Культура стає доступнішою, але перекладачів не вистачає
Альона Синявська народилася в родині, де були нечуючі. Вона пам’ятає, як геть інакше суспільство ставилося до таких людей ще десятки років тому.
«Жестова мова тоді сприймалась як щось рідкісне, надзвичайне — або як сором, або як екзотика. Люди з порушеннями слуху ніби були одиницями. Насправді їх завжди було багато. Просто вони ховалися», — каже вона.
Використання жестової мови могло стати приводом для булінгу. Сьогодні, за словами Синявської, ситуація змінюється.
З’являється інтерес, зростає попит на доступність, але справжньої обізнаності все ще бракує.
«Люди починають питати, цікавитись, шукають інформацію — але її мало. Тому потрібна популяризація саме української жестової мови. Цим займаються і перекладачі, і самі люди з порушеннями слуху: знімають відео, отримують зворотний зв’язок, надихають. І це видно і в Instagram, і в TikTok, і в інших соцмережах», — пояснює вона.
За словами Альони, інтерес до жестової мови особливо зріс для публічних заходів. Якщо раніше люди з порушеннями слуху туди просто не йшли — бо не було можливості щось почути, то тепер усе більше подій запрошують перекладачів.
«Якщо люди з порушенням слуху знають, що буде переклад жестовою, — приходять. Вони хочуть брати участь. І зараз навіть на неформальних подіях організатори стараються зробити простір безбар’єрним», — каже перекладачка.
Але попит зріс настільки, що перекладачів бракує. Особливо кваліфікованих.
«Є люди, які трохи знають жести, бо виросли в таких родинах. Але професійний переклад — зовсім інший рівень. Для офіційних заходів найчастіше запрошують тих, кого рекомендують у спільноті, або тих, хто має диплом. Зараз уже більше уваги до якості, навіть існує Всеукраїнська асоціація перекладачів жестової мови», — пояснює Синявська.
Глухонімих не існує
Альона пояснює, що в суспільстві досі поширене спрощене й некоректне уявлення про людей, які не чують.
«Є різні ступені втрати слуху. Є ті, хто повністю не чує — зазвичай їм найважче. Вони не можуть говорити або говорять погано. Але це не тому, що “не мають голосу”. Глухонімих не існує. У них все нормально з голосом. Просто з ними не займалися з дитинства: логопеди, дефектологи, педагоги. Тому вони не мають сформованого мовлення», — каже вона.
Є й слабкочуючі — хто трішки чує і може розмовляти. Їм дещо легше орієнтуватися у світі звуків. Але жестова мова для них залишається основною формою спілкування: «Навіть якщо людина трохи чує, їй однаково зручніше спілкуватися жестами. Це її мова. І наше завдання — навчитися хоч трохи її розуміти».
Перекладачка переконана: знання базових жестів має бути елементом мовної культури, особливо в публічних сферах: лікарнях, ЦНАПах, банках.
«Якщо ми йдемо по парку і просто привітаємося жестом — це вже контакт. А якщо працюємо з людьми — варто знати хоча б базу жестовою: медичні жести, адміністративні. Для цього є курси», — додає вона.
«Просто подякувати жестом — уже підтримка»
Попри те, що жестова мова все частіше з’являється в публічному просторі, цього ще далеко недостатньо для мінімального комфорту людей з порушенням слуху.
Щодня вони зіштовхуються з труднощами, яких більшість не помічає: у побуті, на вулиці, в установах. Як розповідає анонімно представниця спільноти, такі бар’єри часто стосуються найпростішого — спілкування, отримання послуг, базового розуміння.
«Спілкуватися з оточенням складно, бо дуже мало тих, хто елементарно розуміє жестову мову, — пояснює вона. — Іноді достатньо, щоб з нами хтось привітався, подякував. Це елементарна повага. Але навіть цього бракує».
За її словами, у магазинах вони намагаються читати по губах, а коли цього недостатньо — показують на пальцях або пишуть. Та проблема в тому, що сприйняття мови в людей з порушенням слуху інше: «Ми по-іншому будуємо речення, по-іншому читаємо тексти. І коли чуючі люди цього не розуміють, стає ще важче».
Особливо критичні, за її словами, ситуації, що потребують точності: відвідини лікаря, аптеки, банку. Перекладача поруч зазвичай немає, а «смартфон не завжди допомагає — не всі мають сучасні телефони, не завжди є інтернет, у відеозв’язку погано видно. А якщо це візит до гінеколога? Або банківська справа, де конфіденційність? Тут потрібна жива людина, яка зможе перекласти. А її немає. Ми живемо в тиші. І це відчувається щодня. Будь-яке життєве питання, будь-яка дрібниця стає перешкодою. Нам потрібна допомога».
На її думку, базові знання жестової мови у працівників різних сфер уже були б великим кроком назустріч. «Ми могли б приходити і нормально спілкуватися».
Водночас радіє, що деякі зміни вже відчутні: «Я бачу більше перекладів, ніж колись. І завжди дивлюся будь-який контент з перекладом — навіть якщо тема мені не цікава. Бо перекладів дуже мало. Для нас це як вікно у світ».