«Коли ми говоримо про систему медичного забезпечення війська, мені завжди хочеться акцентувати увагу на тому, що це не лише про такмед»
Ти в медичній системі у війську вже 10 років, з перервами…
У 2014-му я уявити не могла масштабів, які на нас очікували. Я була студенткою п'ятого курсу медичного університету, жила рожевими медичними мріями про велике майбутнє в практичній медицині. Про організаційну медицину не думала. Це був порив — бути співучасницею відстоювання незалежності.
Увечері після роботи 23 лютого 2022-го я купила берці й додаткові тактичні штани з думкою про те, що в найближчі пару днів, напевно, вони знадобляться. Питання було тільки в даті й часі, коли все розпочнеться.
У 22-му можливості планувати в нас не було. Дожили до завтра — і на тому дякуємо. Їдеш кудись, а де противник стоїть? Бог його знає, будемо на місці розбиратися. Противник змінював місце розташування дуже динамічно. Були шалені труднощі зі зв'язком.
Ми могли потрапити в зону повної ізоляції, де ти повинен адаптовуватися і приймати рішення тут і зараз. Звісно, інколи і зараз маємо схожу ситуацію, але є запаси ресурсів, людей більше, є розуміння, як воно має працювати, і плюс-мінус стабільна лінія оборони.
А стабільна лінія оборони — це можливість подумати, що ти будеш робити не тільки сьогодні, але й завтра.
Що тебе змусило організовувати процеси?
Я мріяла стати акушеркою-гінекологинею. Здавалося, що не може бути нічого цікавішого, ніж народження нового життя, і нічого ціннішого. На інтернатурі в якийсь момент зрозуміла, що пологові будинки, гінекологія як така, вона мене обмежує в можливостях впливу на процеси в державі. У 2016 році, коли я розпочала своє навчання в інтернатурі, змінився міністр охорони здоров'я. Уляна Супрун почала говорити про речі, які довгий час замовчували або про які говорити було непопулярно. Я розуміла, що треба спробувати доєднатися до команди й міняти те, що боліло мені тоді найбільше, — медичну освіту. Можна міняти протоколи лікування, перекладати їх, змінювати обладнання, структуру лікарні, але якщо люди неправильно навчені, вони роблять неправильні дії. Будь-яка реформа повинна починатися базово зі зміни людей, які є в цій системі.
Перед тим, як щось розпочинати, ми маємо розуміти, що хочемо отримати в кінці. Ми можемо змінювати процеси, придумувати нові, додавати нові елементи, але якщо не розуміємо, що хочемо отримати на виході, ці процеси непотрібні. Це ти просто граєшся з трубкою, з якої все одно витече брудна вода.
Коли ми говоримо про систему медичного забезпечення війська, мені завжди хочеться акцентувати увагу на тому, що це не лише про тактичну медицину, яка пов'язана з великою кількістю крові. Красиву медицину. Наскільки б вона сумною не була за своєю суттю, вона красива, медійна.
Бо рятує життя іншим людям?
У нас заведено казати, що рятують життя на полі бою. А якщо на наступному етапі не надана коректна допомога або є помилка? Маємо пам'ятати, що це ланцюг виживання, і він спрямований не тільки на виживання як таке, але й на можливість потім повернення до строю або повноцінну соціалізацію. І роль реабілітації в цьому ланцюзі не менша, ніж роль бойового медика, який надає допомогу на полі бою чи в стабілізаційному пункті. Але цю функцію красиво не намалюєш, про неї красиво не розкажеш. А цей ланцюг виживання є суцільним.
Я кажу своїм медикам: ви не єдині в цьому процесі. Ви маєте розуміти, що робиться на наступному етапі евакуації, і давати максимальний обсяг інформації, бо всі ваші зусилля на попередньому етапі будуть зведені нанівець, якщо там нічого не зроблять або зроблять не так.
Порятунок життя — це комплексний процес. І я не можу сказати, що водій медичного евака грає меншу роль у порятунку життя, ніж лікар. Він відповідає не за одне життя, а за всіх, хто їде в машині. Це велика командна робота, де члени команди інколи навіть не знають один одного.
«У нас відбір фахівців досить жорсткий, і він стосується не лише медичного кваліфікаційного відбору, але й ціннісного»
А як командну роботу в таких умовах побудувати, зважаючи на те, що будувати доводиться буквально на колесах, добудовувати поїзд, який їде?
У нас відбір фахівців досить жорсткий, і він стосується не лише медичного кваліфікаційного відбору, але й ціннісного. Якщо людина не може пояснити свою мотивацію перебування в підрозділі, то, скоріше за все, ми не зможемо їй пояснити, чому цей підрозділ працює саме так. Будь-яка дія людини є спровокована чимось і чимось мотивована. І коли мені на співбесіді кажуть: «Я до вас хочу, бо у вас є хороше обладнання», — кажу: «Це єдина мотивація?» — «Ну, у вас більш-менш порядок». — «Порядок з чим? Звідки ви знаєте про цей порядок?».
Люди можуть говорити загальними фразами, які нічим ціннісним не зв'язані. І мені набагато простіше інколи погодити людину, яка тільки-тільки закінчила інтернатуру і щиро вмотивована працювати на користь, аніж людину, у якої є тривалий лікарський стаж, звання.
З кандидатами медичних наук у мене найвеселіші були історії, зазвичай усі кандидати в нас вилітали. Коли людина зі старту тобі каже, що я лікар вищої категорії, дуже сумно, що це інколи єдине, чим люди можуть ділитися.
А ще, мабуть, такі люди набагато складніше сприйматимуть критику конструктивну.
Вони її не сприйматимуть узагалі. Особливо молодших — за віком, званням. Ми намагаємося підбирати людей мотиваційно. Завжди можна довчити, якщо людина хоче. Дізнаємося, що людина вміє, чого хотіла б навчитися, які зусилля готова докласти. Дізнаємося, як про неї відгукуються колеги там, де вона працювала.
Звісно, акцент на невідкладній медицині для стабілізаційного пункту. Але важить і досвід тривалих амбулаторних прийомів, лікування у відділеннях — це для нашого медичного пункту, це як велика поліклініка. Бо медицина на війні — це не лише про тактичну медицину, не лише про стабпункти, але й про велику кількість хронічно хворих військовослужбовців.
Третій рік повномасштабної війни. Мобілізовані — це не абсолютно здорові морські піхотинці армії Сполучених Штатів Америки, які можуть пробігати марафони. Це люди, виснажені попередніми захворюваннями, і вони їх проносять зі собою далі, і ці захворювання ускладнюються, бо це нетипові умови життя.
У мене був кандидат-хірург, який хотів трьох медсестер собі в допомогу. Чому трьох? Незрозуміло. Але він так звик працювати. А я йому не забезпечу прекрасного приміщення з трьома медсестрами. Є сенс йому в госпіталі проситися.
Люди, які зараз не дотичні до сил оборони, мають шукати собі місце, де його чи її навички будуть максимально корисні, але не будувати ілюзій, що це буде така сама робота, як у цивільному житті.
Коли ви набираєте нових людей, що люди кажуть, з якою метою вони йдуть?
У 22-му, особливо на початку, дуже багато було імпульсивних рішень, прийнятих на злості. Дехто потім шкодував про своє рішення, тому що воно було не обдумане достатньо, було на адреналіні прийняте. Зараз люди набагато більше факторів зважують, перш ніж прийти.
У перші дні повномасштабного вторгнення про мотивацію не питав ніхто. Усі, хто прийшов, лишалися працювати. Улітку це були переважно ті, хто не зміг потрапити у військо на початку, бо не було місць. Це прекрасна історія українського успіху набору людей. Мені здається, жодна країна Європи не зможе повторити це. Коли хабарі готові були платити, щоб їх в армію забрали.
Друга категорія — це ті, хто повивозив сім'ї. І в нашому випадку нормальний перший набір людей пішов аж улітку, перед початком формування бригади як такої. Це довгий бюрократичний процес, і всі ті, хто від травня просився, десь тільки у вересні до мене зайшли. Ці люди були вмотивовані зруйнованими будинками в Ірпені, Бучею. На заході України трошки інший був підхід до заходу в армію, але 2022 рік, було розуміння, що в нас є противник, ми маємо його швидко вигнати зі своєї території і далі жити добре. Проти нас країна з багатомільйонним населенням, величезна кількість робочого м'яса, яке йде, лягає в нашу землю, але всі чогось вірили, що ми за один рік усіх повиганяємо.
А потім прийшло усвідомлення, що 22 рік закінчується, а війні кінця не буде. 23-й. Великі надії на контрнаступ. Думали: от пройде контрнаступ, ніхто нас мобілізовувати не буде. Кількість людей, які мобілізувались у 23 році, була менша. Це були більш зважені варіанти: я хотів би робити те-то, на такому от рівні працювати.
24 рік, закон про мобілізацію колосально вплинув. Я не оцінюватиму, як там і що написано, є питання, і є питання до реалізації закону… Але 24 рік — це або ти встигаєш до повістки вибрати собі теплу місцинку, або коли вона вже прийшла, телефонуєш з бусика й кажеш: «Мене забрали, що робити?». Але тобі пропонували варіанти, місця, час підготуватися. Мені взагалі дивна історія, коли у 24 році люди ще не підготувалися до армії. Що значить: я не проходив такмеду? Що значить: я не знаю правил поводження зі зброєю?
24 рік! Хлопці, дівчата, у вас були два роки! Базу вивчити! Це дуже-дуже безвідповідально, і я періодично кажу, що ми насправді маємо боятися не вірусу ковіду, а вірусу інфантильності.
Якщо цей вірус буде сильно поширюватися в межах країни, буде нам тяжко, тому що дуже багато неінфантильних уже загинули. А дуже багато інфантилів, які приходять і кажуть: як би з цією повісткою щось вирішити? Але насправді з нею вирішувати треба тільки одне — йти і далі працювати. Або йти з країни.
«Я не тішу себе надіями, що всі воюватимуть. Очікувати, що в нас не буде втеч, не буде Тиси, було б неправильно, тому що це люди»
В одному попередньому інтерв'ю ти казала: це моя країна, я буду захищати її, а якщо я не захищаю її, виходить, що це не моя країна. Чи усвідомлення тої України, яка вона зараз є, помінялося для тебе?
Ні, не помінялося. Це моя країна.
Я претендую на право власності цієї країни. Я народилася в незалежній Україні. Я жила тільки в незалежній Україні. І помирати мені хочеться теж у своїй незалежній Україні. І бажано, не за період війни, а проживши довге щасливе життя.
Дуже боляче читати про підпал автівки, особливо коли це медична автівка, у вас була така історія. Боляче читати, як по 20–30 людей вночі перебігають кордон, як когось спіймали на хабарі за те, щоб когось відмазати від армії. Думаєш: ну блін, а нащо тоді це все, якщо люди не цінують, якщо люди неінфантильні вже фізично закінчуються…
Я не тішу себе ілюзіями. Я намагаюся аналізувати процеси в інших країнах світу. І очікувати, що в нас не буде втеч, не буде Тиси, було б неправильно, тому що це люди. Одні бояться, бо не розуміють, інші хочуть обдурити систему. Вони це робили всі роки свого життя, вони так виховувалися. Давайте тут трошки таке придумаємо, а тут ще трошки придумаємо. І так, щоб було добре мені. Це теж про виживання.
От була новина про дозвіл бригадам, військовим частинам мобілізувати самостійно на вулиці. Якщо є мотивація людини. Це як? Дивишся в очі, кажеш: «Ну ти ж мотивований, я бачу по тобі, що ти мотивований. Ти йдеш до мене, мені ти треба»?
Я не тішу себе надіями, що всі воюватимуть. Хотілося б, щоб усі воювали, але всі не воюватимуть. А ще маємо визнати: частина людей не буде в армії, бо вони потрібні в тилу.
Є речі, де ми можемо взаємозамінити людей, але загалом ми не можемо паралізувати весь тил, бо держави не буде і війська не буде. Так, є пріоритет — це поле бою, але щось повинно лишатися. І люди повинні лишатися. Ми не можемо всіх лікарів мобілізувати, медсестер. Найбільш мене «веселить» історія про мобілізацію ДСНС. Друзі, ті, хто хоче мобілізувати ДСНС, ви не бачили, як вони завали розбирають після ракетних прильотів. І як вони, чуючи другу ракету, просто продовжують пиляти плити і розбирати їх далі. Каже: «Це сьогодні не моя». У мене було декілька діалогів з ДСНС, коли я потрапляла на ракетні удари. Коли ми чули другий [удар], у нас було бажання втекти, бо друга ж [ракета] летить часто туди, куди перша падала. А він каже: «Ну то прилетить». Каже: «Я що, перший день це роблю?».
Кожного разу, коли ми хочемо щось вимагати, нам потрібно подумати, а що ж зробили ми перед тим, щоб вимагати? Якщо ми зробили достатньо, подумаймо, чи наша вимога реально буде настільки корисною. А ухилянти будуть. Це стала річ. Питання в тому, щоб їх покарати відповідно до тих дій, які вони здійснили.
Ми дуже мало комунікуємо, як людям правильно пройти ВЛК. Тим, хто підтверджує бронь, наприклад. Мені телефонують друзі, які мають лишитися в тилу, виконувати свою функцію. Якісь алгоритми дій для громадян потрібно давати. І тоді, може, процес трішечки встане.
Не можу зрозуміти, як відбувається, що часто людина, яка свідомо хоче у військо, проходить ці кола бюрократичного пекла довше, ніж людина, яка не хоче. Де ця система не працює? Є розуміння, що треба зробити з фільтром, аби він працював як треба?
О, а що таке «як треба»? От ті, хто формує ці алгоритми дій, вони розуміють, як треба? Вони хочуть кількість мобілізованих чи якість? Вони розуміють, скільки насправді потрібно, щоб закрити потребу того чи іншого сектору? Коли формується служба, ти маєш розуміти, які напрямки діяльності в тебе у службі будуть, які фахівці потрібні. І після цього шукати такого й такого. Якщо ти кажеш, що шукаєш всіх, ну от усі тобі й напишуть. І потім треба купу часу витратити, щоб від цих усіх відсіяти.
І от зловили когось на вулиці. У нього є документи, його можна мобілізувати, він хороша людина. Але ж нам потрібен сапер. Або спеціаліст із кібербезпеки. У людини має бути відповідна освіта. Мобілізація саме фахівців має бути чітко зрозуміла в державі. А то в нас вийде, що на вулиці ми, наприклад, на кібербезпеку наловимо, а іншими військовими спеціалістами не заповнимо. Зрозумілі правила гри дозволяють виграти цю гру швидше.
«Лінія оборони не там, де артилерія стоїть чи ППО, лінія оборони там, де стоїть піхота»
Краще ж, якщо людина пройде правильні перевірки всього стану здоров'я і на службу прийде одна людина умовно здорова, ніж п'ять хворих, які потім будуть на лікарняних нескінченних або виконуватимуть свою роботу відсотків на 10. Принаймні на рівні бригади є можливість отак відсіювати, щоб не брати людей, які можуть бути тягарем для війська?
Не брати непридатних для виконання того функціоналу, який прописаний в бригаді. Людина, яка не придатна для штурмового підрозділу, може бути чудово придатна для роботи в ремонтно-відновлювальному батальйоні. Він може не брати зброї, не бігти на позицію і не стріляти. Але якщо він електрик високого класу, то буде святим чоловіком, який перебуватиме біля командира і з нього пилинки здуватимуть, тому що людина вміє робити те, що вона робить.
Або хороший водій — це збережена техніка. Збережена техніка — це менші витрати на ремонт. Це людина, яка несе відповідальність за свій транспортний засіб.
Уявімо: людина з надлишковою вагою, з поганим зором, з патологією легень, але в ремісії, повністю компенсована, на постійній терапії. Може в армії служити? Може бути геніальним діловодом, геніальним зв'язківцем, геніальним ребівцем. І медичні характеристики не взаємопов'язані з тим функціоналом, який виконуватиме. Людина має обирати собі місце, розуміючи, що вона потрібна.
Бо коли ми беремо людину і кажемо: вам у піхоту… Піхота — це не мішок, куди скидають. Піхота — це еліта. Це ті, хто тримає рубіж руками, ногами, колінами.
Лінія оборони не там, де артилерія стоїть чи ППО, лінія оборони там, де стоїть піхота.
І це мають бути люди, які готові якісно виконувати цю функцію і стояти там. І тут питання правильного рекрутингу. Чесного і відвертого. Ти тут не можеш, бо тобі це буде складно або неможливо, але ти ось тут можеш бути ефективним.
У масштабах країни дуже складно це організувати. Це лягає на плечі бригад, які відбирають людей за їхніми можливостями.
«У моїй картинці світу військова медицина — це медицина рівня бригад. Вище бригад — госпіталі — загальна система охорони здоров'я»
А якщо ще крок назад зробити і спробувати змоделювати, щоб це починалося із системи освіти? Чи мають окремо готувати медиків саме для війська?
Людина вивчає в університеті загальну медицину. Потім проходить інтернатуру й отримує спеціалізацію. Інший варіант — це факультет підготовки лікарів для Збройних сил України, він є не в усіх університетах, і людей нібито готують протягом навчання в університеті саме до Збройних сил.
А тепер спустимося на рівень виконання. Частина лікарів у війську — так звані військові лікарі, а частина — нібито не військові, а цивільні, мобілізовані. А в чому різниця між цими двома категоріями лікарів? Вони надають допомогу різним пацієнтам? Ні. Вони здійснюють різні маніпуляції? Ні. Звання в них різні.
Що таке військовий госпіталь? Чим відрізняється військовий госпіталь у Мукачевому від обласної лікарні в Ужгороді? Якістю надання допомоги, типом надання допомоги, маніпуляціями, які здійснюють?
Йдемо далі. Чи можна прирівняти львівський госпіталь за умовами, обсягом пацієнтського потоку, наприклад, з Харківським чи із Запорізьким? Ніби і те військовий госпіталь, і те.
Чи вартує нам говорити про таку структуру, як військовий госпіталь, якщо в нас існує так званий єдиний медичний простір і військовослужбовець потрапляє по евакуації не тільки у військовий госпіталь, а й у цивільні лікарні? А лікарня Мечникова — це що? За співвідношенням кількості поранених військовослужбовців і цивільних це тягне на військовий госпіталь чи не тягне на військовий госпіталь? Чи фахівці лікарні Мечникова зіставні з фахівцями будь-якого госпіталю?
У моїй картинці світу військова медицина — це медицина рівня бригад. Вище від бригад — госпіталі — це загальна система охорони здоров'я країни, яка має існувати за єдиними правилами. І в яку має, скоріше за все, інтегруватися в якомусь об'ємі військовий компонент на особливий період, період воєнного стану. Ми можемо посилювати, перерозподіляти ресурси, долучати спеціалістів. Але лікар-капітан медичної служби, який надає допомогу в моїй бригаді на стабілізаційному пункті, він не гірший, ніж той, хто здійснює це у військовому госпіталі або в цивільній лікарні.
Але звання, система звань і система локалізації надання допомоги дуже сильно впливають. Впливають на внутрішню взаємодію між людьми. Що ми хочемо від системи медичного забезпечення війська? Що в неї входить? Що вона повинна забезпечувати? Як іде взаємодія з цивільними закладами охорони здоров'я? І чому вони окремо, якщо вони теж з військовими працюють? Тому всіх медиків повинні вчити однаково. Де гарантія, що той, хто не вчився для війська, потім не попаде у військо?
Компонент військової підготовки має бути в усіх. І це не тільки медики, це всі спеціальності. Бо ми знаємо військових журналістів, військових психологів, стоматологів, юристів. Я не бачу спеціальності, яка не може бути застосована у війську як така. Кожна спеціальність — це не окремий напрямок підготовки (військових соціологів, наприклад), а обов'язковий військовий вишкіл у межах спеціальності.
Коли я навчалася, ми сміялися з предмета цивільної оборони.
Бо він був смішний.
Він був ні про що, можна було годину своїми справами позайматися.
Я два роки вивчала, як виглядають санітарні дружинниці, у яких спідницях вони мають ходити, які шапочки мають бути вдягнен. Я в школі таке вивчала. Воно було відірване від життя.
А зараз розумієш, що якщо правильно прописати програму такого курсу і в школах, і в університетах, то це буде, мабуть, найкорисніша спеціальність, бо вона тобі може життя врятувати.
Давайте чесно, на цю спеціальність можуть зайти викладачами ті, хто вийшов з війська. Це місця для роботи. Для ветеранів. Це потреба в цих людях, у їхніх компетентностях. Люди, які це будуть з власним досвідом подавати, знайдуться. І набагато цікавіше вертатися в цивільне життя, коли ти потрібен з тим досвідом, який пережив. А не пробувати інтегруватися в те, чого ти ніколи раніше не робив.
Це така величезна задачка для домашньої роботи, щоб не ті, хто зараз у війську, думали про те, куди їм повертатися, а щоб суспільство було готове.
«Якщо ви хочете проживати своє завтра в Україні, то робіть щось для України»
І насамкінець хочу в тебе запитати про одну організацію, з якою ти співпрацюєш, «Ветеранка». Чому для тебе важливий жіночий ветеранський рух?
Спільнота — це завжди про спільні інтереси і про можливості більшою групою людей здійснювати щось важливе. Коли ти не сам, коли вас більше, ти можеш чути альтернативну думку. А нам складно сприймати альтернативні думки, які відрізняються від того, що ми собі придумали. І будь-які громадські організації — вони про те, щоб відстоювати цінності. На початку війни були проблеми з посадами жінок в армії. Зараз здається, що це вже не проблема, але тому, що це питання вже спільнотою вирішене.
А краще, ніж свої за своїх, не рухає ніхто. Людина — істота соціальна, ми потребуємо підтримки й допомоги. Це потреба фізіологічна. Маслоу про це не писав, але це треба було в піраміду засунути і так просто заякорити на дні. Тож громадські організації — вони про постійну допомогу.
Про що ти хотіла б нагадати нашим слухачам і читачам?
Читайте книжки. Якщо ви перестали читати, повертайтеся до читання. Це дуже добре розвиває пам'ять. Це нагадує нам про те, що потрібно думати. Це сприяє аналізу. Думайте про те, як ви хочете проживати своє завтра і де ви хочете проживати своє завтра. Якщо ви хочете проживати своє завтра в Україні, то робіть щось для України. Якщо ви не хочете проживати своє завтра в Україні, збирайте свої речі і їдьте туди, де ви хочете проживати своє завтра. І забувайте про блага, які дарує вам держава Україна. Навчіться ухвалювати рішення. І тоді перспектив для завтра буде трошки більше.
