Професорка літератури Агнес (Єва Віктор) живе в тихій Новій Англії. До неї з шумного Нью-Йорка приїздить університетська подруга Лінді (Наомі Акі). Подруги проводять вечори в розмовах про все на світі, від пенісів своїх партнерів до згадок про студентську юність. Однак між ними відчувається певна прохолодна: існує тема, яку жодна з них не хоче проговорювати. Саме спогади про неї і досвід проживання цього стає основою режисерського дебюту комікеси Єви Віктор.
Сексуальне насилля – важлива тема для осмислення у кіно та обговорення у індустрії. Варіантів – безліч, від хитропродуманого трилера Емеральд Фіннел “Перспективна дівчина” до чорної комедії “Крута Джорджія”. Ідея створити фільм на цю тему прийшла до Єви Віктор під час пандемічного карантину. Вона проводила довгі дні за екраном, аж поки не відчула, що перегляд деяких драм справляє на неї терапевтичний ефект. Саме так визріла ідея створити комфортний фільм про досвід проживання сексуального насилля, який певною мірою є біографічним для режисерки.
Головна героїня фільму – професорка літератури; це стає базою для витворення сеттингу фільму. В кожному кадрі режисерка лишає для глядача стоси книг, які створюють тиху та комфортну атмосферу осені університету Нової Англії. Фільм, наче роман, має розділи, через які глядач проживає кілька років з життя жінок. Такий підхід дає режисерці можливість передати особливості сприйняття часу: деякі тижні тягнуться безкінечно довго, а деякі роки пролітають за кілька хвилин.
Найсильніша риса фільму “Пробач, дівчинко” – діалоги. У безкінечному мамблкорі Агнес та Ліді про все на світі витворюється тканина сюжету. Неймовірно жива хімія між Євою Віктор та Наомі Акі захоплює, і півтори години фільму пролітають непомітно, хоч сюжет, не багатий на подій, розгортається у вітальнях заміських будинків та університетських аудиторіях. Як професійна комікеса Віктор майстерно працює з чорним гумором – і саме він створює у цьому фільмі терапевтичний ефект. Їдким та цинічним, але водночас найбільш смішним жартом стає фраза юристок, які відмовляються порушувати справу проти агресора зі словами “ми також жінки, ми знаємо, що ви проживаєте”.
“Пробач, дівчинко” певною мірою можна порівняти з цьогорічним лауреатом “Оскара” за найкращий сценарій – стрічкою “Справжній біль” Джессі Айзенберга (“Пробач, дівчинко” до слова також отримала приз за сценарний стиль, але на “Санденс”). Хоч теми цих фільмів геть різні, однак між ними багато спільного: обидва – режисерські дебюти коміків, засновані на їх травматичному досвіді. В обох випадках режисери грають головні ролі. Обидва фільми побудовані як розмовні драмеді між близькими людьми і обидва створюють комфортний простір, аби прожити травму.
І Єва Віктор, і Джессі Айзенберг – режисери-міленіали. Обоє тяжіють використання далогів як рушія сюжету і, працюючи з травмою через гумор, створюють історії, які прориваючись через постмодерну іронію, приходять до щирості та розуміння, наскільки важливо мати поруч іншого. Видається, що після “санденсівського покоління” межі 1980-1990-х років, зараз ми спостерігаємо зародження нового витку інді-кіно: невеликих комфортних драмеді. Вони говорять про біль та досвід покоління, яке з дитинства привчали про це мовчати.
