День удару
Від ранку Вікторія працює над паперами. Виписує потребу у ліках та витратних матеріалах на 2025-й рік.
Тривога. Вікторія бачить по сповіщеннях – летить. Спускається в сховище.
“Бачу своїх медсестер, які кажуть, що уже вибухи є. Бачу у сховищі діток. Але, думаю, піднімуся, скажу, щоб усі спустились, що треба з діалізу (апарат, який виконує функцію штучної нирки) теж дітей відключати і спускати. Почала підніматися. І все”.
Удар. Його Вікторія не пам’ятає. Він застає її на сходах. Дітей з діалізу нагорі, на щастя, вже нема, вони у сховищі.
“Коли мене витягнули на вулицю, я була в свідомості, відповідала на питання, мене співробітники вмили, поки чекали швидку, але я цього не пам\'ятаю”, – розповідає медсестра.
Швидка забирає Вікторію однією з перших потерпілих і везе в 17-у лікарню, відому хорошою політравмою (коли різні травми і є потреба в допомозі одразу різних фахівців).
У Вікторії – багато переломів: тазу, стегна, бедра, гомілкостопного суглобу, відірване вухо, множинні розриви печінки, масивна крововтрата, множинні рани обличчя і шиї.
В операційній над нею працюють травматологи, хірурги, зокрема щелепно-лицеві, лори. До близьких під операційною черговий лікар регулярно виходить зі словами, що оце і оце зробили, а виявили це і ще це. Так триває близько 12 годин.
Прокидання
Вікторія прокидається в реанімації. Майнула думка, що лежить в Охматдиті – плитка там така ж бежева: “Відкрила очі, думаю: "Боже, я що, в обморок упала і мене тут положили?". Далі розумію, що не в Охматдиті, заінтубована, руки прив'язані. Ми так робимо, коли без свідомості пацієнти, щоб потім не повиривали нічого при прокиданні. Зрозуміла, що щось тяжке сталося, певно, приліт”.
Вікторія починає стукати рукою по ліжку, сигналізує, що прийшла до тями. Підходять колеги, заспокоююють, обережно кажуть, що стався удар. Вікторія розпитує, хто живий:
“Чомусь одне з перших спитала, чи дочка жива, де Соломійка. Не знаю чому. Летіло тоді по всьому Києву. Заспокоїли, що все гаразд, але я ще кілька разів перепитувала, чи не обманюють”.
До палати заходять медики Охматдиту. Вікторія починає колезі Юлі підказувати, як її замінити у відділенні, поки вона в лікарні: “Розповідаю, що в кабінеті де лежить. Не знала, що нема вже кабінету. По очах розумію – щось не то. А вона слухає з “Так, так”, бо лікарі і родичі з чоловіком домовились, що поки не розповідатимуть всього, боялися постшоку”.
Операція за операцією
Після кількох діб в реанімації Вікторію переводять у палату. І потім щодня впродовж майже двох місяців вона переживає нові операції: “В якийсь момент я вже чекала наступної операції, щоб просто заснути, так біль виснажив”.
Знеболювальні не могли прибрати болю. Вікторія два місяці мусить лежати в одному положенні. Їй не можна ні на бік повертатися, ні на живіт: “Ми купили стільки різних подушок і всяких штук, щоб хоч якось можна було лежати, бо все тиснуло, пекло, жара, нема кондиціонера, стара лікарня. Я вила від болю”.
Психологічний стан
Спочатку Вікторія переживає синдром того, хто вижив. Коли до неї в реанімацію приходить подруга-майстриня манікюру, просить її про новий манікюр: “Це була моя нормальність, краплинка того, що не випало з життя. Я була в піднесеному стані. Настільки щаслива, що жива! До цього я працювала роками в травматології і розуміла, що відновлення після таких травм не швидке, але коли це трапляється з тобою, думаєш: "За два тижні буду дома". Я ще не могла усвідомити, що відновлення триватиме місяці, може, й роки”.
Після піднесення приходить депресія. Рідним виливати все не хочеться – й так переживають. З другої спроби Вікторія знаходить “свого” психолога – штатну фахівчиню 17-ї лікарні: “Я дуже переживала, що через мене дитина живе у батьків в селі, а повинна бути тут, з друзями. Ніби я винна. Психологиня допомогла зрозуміти, що іншого вибору не було. Дозволила плакати, вивільняти емоції, бо до цього мені казали: “Не плач, не можна”. Тому я казала: "Якщо не подобається, вийдіть, я поплачу, потім прийдете". І так трохи заспокоїлася”.
При цьому Вікторія, усміхаючись, додає: “Я не відчувала браку уваги чи підтримки. Були дні в лікарні, що вже думала: "Не приходьте", так багато її було, – сміється. – Було приємно, що приходять, приносять квіти, фрукти, я розуміла, що потрібна. Дуже вдячна за це. Підтримка була колосальна. Писали навіть чужі люди, які мене не знають, або десь ми пересікалися по роботі, або пацієнти, яких колись лічила 10 років тому. Виявилось, що такі круті люди навкруги”.
На Вікторію донатять знайомі і незнайомі:
Перші кроки
З 17-ї лікарні Вікторію переводять у травматологію Охматдиту. Лікують свої. Знеболення не допомагає, сну нема. Коли біль хоч трохи стихає, Віка може щось читати, співати, LEGO складали з чоловіком Богданом. Він – фізичний терапевт Охматдиту.
“На фоні стресу, болю і браку сну я була знервована, невиспана, без апетиту, схудла до 46 кг”, – згадує. Тож Вікторію невдовзі переводять на продовження лікування та реабілітацію в SuperHumans до Львова, центр реабілітації для військових і постраждалих від військової травми.
Добираються туди з Києва своєю легковою автівкою. Вікторія їде на розкладеному сидінні в напівлежачому стані. У SuperHumans їй нарешті допомагають виспатися – вперше з часу травми. Медикам вдається підібрати потрібні препарати і дозування, насамперед снодійні і антидепресанти. З Вікторією працює їхня психологиня, а також психотерапевти.
У Львові дівчина починає приходити до тями. Чоловік починає її вивозити на вулицю на прогулянки в колісному кріслі, Віка бачить світ не тільки з вікна. Вдихає вересневу теплу осінь: “Почалася більш активна реабілітація, я стала вставати, робити перші кроки, почала знову ходити – спочатку на брусах, потім на милицях. Ожила – не все втрачено”.
Вікторії дають на праву ногу ортез, бо вона не працює. На останньому сеансі з психологом у жовтні обіймається як з другом. Після двох місяців у SuperHumans повертається до Києва. Додому.
Вдома
У Києві у Вікторії – плани на нові операції і знову спільне життя втрьох.
Її Соломійка була на Рівненщині в батьків ці місяці. У неї на початку листопада – день народження, Вікторія з Богданом планували влаштувати їй у Києві святкування: “У мене такий дефіцит дитини був, так хотілося їй свято зробити! Її раз до мене привозили, коли мене в Охматдит перевели, і раз – до Львова. Я її за ці місяці два раза бачила”.
Родина нарешті разом у київській квартирі. На третій день вдома Вікторія нагинається у ванній почистити зуби, встає і розуміє – нога викривалась. Не було хрускоту чи болю. Їдуть на знімок – зламалась пластина в стегні. Титанова. Всі навколо в шоці.
Знову операція – пластину слід замінити. Виявляють, що зрощення потрібного всередині не було, осколки перемішані з м'якими тканинами, дрібні вросли в м’язи, ногу знову чистять, оперують. Наприкінці жовтня хірурги ставлять у ногу Вікторії вже дві пластини, штучну кістку, проводять спеціальну терапію – плазму вводять в кісткову порожнину для кращого зрощення.
Майже всю зиму вона проводить у квартирі. До лікарів – і додому. На вулиці погуляти не виходить, бо на ортез важко знайти взуття – не вміщається. Ледь знаходять потрібну пару.
Аби Віка постійно не була вдома сама, з Богданом чергуються її мама, подруга, свекруха: “Я Богдана відпускала поспати інколи, погоджувалась з іншими побути, щоб відпочив. Але найкомфортніше і найкраще було з ним поруч”, – усміхається.
Богдан приїжджає на роботу в Охматдит, реабілітує дітей, і якнайшвидше повертається до Віки. Його пацієнтів за потреби перехоплююють колеги. Розуміють – треба.
Вікторії доводиться починати реабілітацію з нуля. Знову спочатку тільки лежати – колісне крісло – вчитися стояти – вчитися ходити. Весь пройдений шлях треба повторити.
У лютому їй роблять нову операцію на тазу. Потім ще одну – видаляють осколки, бо вона відчуває поколи під шкірою: “Це була моя крайня операція, але ще не остання”.
Ймовірно, треба буде видаляти пластини з ноги, якщо буде гарно зростатися, можливо, знадобиться операція з підтяжки сухожилків на нозі, якщо права нога не відновиться, щоб можна було ходити хоча б без ортеза: “Болі досі є. Нікуди не зникли. Нога ще погано працює, не рухається, в неї порушена чутливість і стовідсотково ніхто не може сказати, чи вона відновиться”.
Загалом Вікторія вже пережила близько 30 операцій. Десь 26-28 наркозів.
Повернення в Охматдит
Коли надворі тепліє, весною Вікторія може вже й на вулиці трохи сидіти, і на природу кілька разів виїхати. Із травня починає потрохи повертатися на роботу в Охматдит: “Важко, бо приїжджаєш з роботи і фізично все, на ліжко чи диван. Але продовжуєш жити, не застрягла в чотирьох стінах квартири. Саме підтримка колег дала розуміння, що зможу повернутись на роботу. Медсестра – це не тільки про бігати, є багато інших потрібних справ. Можу бути корисною навіть сидячи в кабінеті і роблячи величезну частину іншої роботи. Тут люди, зайнята справою, спілкуюся, трохи забуваю, що болить”.
Вікторію досі болить. Досі в аптеці доводиться скуповуватись на великі суми. Добре, що частково їх вдається покривати з зібраних донатів. За раз в аптеці може піти і 10, і 20 тисяч.
За цей час Вікторію фінансово підтримували також і її відділення, і інші колеги. Тоді заввідділення Олександр Урін (тепер в.о. директора Охматдиту) приїжджав, особистими коштами допомагав. Від лікарні прийшло 50 000 грн допомоги. Профспілка кілька разів на карту кидала гроші. Коли Вікторія зламала пластину, профком покрив їх ціну на нову.
А що МОЗ? У січні 2025 року міністерство вручає Вікторії звання заслуженого медпрацівника, дата – з липня 2024-го. Звання дає +20% пожиттєво до зарплати.
На милицях і колісному кріслі – на 9 поверх
Одним із найбільших побутових викликів родини виявився… ліфт: “В нас стара чешка. І дев'ятий поверх. Я постійно дзвоню на гарячі лінії, в ЖЕК, писала пости з відмітками, проговорюю, що є травма, що є потреба в робочому ліфті. Полагодять – знову не працює. Сказали, що непрацюючих ліфтів багато, що є такі, що роками не працюють і немає фінансів на заміну”, – розповідає Вікторія.
Богдану, бувало, доводилося спускати дружину сходами на колісному кріслі – ліфт зламався, а в них призначене МРТ.
Не раз доводилося Вікторії і милицями нагору / вниз сходами йти: “Я коли перший раз милицями нагору сходами піднялася, думала: "Боже, аби тільки пластина ціла була”. Лягла вдома і поворушитися боялася”.
Тому нове житло – одна з найбільш потреб молодої родини лікарів.
На інклюзивність київських просторів Вікторія реагує фразою: “Ракета не вбила, то поганий пандус доб'є”.
З девʼятого поверху і в укриття спуститись важко: “Страшно втратити рідних, бо умови ж не змінилися. Я менш мобільна, тяжче вибігти, якщо щось стається вночі. До травми я завжди несла Соломійку в сховище, а Богдан брав одіяла і так далі. А зараз себе не можу вивести, не то щоб її, і завжди: "Богдан, бігом", сама не можу, а його підганяю”.
Пара думає про кредит єОселя для медиків, щоб хоча б переїхати в новий будинок і на нижчий поверх. Мріють про власний будинок, та Віка скромно повторює, що поки це лише мрії.
Зараз Вікторія їздить на роботу, радіє, що вже може сама вийти погуляти з Соломійкою, випити кави зранку, посидіти з друзями на шашликах, і після чергової зробленої частини роботи сказати собі: "Блін, клас, я це зробила, я змогла!".
