Як цей рік працювали медики відділення трансплантації кісткового мозку
«Це рік нового досвіду, — напівіронічно каже Олександр. — Якими зусиллями він дався? Надвеликими».
Уже рік медики розриваються між фактично двома відділеннями замість одного. До атаки мали, наприклад, 17 чергувань, зараз їх удвічі більше. Адже хтось має бути біля дітей постійно, ночами зокрема. Спочатку їм виділили 12 боксів, потім скоротили до дев'яти. Зазвичай вони всі заповнені.
Водії щодня декілька разів їздять з Охматдиту в Центр на лівий берег. Лисиця називає це дорогою життя, бо туди з лікарні їдуть препарати крові, ліки, консультанти, чергові лікарі.
Це тунель, якого ніхто не бачить, але він існує, — каже завідувач. — Якщо бачимо вірогідність, що найближчим часом пацієнт потребуватиме реанімації, забираємо до колег в Охматдит у реанімаційне відділення, щоб не втратити час. Не чекаємо, коли погіршає, бо там (у Центрі. — LB.ua) немає цих потужностей, а час на дорогу сюди потім може зіграти ключову роль.
Медикам важко через ці розриви. Їх постійно ротують, бо «в евакуації», кажуть, важко. Навіть тим, кому в Центр ближче з дому добиратися: «Ти у відриві від команди, від лікарні — емоційно важко».
Пацієнти до таких змін адаптувалися, їм туди-сюди між локаціями кататися не потрібно. Вони готуються до трансплантації в Охматдиті, усі обстеження проходять тут, у Центр їдуть суто на трансплантацію, після неї повертаються на спостереження в Охматдит. Та це не так просто, як може здатися.
«При алогенній трансплантації лікувальний період пацієнта, якщо все добре, мінімум шість місяців, — розповідає Лисиця. — Якщо ти зробив 60, то ще шість місяців маєш полікувати цих пацієнтів, з них у середньому два місяці інтенсивно, на рівні відділення інтенсивної терапії. Решта — моніторинг показників, ускладнення періодичні, які потребують ургентних рішень, зокрема вночі, госпіталізації, стабілізації. Знов підлікували — відправили і так далі».
Після пересадки, коли дитина чи дорослий не потребує нагляду й інтенсивних маніпуляцій 24/7, медики відпускають на амбулаторне лікування. Це світовий підхід, бо в «лікарні живуть страшні полірезистентні звірі (стійкі мікроби), які потім з персоналом, з обладнанням сідають на пацієнта і можуть його вбити. А вдома вони умовно патогенні й не так страшні».
А якщо діти не кияни? Куди їм? Їх забезпечують житлом благодійні фонди «Таблеточки» і «Запорука». Останні беруть і дорослих пацієнтів, якщо мають місця після закриття потреб дітей.
Лисиця вважає, що великі лікарні на кшталт Охматдиту мають думати про такі місця тимчасово життя пацієнтів, щоб відпустити їх з лікарні і при цьому лікувати потрібну кількість часу далі: «Маю надію, що до кінця 2026-го Фундація Рональда Макдональда побудує в нас простір для проживання до 50 таких сімей на території. Процес рухається, ці місця будуть для пацієнтів з усієї лікарні. Часи змінюються. Бо раніше взагалі нікого не хвилювало, де ти маєш жити (щоб амбулаторно приходити до лікарів регулярно). Ми знаємо, що пацієнт їде, — повідомляємо благодійникам, вони з ним зв'язуються, готуються. Це не приїхали, от вам телефон, дзвоніть — і три дні на вокзалі, поки з квартирою розберуться».
Таких пацієнтів під активним спостереженням тут близько 60.
Окрім них, у відділенні є й давні пацієнти. За класичним правилом, медики спостерігають пролікованих від онко пацієнтів ще п'ять років. Вважають, якщо після п'яти років рак не повернувся, настає стійка ремісія. І таких людей називають переможцями.
Відповідно, що більше у відділенні трансплантації кісткового мозку переможців, то більше людей приїжджає сюди на перевірки впродовж цих років.
Це на близько 60 людей у команді відділення, від лікарів до медсестер і немедичного персоналу. Лисиця ще два роки тому почав вводити в команду немедиків, аби розвантажити медиків на фахову роботу. І каже, що такий підхід — одна з причин, чому їм у цих умовах вдалося вже стільки пересадок. Бо медсестра вже не відволікається заповнити документи з родиною, дати якусь довідку, пояснити логістику тощо. Записують на дослідження теж немедики.
Ціна
«Незважаючи на цю ситуацію, ми навіть збільшили кількість трансплантацій. Уже другий рік з найбільшою кількістю йдемо. Цього року ми ще вищу планку поставили — хочемо 100 зробити. І йдемо за графіком. Уже 53», — спокійно каже Лисиця. Розповідає, що, за звітом лікарні, 40 % бюджету заробило від держави саме це відділення.
У його голосі гордість за команду. Розповідає, що лише кілька дитячих центрів у Європі роблять стільки. Але тут не про кількість йдеться, уточнює, а про те, що «високі технології неможливо масштабувати без якісно побудованих процесів і відданості команди. Це відділення, лабораторні департаменти, суміжні фахівці, відділення реанімації, водії».
Увесь рік команда працює щодня мінімум по 12 годин. Люди надвиснажені, додає завідувач. Та за рік вони не порушили свого основного правила «Не відмовляємо жодній дитині».
Добре, що не страждає якість, але команда вже на межі. Якщо не відпустити ногу з акселератора, можемо врізатися в стіну», — каже Лисиця.
Тому вони скоротили роботу з дорослими пацієнтами — їх уже є куди перескерувати в країні, поки команда сяде переосмислити, як рухатись у цих умовах далі. Лисиця сміється, що, можливо, переосмислення співпаде з їхнім «виходом з Єгипту».
Та штука в тому, що навіть сповільнитись у такому відділенні непросто. Бо вже є черга на трансплантацію, є пацієнти, які потребують інтенсивного догляду після неї. Тому шалений темп збавляти мусять поступово.
Але все одно почуваються виснажено. Зокрема, через невизначеність. Офіційний повноцінний ремонт корпусу почали тільки нещодавно, після всіх скандалів і нових тендерів. Нібито обіцяють зремонтувати все так, аби до кінця року відділення повернулось усім складом у рідні стіни.
Інновації навіть у таких умовах
Команда відділення тут — із тих, хто будує в Україні кар’єру за західним зразком. Тобто постійно пробує щось нове й сучасне з-за кордону дістати і впровадити тут.
Саме тут зробили першу в Україні пересадку кісткового мозку від неродинного донора.
Тож не дивно, що і в умовах евакуації команда вигадує, як далі йти вперед.
Наприклад, зараз працюють над проєктом клітинної терапії. Він допоможе при тих лімфомах і лейкемії, яким не зарадять ані трансплантація, ані хіміє-, ані імунотерапія.
«Ми беремо клітини пацієнта, навчаємо їх — на межі генної інженерії — убивати пухлинні клітини і повертаємо в тіло. Така максимальна прокачка суперменів. Від 50–60 % пацієнтів після такого лікування мають стійку ремісію. Тобто з 10 пацієнтів, грубо кажучи, шістьох рятуємо. Без цієї технології вмирають усі. Самі намагаємося запустити високі технології, яких нема в Україні, ініціативною групою. Смішно, якщо комусь сказати, але це наші реалії, — розповідає Олександр. — Це у світі вартує шалених грошей, від 450 тисяч доларів за пацієнта. Ми маємо за мету хоча б у п'ять разів зменшити вартість і дати цю технологію людям. Маємо надію, що держава підхопить, бо будь-який процес потребує сталості, а це тільки переведення на державні рейки».
Так само готують на осінь інший проєкт, у який долучені 26 країн і більш ніж 30 провідних центрів світу з лікування дитячої онкології. Охматдит як національний центр входить у нього і буде працювати над поліпшенням лікування дітей з гострою лімфобластною лейкемією.
«Це перше таке масштабне дослідження, в яке входить Україна. Будемо вивчати сталі технології, порівнювати прогностичні шкали й намагатися зменшити токсичність зі збереженням результативності», — пояснює онколог. Адже лікування онко неможливе без наслідків. Тут медики пробуватимуть їх зменшити.
До того ж навчають колег, співпрацюють з іноземними фахівцями в цьому: «Ми активні члени Асоціації української онкології та гематології. Запустили цього року школу медсестер відділень трансплантації, великий проєкт онлайн і офлайн: найкращі медсестри європейських відділень читали лекції, ми мусили підготувати переклад, організувати офлайн тут, з прикладними моментами, важливими в сестринстві. Це глобальні проєкти, яких не було в державі. Ми займаємо прогалини — це освіта середнього медперсоналу і лікарів, яких не навчають тих фахових речей».
Аби впроваджувати інновації, потрібні гроші та прозора система їхнього розподілу. Це Лисиці болить. Каже, що частина колег з інших лікарень погналися за тим, аби заробити побільше державних грошей. І байдуже, якої якості те лікування буде.
«І колега дзвонить: “Нам треба фахівець для галочки, якийсь збитий льотчик, щоб два рази на тиждень приїжджав і ми були законтрактовані з НСЗУ”. Ти ж лікар, тобі це окей? Останній випадок — знайомого оперували в ортопедії. Каже на виписці: "А це ви тут мені видалили?". Йому: "Не звертай уваги, нам треба в ЕСОЗ (електронну систему охорони здоровя)". Подали дані, що це була термінова операція, з ускладненнями, аби за цю операцію держава якнайбільше оплатила.
Але це шлях унікуди, вірить лікар: «Ми потім будемо бачити ці дані й думати, що вони достовірні. Мета у нас спільна: що в НСЗУ, що в МОЗу, що в лікарні, що в лікаря — допомогти пацієнту, бо сьогодні ти лікар, завтра — пацієнт. Можна думати, що ти лікар і щось порішаєш, але я цього не розумію. Коли мені дзвонять із “приділіть увагу”, кажу, що всім приділяємо, нічого не зміниться після дзвінка. Здивувало, коли міністр каже, що йому дзвонять про якогось пацієнта. Це лакмус суспільства і процесів. Значить, не працюють процеси. Якби працювали, міністр сказав би: "Подзвоніть у колцентр лікарні, яка найближча до вас”».