ – майже ні?
Київ відкрив якусь частину садочків, у Солом’янському районі – два чи три. Це маленька кількість, куди могли пустити тільки дітей, батьки яких працюють у критичній інфраструктурі.
О.Р.: Це нормально чи ні?
У мене дуже багато претензій до Департаменту освіти міста Києва, який максимально автономний у прийнятті своїх рішень і на який неймовірно важко впливати, навіть Комісії з питань освіти Київської міської ради. Тому що на директора департаменту має вплив тільки мер Кличко. Там абсолютно жорстка диктатура – по управліннях освіти, по директорах. Усіх неугодних виганяють. У нас проблема освіти ще й у тому, що всі вчителі, які мають бути вільними, які мають навчати дітей свободи вираження своїх думок, бояться свого керівництва. Учителі бояться директора, директор боїться управління освіти, управління освіти боїться департаменту. Звідти ця вертикаль страху, ці звіти, що в нас все добре. Бо ми боїмося хоч щось сказати, бо всіх неугодних – учителів, директорів – із цієї системи виганяють.
О.Б.: Ще запитання з Facebook: чому освітній комітет і Міністерство освіти вперто морозяться від теми освіти дітей, які перебувають на окупованих територіях?
Це величезна проблема. Єдине, що ми можемо зробити – це вивезти цих дітей сюди. Так було і до повномасштабного вторгнення, коли ми займалися дітьми з окупованих територій: давали всі умови для того, щоб вони здобували в Україні вищу освіту. Це було не про освіту, це було про вудочку, якою витягали дітей з тих окупованих територій, аби сказати: дивіться, ми вам даємо сюди, переїжджайте сюди.
Як би ми там не сміялися з окупантів, у них, можливо, більше розуміння, наскільки культура, освіта, мова важливі. Ми не розуміємо до кінця важливість освіти, важливість українських наративів, важливість культури, важливість мови. А там же відразу – прапор, школа, російська програма, спалити українські підручники, завезти тонни російських, і все.
О.Р.: Чи замислювалися над тим, як інтегрувати дітей, які евакуювалися з України і пізнали іншу систему освіти, інше ставлення до себе?
Це складне питання. З одного боку, ми маємо радіти, що діти в безпеці. І це правильно, коли ми кажемо мамам, які вивезли своїх дітей за кордон, що вони молодці, бережуть діток, це майбутнє нашої країни. Добре, що вони в безпеці, добре, що вони пізнають іншу культуру, добре, що вони навчаються в школах.
З іншого боку, якщо дитина в перший клас піде в Польщі, Чехії, Словаччині, то її рідна школа там. Вона там рік провчиться і вже буде відірвана від системи освіти в Україні. Ми не знаємо, коли в нас закінчиться війна, ми не знаємо, як воно буде, але ми розуміємо, що частина тих дітей там залишиться. Ми раді за тих дітей, але як держава ми втрачаємо майбутнє, яке в цих дітях. Ми втрачали і до війни велику кількість, міграція була, але зараз вона критична. І для держави це погано.
О.Б.: Дуже багато запитань стосувалося чинного міністра освіти Сергія Шкарлета. Якщо відкинути всі матюки, то суть була така: чи залишиться він міністром освіти і як ти особисто до нього ставишся.
Я особисто не голосував за призначення міністра Шкарлета. Ба більше, велика частина фракції «Слуги народу» так само. 226 ледве-ледве нашкребли на призначення. Я думаю, що вже декілька разів мали його звільняти з посади, у тому числі в останні числа лютого, в березні. Але тут повномасштабне вторгнення, під час якого, звісно, нічого такого робити не можна. Я думаю, що проблеми системи освіти будуть кричущі, і навіть у президента не буде іншого шляху, крім того, щоб сказати, що міністерство не впоралося… Дивіться, ніяке міністерство не впоралося б на 100% із тими викликами, але міністерство не впоралося.
У мене найбільша претензія – що просто йде саботаж, немає жодної візії, немає жодних реформ. От я розказував про проблеми системи освіти, те, що вона руйнується. Але з іншого боку, це можливість провести ті реформи, які в нормальному, спокійному стані ніхто не дав би провести. Зараз вікно можливостей. Через війну. Але ми маємо перезібрати систему освіти в Україні, зробити її такою, щоб вона відповідала тим викликам і тому майбутньому, які є.
О.Р.: Але дивися, у той самий момент, коли є можливість щось змінити, міністерство реорганізовує університет Драгоманова. Щоб ректор, якому 73 роки, і надалі був ректором.
У законі прописано, що ректор може працювати два строки. Але міністерство плює на закон, робить «ух ти, дивіться, як ми придумали – ми назвемо не Національний університет Драгоманова, а Український університет Драгоманова. І буде в нас новий університет, і це ж не підпадає під норму про два строки». Те саме приміщення, той самий науковий колектив, ті самі студенти. Цей феномен, який я називаю «ректорський феодалізм», зараз максимально підтримує Міністерство освіти. І в нас отаких от феодалів велика кількість. Це проблема вищої освіти в Україні.
О.Б.: У нас величезна кількість вишів, значна частина з яких були фабриками дипломів за невеликі гроші.
Так і є зараз, чому були?
О.Б.: Зараз не факт, що в них хтось буде подавати документи. Зараз навіть топові вузи країни не факт що наберуть плановану кількість студентів.
У нас було 300 тисяч минулого року, а цього року тільки 220 тисяч склали НМТ (національний мультипредметний тест. – LB.ua). Тому я прогнозую, що буде дві третини від минулорічної кількості вступників у кращому разі.
Проблема, що в нас немає запиту на якісну вищу освіту. Якщо немає запиту на якісну вищу освіту, а є просто запит на наявність освіти, то система підлаштовується: у нас величезна кількість університетів, у які можна вступити навіть з мінімальними балами ЗНО або НМТ. Тому треба робити реорганізацію, скорочувати видатки, скорочувати ці університети, робити великі центри, які матимуть адекватні бюджети, фінансову й управлінську автономію.
О.Б.: Як ліквідувати виші, які просто штампують дипломи?
Це має бути політична воля і чітке завдання: що в нас не повинно так залишитись. Тільки ручний режим міністерства – брати і об’єднувати. Попереднє міністерство закладало формульне фінансування, коли виші отримували б кошти залежно від кількості залучених міжнародних грантів, працевлаштування випускників, від специфіки регіону. Тож хтось би отримував 110% від фінансування минулого року, а хтось – 80%. Це те, що попередній міністр освіти Аня Новосад і її заступник Єгор Стадник закладали – еволюційний шлях до тієї самої мети (скорочення кількості вишів. – LB.ua).
Бюджет на освіту, який і так був, давайте скажемо, невеликий, буде наступного року ще менший. І от якщо меншу грудку масла розмазувати по величезній скибці хліба, то воно ще гірше буде.
О.Б.: З іншого боку, викидати працівників вишів на вулицю в такий час теж неправильно.
І найгірше, що викидають найчастіше тих, хто може не погоджуватися з ректорським феодалізмом, тих, хто має свою думку, тих, хто має авторитет у студентів, але не погоджується і не йде з поклоном до начальника. І це просто масово в системі освіти. Добре, що в нас з’являються приватні університети гарного рівня, які бережуть репутацію, які розуміють, що таке класний викладач, які їх підтягують.
«Дуже круто, коли тобі пишуть виборці: «Ми від тебе очікуємо такого голосування»
О.Б.: Ми підготували ще якусь певну кількість запитань із соцмереж. Чи вважаєш ти, що українську телевізійну журналістику системно руйнують і підтискають останній рік? Ти взагалі телевізор дивишся?
Я марафон дивився ці перші місяці. Зараз я не розумію, що буде з телебаченням в Україні в принципі. У нас до війни були олігархічні канали, які в тому числі займалися політичними шоу. Я не знаю, що буде в майбутньому, після закінчення війни – чи все піде в YouTube, чи будуть ті ж умовні політичні шоу… Навіщо комусь тримати великий канал…
О.Б.: Якщо ним усе одно керують з Офісу президента.
Ні, я про інше. Якщо в тебе є великий канал, а ти його тримаєш заради політичного шоу. Ти можеш те політичне шоу робити в тому ж YouTube, і все.
О.Б.: У нас було багато не лише політики, а й розважального контенту. Студія, яку ти очолював («Мамахохотала». – LB.ua), була якірною для цілого каналу.
Канал (НЛО ТВ, належав Рінату Ахметову. – LB.ua) закрито. Зараз, у принципі, криза телевізійного ринку.
Телевізійний ринок в Україні жив невідповідно до своїх коштів. Ми розуміємо, що у нас був сильний телевізійний ринок, але він був тому сильний, що його дотували олігархи. Зараз і війна, і антиолігархічний закон зруйнували все це. Але там, де руйнується одне, є інші інструменти. Зараз набагато простіше незалежній людині зняти відео і бути популярним в YouTube, Instagram, Tik Tok, або одному конкретному журналісту вести телеграм-канал – я про Лачена кажу. Тобі 23 роки, ти маєш величезне охоплення на всю країну і можеш казати все що завгодно, і ніхто тебе не буде, умовно, редагувати. Тобто створюються і нові можливості в тому числі.
О.Р.: Скільки зараз заробляє народний депутат? Скільки зараз на руки ти отримуєш?
У нас був величезний скандал, який досить сильно вдарив по довірі до Верховної Ради, – історія про те, що депутати підняли собі зарплату. Це якщо я тобі буду платити пів року половину, а потім заплачу повну, то я скажу, що я тобі у два рази підняв зарплату. Нам із січня (2022 року. – LB.ua) платили половину – 20-22 тисячі. Ми прийняли постанову для того, щоб повернути зарплати, які були до початку року. Ми це не прокомунікували адекватно, фраза «підняли під час війни вдвічі»…
О.Б.: Пояснити було неможливо.
Дивись, у принципі, коли ти кажеш, що депутати заробляють 30-40 тисяч, плюс є компенсації – 7500 транспортних, плюс якщо в тебе немає квартири в Києві і ти приїжджаєш, то є компенсація за житло. Тобто це сума невелика, але для багатьох людей це велика сума. І тут от поле для маніпуляцій шикарне. Ми нормально це не прокомунікували, навіть ті депутати, які намагалися пояснювати, вони вигрібали ще більше за всіх.
О.Б.: Це дуже емоційна історія, я бачив, наприклад, петиції про те, що потрібно забрати в депутатів ці гроші, щоб підняти зарплати військовим. Але ніхто не рахував, що депутатів трохи більш ніж 400 осіб, а військових у нас 700 тисяч. Тобто за рахунок 450 людей у принципі неможливо підняти зарплату для семисот тисяч.
Це до питання освіти і, в принципі, критичного мислення.
О.Б.: І до питання розуміння, навіщо парламентська демократія.
Я прихильник того, що потрібно розділяти питання хейту, ненависті до конкретних депутатів, які випадково потрапили (у ВР. – LB.ua), які погані, не працюють для народу, від інституції і від того, що «а нащо нам узагалі Верховна Рада». Важливо показати цінність, нащо цей парламент, нащо представницька демократія. Ми можемо дискутувати, що це не найкраща форма правління, що інколи просто сильна рука і одна відповідальна людина – це краще…
О.Б.: Ні, не краще.
Але враховуючи, що в нас надмета – стати членом Європейського Союзу, парламент – це основна складова. Конкретні депутати можуть бути погані, можуть займати чиєсь місце, можуть бути там колаборантами, зрадниками, але розділяймо ці два поняття – інституції і конкретних людей.
О.Б.: Треба сказати, що над дискредитацією парламенту системно працювала українська влада, зокрема, багато українських президентів.
Я, коли рефлексував для себе, чому люди не довіряють парламенту, чому буде національне свято, якщо влучить ракета в парламент. Одна з причин – під час боротьби у владі завжди просто було дискредитувати парламент. З іншого боку, є депутати, які своєю діяльністю самі дискредитують. І про цих депутатів ЗМІ цікавіше писати, тому що це зашквар, люди читають і лайкають. І от, умовно, 10 депутатів із фракції шкваряться постійно, вони знамениті, про них усі пишуть. А є 100 депутатів, які працюють у якихось своїх сферах, роблять дрібні зміни до законодавства. Але це нецікаво, бо в цьому треба розбиратися.
О.Р.: Скажи, будь ласка, тобі ж виборці листи пишуть?
І в Instagram, Tik Tok.
О.Р.: З якими питаннями чи проханнями в основному звертаються до тебе?
У депутатів-мажоритарників завжди найбільші проблеми – житлово-комунальні. Знову ж таки, це не завдання народного депутата, це завдання депутата місцевої влади або ще когось. Зараз велика кількість звернень від студентів, моряків щодо відкриття кордонів…
І завжди мінімальна частина – це запити, які справді є запитами до народного депутата: «дивіться, от є така зміна до закону, треба її проголосувати, це неідеальний закон». Це просто чудо, коли хтось приходить і каже зробити те, що ти можеш зробити. А не, умовно, про ЖЕК.
Дуже круто, коли тобі пишуть виборці: «Ми від тебе очікуємо такого голосування». Так було під час голосування за членів ВРП. З іншого боку, є законопроєкт 4142 – про громадське здоров’я, і всі наші депутатські пошти забиті повідомленнями «я живой человек против вакцинации, не голосуйте, вы нарушаете мои права». Потрібно розділяти, хто про що пише і як.
О.Б.: Ще питання із соцмереж: коли «Мамахохотала» стане фракцією у Верховній Раді?
Ну, бачите, зараз телеканал «НЛО ТВ» закрився. Він входив у Медіа Групу Україна. Зараз частина хлопців – у ЗСУ, частина – волонтерять. Чи захоче хтось повторити мій шлях і піти в парламент – я сумніваюсь. Бачите, як я серйозно відповів на таке несерйозне запитання?
О.Б.: Бачать тебе і розуміють, що ні-ні, краще цього не робити?
Багато хто бачить тільки якісь переваги, а не розуміє недоліків, які теж є.
О.Р.: Останнє традиційне запитання: що для тебе особисто буде перемогою в цій війні?
Перемога в цій війні – це повернення абсолютно всіх територій України і неможливість у найближчому майбутньому таких зазіхань на Україну. Тобто розпад Росії на дрібні держави. Причому ми маємо розуміти: багато хто себе обманює, що в якийсь момент Росія просто пропаде, зникне, прийде Танос – і все. Там завжди будуть люди, тому важливо, щоб із цієї імперії вона перетворилася на Росію в рамках Москви, Смоленська – і все. Щоб оцей вірус імперськості зник, залишилась країна, від якої відгородимося, навіть після того як переможемо, і нехай собі живуть.