Віка Лещенко тривалий час була в команді Docudays і ділиться, якими зусиллями українське документальне кіно виходило у світ ще за відсутності супутніх інституцій. На той час показ українського кіно за кордоном був не надто поширеним і наші документалісти збирали досвід міжнародних фестивалів, щоб адаптувати його до свого й активно розвивати власний. Згодом це набуло природного процесу і постала потреба розповідати про себе через українське кіно більше — з’явилися запити на рекомендації вітчизняних документальних фільмів і кінематографістів, і це привело до пошуку інструментів поширення інформації. Тоді почали публікувати каталог українського документального кіно і формувати делегації українських кінематографістів на деякі міжнародні фестивалі, щоб стати більш видимими світу. Пізніше з’явилися профільні інституції, як Український інститут, УКФ та інші, які почали активніше працювати над промоцією української культури на міжнародний загал.
Зараз Віка є програмеркою секції «Міжнародне документальне кіно» фестивалю DOK Leipzig, до програми якого намагається долучати і українське кіно, проте визнає, що, попри співчуття і підтримку колег до України, є багато речей, яких вони не розуміють через інший контекст і спосіб життя, тож доводиться вчитися пояснювати, про що насправді той чи інший фільм і це місія кожного. Це довгий шлях і найбільший виклик на ньому — це знайти мову перекладу зі своєї на іншу, наприклад, культурну мову, а для цього потрібно вивчати середовище й отримати більше знань про вашого партнера в діалозі.
Ніколас Моліна намагається розмовляти з аудиторією з погляду фільмів і художнього процесу — відстежує співвідчуття глядача зі своїм режисерським рішенням, особливо на закордонних показах, і також відмічає вразливість лінії перекладу, особливо локального контексту.
Марія Пономарьова натомість підкреслює: «Багато українських кінематографістів хотіли б мати привілей спілкуватися лише зображеннями, однак більшість із нас за поточної ситуації не має можливості лише показувати свої фільми і брати участь у заходах. Тільки як кінематографісти ми є культурними дипломатами. Куди б ми не пішли, нас часто запитують про поточну ситуацію». Однак зазначає, як важливо знайомити аудиторію зі своїми роботами через нюанси, з якими люди можуть співвіднести себе — це сприяє формуванню емпатії. «Презентуючи себе в середовищі інших, також слід виявляти повагу, як до дому з іншими правилами, на які потрібно налаштуватися, вивчати ментальність, щоб розуміти, з ким розмовляєш, намагатися не очікувати відразу, що одні повинні зрозуміти біль і боротьбу інших. Люди можуть хотіти це зробити, проте іноді дуже неохоче, бо ми все ще живемо в постімперіалістичному світі або у світі з великою кількістю колоніальної боротьби. Тож іноді іншим здається, що достатньо лише поверхово зрозуміти вашу історію, а потім просто інтерпретувати через свій західний погляд. Оскільки російська пропаганда активно насаджувалася і в країнах Західної Європи, нашим кінематографістам потрібно бути реалістами й усвідомлювати, що присутність на показах — це не лише можливість презентувати стрічку, а й розвінчати міф про щось чи когось, при цьому сподіватися на аудиторію з добре розвиненим критичним мисленням. Частиною культурної дипломатії режисера є те, що він повинен продовжувати виконувати свою роботу як художник, але перевіряти свої відчуття і пізнавати місцевий контекст, у який вступає, неорієнтованість у якому може мати зворотний ефект».
Хав’єра Леал поділяє думку, що слід встановлювати зв’язки про взаємне (зокрема в роботі) і потрібно бути готовим почути історії та познайомитися з ними, якщо хочете, щоб історії вашої країни поширилися на інших людей. Вона зазначає, що деякі країни в латиноамериканському просторі зараз стикаються з екстремістською політикою, як-от скорочення фінансування кіновиробництва в Аргентині, що унеможливлює робити кіно та фестивалі формою опору. Тож режисерка переконана, що необхідно бути політично свідомими у своїх діях і їхніх результатах, адже це дозволить протистояти актуальним викликам.
Про культурний контекст, досвід країни і важливість повідомлення
Віка Лещенко як приклад наводить один з перших великих проєктів культурної дипломатії Docudays — See Ukraine, очолений Ольгою Бірзул, який виник ще на початку війни й розповідає іноземній аудиторії про Україну через документалістику. Його метою було потрапити передусім до країн, де російська пропаганда була потужнішою — наприклад, до Греції. Відсутність великих ресурсів на просування й опірна аудиторія створювали виклики, але довгостроково це була дуже раціональна мета. І стратегія була саме такою — вона видається логічною і сьогодні, але щоб потрапити до країн, налаштованих проти нас і де в принципі менше знають про Україну, і щось світоглядно донести, потрібні бюджети, дослідження, сильна мотивація, потрібна послідовність. Культурна дипломатія також вимагає потужного психічного здоров'я, багато відданості й ресурсів, особливо в стані приголомшення війною.
Для Ніколаса Моліни, наприклад, важливо розповідати глядачеві про чилійський культурний контекст і народ метафорично, використовуючи поезію образів, а не прямі послання, для чого більше слугують інші платформи і засоби, а не кінематограф. «Мені дуже подобається ця метафора емоцій як універсальної мови, зрозумілої без перекладу», — каже Ніколас.
Хав’єра Леал з досвіду програмерки фестивалю розповідає, що в національному конкурсі вони завжди шукають щось цікаве для соціального сектору. І в Чилі є чимало нових кінематографістів, які звертаються через минуле до сьогодення (як-от представлений на цьогорічному Docudays фільм «Непевна тінь» Селести Рохас Мугіки). А є роботи, які поетично розповідають про характерне життя Чилі і її людей (як фільм «Вогняне місто» Ніколаса Моліни). Багато різних тем і пластів і в тому, що відбувається у світі, але, як вважає команда Хав’єри, не потрібно говорити про ці речі прямо — важливо шукати способи представлення реальності.
Особливо акцентує Хав’єра на тому, що за сам показ фільму важливіші дискусія та подальша взаємодія з глядачами. Зокрема, цього року у фокусі фестивалю в Сантьяго палестинське кіно, адже Чилі стала домом для тисяч палестинців; і за відсутності палестинських кінематографістів після показів організовували розмови з представниками місцевих організацій, що надало більше контексту та сприяло роздумам. «Потрібно пам’ятати, що фільм не закінчується показами», — наголошує Хав’єра.
Марія Пономарьова порушує гостру тему представленості українського кіно на міжнародних майданчиках, що обмежується одиницями слотів для участі українських фільмів у кінофестивалях — відповідно і уявлення про український контекст формується досить обмежене. Що не стосується, наприклад, західноєвропейського кіно. Тож йдеться про спробу пробитися крізь цю ідею обмеженої «достатності» для розуміння одного культурного контексту чи досвіду для певних регіонів. Марія наводить приклад Шеффілдського кінофестивалю, де заявлена панель під назвою «Чи забагато українських фільмів?», що підкреслює необґрунтованість такого підходу. Для нас важливо відчувати, що заклик підтримати українські голоси на міжнародній арені від початку повномасштабного вторгнення — це не тимчасова тенденція, а послідовна підтримка України.
Про уважність глядача до досвіду інших культурних контекстів і їхнє усвідомлене пізнання
Марія Пономарьова ділиться досвідом перебування в Ірландії та Північній Ірландії; проводить паралелі між ірландською та українською культурами через колоніальну історію, посилаючись на лекції Тімоті Снайдера; підкреслює, як кіно (наприклад, фільм «Колінна чашечка» або серіал «Дівчата з Деррі») допомогло їй тонко налаштуватися на неочевидні культурні нюанси. Марія багато фільмує, і це спонукає її бути відкритою до множинності досвідів й уникати стереотипних очікувань.
Віка Лещенко зазначає, що ми як народ історично були досить егоцентричними і не надто зацікавленими в тому, що відбувається у світі, як і більшість. А з початком повномасштабного вторгнення ми стали дуже драматичними. У стані збереження в умовах війни досить важко плекати цікавість до зовнішнього світу, хоча водночас виникає потреба знайти універсальну мову, щоб говорити про себе на міжнародному рівні, і це видається викликом. Подекуди на Заході звучать зауваження про недостатню увагу українців до інших конфліктів, зокрема палестинської теми, попри схожість. Однак, поза досвідом, ймовірно, важко зрозуміти, що в режимі виживання не завжди є спроможність глибоко досліджувати інші досвіди, коли головна мета — зберегти власну культуру в умовах війни ідентичностей, в якій наша культура стає мішенню. Дещо інша ситуація українців за кордоном, коли, маючи більше простору та відстані, є більше залученості до міжнародних зв'язків і відкритості до реального дослідження інших тем.
Особливу увау приділяють проблемі відбору фільмів на міжнародних кінофестивалях. Зазначають, що навіть авторитетні програмери, обираючи стрічки з таких країн, як Україна, Росія, Чилі чи Палестина, часто не мають достатнього контекстного знання. Це призводить до вибору фільмів, які можуть виглядати виразно на поверхні, але насправді виявляються пропагандою або не відображають справжньої суті ситуації. Віка наголошує, що кінофестивалям критично важливо залучати компетентних консультантів для різних регіонів, щоб забезпечити якісний та об'єктивний відбір.
Ніколас Моліна ділиться, що для нього кіно є не засобом пошуку культурних контекстів, а джерелом емоційного відлуння поза конкретними конфліктами. Його досвід зосереджений на амбасадорстві теми та взаємодії з аудиторією, а не на галузевих рішеннях. Він підкреслює, що пошук універсальної культурної мови в кінематографі може працювати двояко: якщо бути занадто зашифрованим, фільм може залишитися незрозумілим; якщо надмірно зосередитися на зрозумілості для інших, можна втратити свою виразність і зазнати невдачі, але якщо бути занадто прямолінійним, можливо, фільм буде схожий на пропаганду. Потрібно знайти спосіб бути собою та показати власне відчуття ритму життя — це крихкий баланс між універсальністю та самобутністю.
Хав’єра Леал розмірковує над тим, для кого і з якою метою створюють фільми: чи орієнтовані вони на зовнішній світ, чи призначені об'єднати людей власної країни? Вона погоджується з думкою, що фільми можуть допомагати пізнавати країну чи певну ситуацію, але це не їхня вичерпна функція. «Кіно — це мистецтво, а документальні фільми — це кіно, — каже Хав’єра і додає: — Надмірно концентруючись на інформації, можна забути про чуттєвість та емоцію, які є невід'ємними складовими кінематографічного досвіду».
Про циклічність міжнародної уваги до українського досвіду і пошук шляху до глибокого тривалого діалогу зі світом
Віка Лещенко згадує величезну хвилю підтримки України та солідарності з нею на початку повномасштабної війни, особливо в культурній сфері, що вилилася в численні гранти й можливості показу українських фільмів, наприклад, у Німеччині. Проте тривала вона трохи більше ніж рік, а потім почала спадати. Зараз українська тема втрачає фокус світової уваги, поступаючись, зокрема, палестинській, що особливо відчутно на масштабних подіях, як Каннський кінофестиваль. Це пояснюється втомою людей на відстані від теми війни і природним очікуванням Європою миру, а також близькістю палестинської теми для певних діаспор. Але війна триває. І, попри відчуття перевантаженості та пригніченості, важливо діяти стратегічно, систематично, послідовно — навіть малими кроками. Віка вважає, що зараз Україна має інвестувати у власний порядок денний і культурну дипломатію, оскільки наявність коштів дозволяє формувати наративи та впливати на події. Стабільне фінансування й систематична робота надзвичайно важливі, щоб підтримувати міжнародну увагу.
Ще одне усвідомлення, яким ділиться Віка з професійного досвіду перегляду багатьох фільмів, стосується вразливості та крихкості процесу створення та презентації українського кіно у воєнний час — потрібно постійно спілкуватися й пояснювати себе світові, щоб зберегти розуміння і підтримку. На відміну від блискучих, але емоційно відполірованих стрічок, надто вільно виражених фільмів, українські кінематографісти зараз не мають привілею створювати «просто художній, божевільний фільм» без огляду на суспільну думку, оскільки це має свою ціну. «У цьому, наприклад, різниця між українськими і російськими фільмами, тому що цим людям нічого втрачати і це зовсім протилежне, бо для нас це питання виживання — те, як ми спілкуємося зі світом», — зазначає Віка. Українці не можуть дозволити собі бути надто емоційними у висловлюваннях, враховуючи втому світу від війни та постійні жертви на фронті — перед нами багато умов. У наш час українське кіно також є частиною культурної дипломатії, і це формує його вигляд.
Марія Пономарьова також зауважує, що послідовність справді дуже важлива, аби розв'язати проблему, і незважаючи на мінливість реакції світу, Україні потрібно нагадувати про себе, щоб про нас дізнавалися більше і розпізнавали. Попри можливі заклики кінокритиків до дивування глядача, на думку Марії, українські фільми повинні бути про те, що дійсно має для нас драматичний сенс, що є для нас дорогим — тим, з чим ми себе співвідносимо. І що найважливіше в цьому — це зберегти різноманітність голосів у кінематографі, а Україні пощастило мати різні сильні голоси з власним фокусом, цікавинками, зі своїми больовими точками. Марія також наголошує, як важливо не конкурувати між собою, а підтримувати — визнавати і відзначати фільми одне одного, бувати на наших прем’єрах на міжнародних подіях — засвідчувати нашу єдність. Режисерка також акцентує на солідарності, «адже від України до Палестини окупація — це злочин. Це важливо підкреслити, а не конкурувати, бо зміна фокусу уваги західних європейців — це їхня відповідальність, а не привід нарікати для нас. В Україні дуже сильні громадські ініціативи, і, попри певні виклики у взаємодії з урядовими установами, є такі інституції, як Український інститут, які допомагають належно представляти Україну в міжнародному культурному полі, попри зменшення зовнішньої підтримки».
«Ми більше ніж просто тренд, чиясь сенсація чи перевершення чужих очікувань. І так, іноді нам доводиться знімати відполіровані фільми, щоб бути більш зрозумілими кіноманам. Але в Україні є чудовий вираз, який передає наше ставлення: «Нам своє робити». І у нас є свої обов’язки. Як і наші колеги з Чилі, ми маємо бути активними громадянами, бо, крім наших культурних обов'язків, ми також маємо на меті поєднати людей з нашими реаліями, коли демонструємо свою культуру за кордоном. І нам потрібно йти своїм шляхом, не витрачати енергію на внутрішні чвари, а підтримувати і дозволяти бути іншими одне одному. Бо якщо ми будемо добрими партнерами, ми не будемо жертвами, навіть у режимі виживання», — каже Марія.
Нас не потрібно жаліти, але наш біль має бути визнаний. Ми в Україні відчуваємо, як важко утримувати цю увагу міжнародної аудиторії, включно з війною, тому ми повинні бути надзвичайно гнучкими і трансформувати наші повідомлення й наративи, щоб утримувати ці точки уваги. Бо в довгостроковій перспективі ми біжимо не спринт — ми біжимо марафон.