Чому культура важлива
Саме українська культура й ідентичність від початку були об’єктом агресії Росії, а не території, вважає новопризначений міністр культури та стратегічних комунікацій Микола Точицький.
«Путін у своїх мареннях і перекручених історичних конструкціях стверджував, що Україну та її ідентичність хтось створив. Насправді російська армія переконалась, що Україна — це дійсно феномен, частина європейської культури», — відзначив міністр. І, власне, чітко комунікувати, що українці одні з тих, хто створював «велику демократичну Європу», і є одним із завдань Мінкульту, підкреслив Точицький. А друге — формувати передумови для того, щоб переконувати партнерів і союзників максимально допомагати нам виграти війну.
«Йдеться не про протидію дезінформації, а про стратегічну комунікацію. Це набагато ширше і представляє проактивний, а не реактивний підхід. Для лідерства в інформаційному просторі потрібно формувати меседжі, а не доганяти те, що каже Путін, розбиваючи нашу ідентичність», — зауважив міністр.
«Резолюція Парламентської асамблеї Ради Європи за червень 2024 року каже: причина російсько-української війни — культурний геноцид, культурне стирання українського народу», — підтримала тезу міністра про стратегічні плани ворога очільниця Українського культурного фонду Наталія Кривда. Бо культура — це про ідентичність, про збереження людського в людині й тяглість, пояснила вона.
«Тільки культура зберігає в людині відчуття вічності, присутності, людяності, — відзначила керівниця УКФ. — Це те, що представляє нас самих собі через збереження культурної спадщини і її актуалізацію, і те, що представляє Україну за кордоном».
Ще ширше поглянути на властивість культури запропонував експерт напрямку «Освіта» Українського інституту майбутнього Микола Скиба.
«Скажу тезу, яку я почув від колеги-дієвиці культури Тетяни Огаркової на одній сесії ініціативи «Культура-2025», яку ми розпочали ще 10 років тому. Культура — це те, що дає нам винести, перенести те, що вище за людські сили, однієї людської сили як одиниці, але відчуття причетності до цього поля, пружкого поля цінностей, норм, артефактів, ландшафтів створює ту стійкість.
Тому культура — це справді питання нашої опірності, але тоді, коли вона працює як система, коли ми не зводимо її до інструменту, лише до маркера ідентичності, коли вона підживлює нас», — відзначив Скиба.
Заступниця голови Офісу Президента з гуманітарних питань Олена Ковальська своєю чергою заявила, що війна показала, як креативно культура може впливати й на політику.
«Квітень 22 року — візит Анджеліни Джолі в Україну. 24 лютого 22 року ми зустрічали в Офісі Президента Шона Пенна, влітку того ж року знімали з ним фільм. Це розуміння того, що, власне, культурні події можуть впливати на політику таким креативним шляхом.
…Таких подій, міжнародних проєктів ставало все більше і більше. І воно вилилося в те, що ми зрозуміли: міжнародний напрямок, культурний напрямок — це потужна зброя. І не Міністерство культури повинно навчатися дипломатії, а дипломати повинні навчати Міністерство культури, як працювати», — зазначила Олена Ковальська.
А ще, зауважив генеральний директор — художній керівник Національного театру ім. Марії Заньковецької Максим Голенко, культура, зокрема театр, під час війни має терапевтичну дію. «Люди шукають варіанти енергетичного перезавантаження. А театр — це живе, і глядач за цим приходить. Плюс цей простір почав відкриватися по-новому. Почав нести новий сенс. Людям це стало потрібно під час війни. Вони реально пропрацьовують свої травми. І якщо це робиться в адекватній формі, воно сприймається глядачем», — додав режисер.
Дивитися на культуру сьогодні потрібно прицільно як на інструмент у боротьбі з Росією, вважає бізнесмен Ігор Ліскі. Росія вже давно перетворила своїх культурних функціонерів на пропагандистів і активно використовує їх проти України, зазначив він.
«Зараз іде брутальна війна за виживання країни і нації. Не за якусь територію, не за домінування. Війна за збереження навіть не держави — нації українців. Ми розуміємо, що якщо прийдуть ці «брати» з півночі, українську націю максимально ефективно зачистять. Якщо раніше ще в когось були ілюзії, зараз їх просто немає», — відзначив Ігор Ліскі.
Саме культура, підкреслив бізнесмен, може стати дієвим інструментом у боротьбі і за уми українців, і за їхнє єднання, і за увагу та підтримку західних суспільств.
Культурна дипломатія чи представництво
Коли мова зайшла про «культурний десант», у залі тричі згадували хор Кошиця як «геніальний продукт Симона Петлюри», щоб просувати українську культуру за кордоном.
«Хор мав допомогти українській дипломатії отримати визнання й необхідні політичні рішення іноземних урядів. І почалося це з європейських країн, а завершилось на теренах Америки, і лише тому, що Україна на той момент уже втратила свою державність, нам складно оцінити, яку непересічну роль відігравало просування українського культурного продукту у становленні української державності вже сто років тому», — відзначив Микола Точицький.
Сьогодні в Україні є сучасні аналоги хору Кошиця, розповіла заступниця голови ОП Олена Ковальська. Приміром, тури гурту «Антитіла» викликають великий розголос.
«Це і проєкт "Культура vs війна" (цикл документальних фільмів. — Ред.) — ми зробили просто тисячі показів і мистецьких івентів під час війни. Це наші класичні театри, які їздять за кордон і представляють нас. Велику роботу проводить й кіноіндустрія. У лютому ми робили фестиваль Cinema for Victory, куди запрошували фільми, зроблені в Україні власне в період війни. Було дуже багато заявок. Ми знову анонсували цей конкурс і в лютому очікуємо ще більше заявок», — заявила Ковальська.
Театри справді відкриваються світу, відзначив режисер Максим Голенко й навів власний приклад.
«У Театр Заньковецької, наприклад, заїхала німецька команда. Рік тому це звучало б дуже дивно. Але ми зацікавили одного провідного німецького режисера, Яна Гокля, він вирішив, що в цей час йому треба бути в цьому просторі й зробити театральний продукт в Україні — про Йозефа Рота, австрійського письменника єврейського походження, який народився в Бродах, жив на Галичині й помер у Парижі. Людину, яка об'єднує нас і Європу. Приїжджає німецька команда, ставить з українцями дуже правильну за сенсами виставу. Це перший етап.
Наступний етап — приєднуються до Театру Заньковецької ще декілька європейських театрів: Deutsches Theater (Німеччина. — Ред.), Burgtheater (Австрія. — Ред.)», — розповів керівник львівського театру. І це гарний спосіб просувати український театр за кордоном, де все ще гостро відчувається вплив російської культури. Скрізь, куди не доїжджають наші дієвці, відзначив Максим Голенко, з'являється Кирило Серебренніков. Тому нам треба бути присутніми максимально, де можна.
За словами представниці ОП Олени Ковальської, культурна дипломатія активно долучалася до промотування Саміту миру, що проходив у червні у Швейцарії. Тоді наші представники контактували з міжнародною спільнотою в освіті, культурі, з молодіжними організаціями, релігійними діячами, щоб вони адвокатували участь своїх країн у Саміті миру. Також, додала Ковальська, напрацьовані алгоритми дій українських кінематографістів на міжнародних фестивалях, зокрема, така робота проводилась з командою фільму «20 днів у Маріуполі» під час отримання «Оскара».
Міністр культури та стратегічних комунікацій нагадав і про роботу Неаполітанської ініціативи — такий собі культурний аналог Рамштайну, де міністри культури Великої сімки пропрацьовують конкретні заходи «Вільнюського заклику до дії» — це план відновлення культурного сектору України, до якого вже приєдналися понад 40 країн. Ця ініціатива повинна посилити координацію міжнародних зусиль у підтримці українського культурного сектору — його збереженні, захисті й відновленні від наслідків війни. А ще вона зміцнює суспільства в підтримці української нації та Збройних сил.
Культура може бути і soft power, вважає ресторатор Євген Клопотенко. Навіть маленькі кроки дають результат.
«Нарешті їжа теж стала культурою. Це вже не тільки про поїсти. Культурна дипломатія існує і в таких простих формах», — запевнив Клопотенко. І Україну можна популяризувати так само через їжу.
«Три роки тому було дослідження: що люди за кордоном думають про Україну. Звичайно, це був Зеленський, війна, Кличко і для 1 % борщ. Коли я приїжджав і робив звані вечері, спілкувався з людьми, вони не розуміли, що таке борщ.
Минуло два роки, на Олімпіаді в Парижі я готував борщ для 400 парижан... У мене сльози були на очах: з 400 людей лише одна не знала, що таке борщ. А ще три роки тому це було 99», — сказав ресторатор.
Будь-що, що виробляє Україна, має бути конкурентним — їжа, фільми абощо, додав він.
«І коли цей борщ стає кращим за том ям, усі починають його їсти. Це стає візитівкою України... Два-три тижні тому в Україну приїхав Блінкен і прийшов до ресторану (Клопотенка. — Ред.), хтось в Америці йому сказав, що він найкращий. Прийшов, зняв відео, запостив у різні соцмережі. Так люди побачили, що існує борщ... Я можу сказати, що маленькі кроки дають великий результат. Треба просто щось робити. Ось мій меседж», — резюмував ресторатор.
На думку письменника, перекладача, представника об’єднання військових «Культурний десант» й освітнього проєкту «Твоя підпільна гуманітарка» Остапа Українця, культурну дипломатію не слід плутати з представництвом. Вона працює дещо інакше. Приїхати і розповісти, що в нас є культура — це представництво. І це робить будь-яка людина, яка їздить за кордон на запрошення, із сольними подіями тощо, відзначив він.
«Культурна дипломатія — це спосіб переконувати іноземну публіку в тому, що наша культура завжди була частиною їхньої. Не подивіться, які ми класні, що в нас є, а наша культура фундаментально є частиною вашої, нерозривно з нею пов'язана, і ви нікуди від цього не дінетесь», — підкреслив письменник.
Зрештою, завдяки туру хору Кошиця й українській культурі, яку він представляв, Гершвін написав Summer Time, «Щедрик» став Carol of the Bells, тобто Америка отримала два прекрасні культурні продукти, а Україна, котра невдовзі після туру хору втратила державність, не могла жодним чином цей культурний продукт підтримати, нагадав Остап Українець.
«Зараз частина нашого підрозділу у Сполучених Штатах у турі культурної дипломатії, і одна зі складових цього туру — це розповідати американцям про те, що в нас уже був 100 років тому тур культурної дипломатії, ми вам привозили твори, які стали основоположними для багатьох вимірів вашої культури 20 століття. Це взагалі-то наша культура, просто ви про це забули, і ми про це забули, бо самим собі, українському суспільству, дуже часто, дуже системно маємо потребу нагадувати про те, що хор Кошиця взагалі існував, і про те, що "Щедрик" — це знакова українська коляда», — зазначив Українець.
Культура формує меми, інформацію про суспільства, які відтворюються. Бізнес перетворює меми на товар, а адміністрація, державна влада намагається контролювати поширення цих мемів у потрібні собі способи, пояснив письменник.
«Сьогодні в американському кінематографі є квота на візуальні згадки росіян — томик Достоєвського десь у кадрі або "Лебедине озеро" по телевізору. Немає зловісного плану, я переконаний, який змушує американських сценаристів це вписувати, а режисерів знімати. Є культурна дипломатія, в яку Росія вкладала колосальні ресурси, котра мала в радянські часи блискучу можливість створити мережу катедр славістики, які формуватимуть цей погляд на російську культуру. Так що сьогодні західна публіка не усвідомлює своєї культурної самості у світі, де російської культури немає або де вона їм не цікава», — додав Українець.
Чи можна змінити це — питання складне, «бо російська культура має інструмент, якого ми не маємо — Газпром», наголосив письменник, відповідно «Русскій дом» (російські центри культури й науки за кордоном. — Ред.), де б він не був, має непорівнювано більше ресурсів перетягувати до себе фахівців, за якими підуть люди, котрі з цими фахівцями працюють. Мова не тільки про культуру, це й про психологічну допомогу після повномасштабного вторгнення.
Але, відзначив Остап Українець, Українська держава має насправді величезну мережу неофіційних культурних представництв — українські ГО, які працюють за кордоном за законами держав, де вони живуть, і на фінансуванні держав, де вони живуть і працюють. Наприклад, Фундація масових видовищ у Польщі, Організація українців Барселони тощо. Ці організації не вимагають від України фінансів, а потребують лише зв’язку з батьківщиною, наголошує письменник.
«Ці організації створені, щоб зберігати свою ідентичність за кордоном, і якщо ми говоримо про те, що людей, які опинилися за кордоном у 22-му, потрібно якось повертати, вони мусять пам'ятати, що є українцями. Власне ці інституції мені видаються невикористаним ресурсом і, можливо, найбільшим ресурсом, який у нас зараз є. Тому що вони вже існують, вони вже мають напрацьовані стратегії роботи. Єдине, чого їм бракує, — фідбеку», — заявив Українець.
Україна ніколи не зможе конкурувати з Росією грошима, кількістю чи масовістю культурних продуктів, підкреслив бізнесмен Ігор Ліскі. Саме тому нам: суспільству, державі, всім інституціями, діаспорі, бізнесу, культурним діячам тощо — треба бути більш організованими, креативними і згуртованими. Це може бути відповіддю, вважає він.
І працювати така система культурної дипломатії з різними цільовими аудиторіями: українцями за кордоном, кількість яких уже майже зрівнялася з тією, що залишилося в країні, і з іноземцями — має різними шляхами і продуктами, та неодмінно якісними і згенерованими в Україні, підкреслила заступниця голови ОП Олена Ковальська.
Дискусія навколо збереження культурної спадщини
Проблему знищення історичної спадщини перед Міністерством культури, яке на дискусії представляв нещодавно призначений очільник Микола Точицький, порушила голова громадської ініціативи «Голка» Ірина Федорів. Вона нагадала, що забудовники нищать пам’ятки культури не гірше за ворога. Назвала два конкретні приклади — Китаїв і Музей видатних українців, про які ми нещодавно писали на LB.ua.
«Коли Росія проти Нового року била по музею Шухевича, це дійсно війна за збереження нашої ідентичності. Але іноді ми справляємося без ворога. Якщо будувати готель біля Музею видатних українців, він може завалитися, якщо дозволити забудову Китаєва, де збереглась археологія часів Київської Русі, ми своїми руками нищитимемо історію, на якій будується наша ідентичність», — заявила Федорів, наголосивши, що активістам потрібна підтримка й адвокація міністерства в судах.
У відповідь на це міністр зазначив, що справ стосовно незаконної забудови близько сотні. І сьогодні претензії до збереження нашої спадщини є і від ЮНЕСКО, і від ЄС.
«Є важливий елемент для усвідомлення, яке має бути в кожного — від забудовників до звичайних громадян: спадщина — це те, що належить державі. Саме тут я проти децентралізації та передачі на місця питання вирішення, де мають бути відповідні ареали й буферні зони. Тому що є чітко прописані нормативи», — зауважив Микола Точицький.
При цьому він акцентував: «Без виконання низки директив Європейської Ради, рішень Європарламенту і конвенції ЮНЕСКО щодо захисту культурної спадщини не бачити нам Європейського Союзу».
На думку міністра, Україна має максимально зібрати все, що ще не знищене росіянами, і охороняти для майбутніх поколінь.
«Без збереження не буде того, що ми маємо. Це не про гроші, це про вічне, тому що це належить Україні й українцям. Ми з вами не вічні, але спадщина може бути вічною, якщо ми правильно підійдемо до її збереження», — сказав міністр.
Але тут є проблема, зазначила ректорка Харківської школи архітектури Ірина Мацевко: фактично нема фахових управлінців культурною спадщиною.
«Якщо подивитися, хто зараз займається спадщиною кваліфіковано й успішно, це переважно недержавні структури. Масово створюються гошки, тому що в нас немає управлінців спадщини в Україні. Це нові інституції, наприклад, як "Індекс", яка засновується Австрійським інститутом, як Центр міської історії, який має один з найкращих і найбільших архівів оцифрованих матеріалів. Це ГО, створене дуже важливими людьми в Україні, які є очільниками державних інституцій. Але чомусь через державні інституції вони не змогли робити цю роботу», — заявила Мацевко.
Те саме стосується й освіти та, відповідно, підготовки кадрів у цій сфері, додала вона.
«Студії спадщини зайшли в Україну років 10 тому, і до сьогодні УКУ сміливо бореться, щоб їх не закрити, тому що це нерентабельно фінансово. Усі університети мають кафедри пам’яткознавства й музеєзнавства, і коли ми говоримо про спадщину, далі оперуємо радянськими конструктами. Ми не маємо ні одної спеціалізації з управління спадщиною, яка відповідала б міжнародним стандартам, — акцентувала ректорка Харківської школи архітектури. — Я багато спілкуюся з різними міжнародними інституціями, вони говорять про те, що ЮНЕСКО не мають з ким працювати. Мало хто з цих державних інституцій розмовляє англійською мовою, і ще менше можуть говорити спільною мовою, однаковим дискурсом. Тобто ми хочемо адвокатувати щось, але кількість людей, які можуть це робити, не така велика».
На це міністр культури заявив, що в питанні збереження культурної спадщини міністерство зараз працює з європейськими колегами над декількома стратегіями. Вони мають допомогти подолати ризики збереження культурної спадщини, підготувати фахівців і створити умови для збереження артефактів і цінностей, визначити межі державного і приватного партнерства. Для підготовки необхідних законопроєктів послуговуватимуться канадським, французьким і британським досвідом. Презентувати ці стратегії планують навесні.
І трохи про проблеми галузі
Представниця Офісу Президента Олена Ковальська акцентувала, що необхідно вивести Державне агентство у сфері кіно з підпорядкування міністра Кабінету Міністрів і реформувати. Оскільки кінематограф як потужний інструмент впливу на масову аудиторію сьогодні, на її думку, не допрацьовує.
«Є потреба переглянути задачі, які стоять перед Держкіно, переглянути його структуру, підпорядкованість, тому що зараз воно підпорядковується міністру Кабінету Міністрів, і це потребує змін. Залежно від того, які будуть у цієї організації задачі, буде змінена чи доопрацьована структура. А стратегія пошуку керівника має бути такою, як для Міністерства культури (Микола Точицький — колишній кадровий дипломат. — Ред.) — там дуже важлива міжнародна складова… Тому що лінія фронту проходить не тільки на сході нашої країни, але й на Заході, і там повинні працювати наші митці», — зауважила Олена Ковальська.
Водночас член кінооб'єднання «Вавилон'13» і член Європейської кіноакадемії Андрій Котляр назвав Держкіно «глибоко деградованою структурою, синонімом слів "сором" і "сум"».
«Я не буду зупинятися на тому, чому так сталося, бо про це вже, мабуть, треба писати дисертацію. Варто поговорити про те, що через неспроможність державної політики і ще багато факторів 2025-го і 2026-го в нас буде все погано з українським кіно.
Мені дуже сподобалася теза про те, що українська культура має ставити перед собою питання, що зробити, щоб Україна перемогла. І це правдиво. І ми, як кінематографісти і документалісти, готові бути саме тими людьми, які будуть доносити меседжі. Але виключно коли держава почне працювати з нами за чесними правилами гри. Тому що коли ключова інституція, в яку повертаються договорняки, якісь мутні схеми, грає нечесно, то і українські кінематографісти залишаються сам на сам… Я не знаю, до якого міністерства треба приєднати Держкіно, але його точно треба приєднати так, щоб туди повернулися прозорі правила гри і доброчесність», — зазначив Котляр.
Він додав, що Держкіно, як не дивно, минулого року отримало функцію документування воєнних злочинів, відтепер кінематографісти долучені до цих процесів.
«Так от, без чесних правил гри всі ці тендери, державне замовлення будуть отримувати люди, які робитимуть це халтурно. А халтурний серіал про любов — це просто халтурний серіал про любов. Халтурний фільм про воєнні злочини в Бучі, Ірпені чи Херсоні — це серйозний удар по репутації нашої країни», — відзначив Андрій Котляр.
Ректор Київського національного університету ім. Тараса Шевченка Володимир Бугров загадав про мізерну присутність у європейських університетах українських книжок, тоді як російських — стоси.
«Це студентське середовище, яке голосує. Студентське середовище, яке впродовж п'яти-семи років буде формувати ситуацію у своїй країні», — відзначив ректор.
За його словами, сьогодні літературу в закордонні виші завозять точково ті, хто їде з приватними візитами, а робота ця має бути системною і на державному рівні.
Повертаючись до молоді і студентства, підприємиця і засновниця Made in Ukraine Юлія Савостіна зауважила, що до дискусії про культуру мають залучатися й освітяни, а в розвитку культурних проєктів мають брати участь і діти 10–17 років.
«Вони ж усі у школі на перервах розмовляють російською мовою. Через 10 років "завдяки" цій мові хтось їм скаже, що "ми ж рівні, ми ж такі, як і ви". Якщо ми не залучимо до розвитку, до переосмислення культури, культурних продуктів, створення принципово нових продуктів і популяризації дітей, ми можемо програти цю війну, але через 10 років», — вважає Савостіна.
Мистецтвознавиця, кураторка, представниця Українського інституту у Франції Ольга Сагайдак звернула увагу на те, що музейні працівники, бібліотекарі й директори музеїв сьогодні отримують шість-вісім тисяч гривень заробітної плати. І з цим треба щось робити.
«Тут питання не збільшення бюджету. Тут питання в тому, що якщо ми не можемо це все утримувати, нам дорого, можливо, треба перестати зарегульовувати і тримати цих людей в заручниках. Цей сектор дуже потребує дерегуляції та лібералізації. Тому що заручниками служіння культури є якраз дієвці культури», — сказала Сагайдак.
Також вона наголосила, що росте колосальна прірва з дієвцями культури, які на фронті, про що говорив режисер Олег Сенцов.
«Вони не розуміють, коли повернуться. І вони вже не долучаться до культурної дипломатії, тому що часто виконують свою місію на бойовому посту. І вони не знають, коли цьому буде кінець, цих речей не комунікують. Дієвці, які чекають, як манни небесної, дозволу або недозволу виїхати за кордон, — це теж лотереї і теж привід для маніпуляцій.
Отже, сервільність культури — це небезпечно. Перш за все для влади. Це втрата довіри між, власне, сферою культури, гуманітарною сферою, яка може народжувати сенс і пояснювати сенс. І ця криза поглиблюється. І в результаті дієвці культури можуть перестати бути тими, хто допомагає нам здобувати перемогу, і стати тими, хто буде думати, як скинути владу», — зауважила кураторка українського мистецтва.
Щодо виїзду за кордон представників культурної сфери, то очільник Мінкульту Микола Точицький зазначив: щодня розглядає до 100 звернень, а оскільки єдиної бази всіх, хто виїжджає через міністерство, немає, інформацію про кожного доводиться шукати самостійно — це вимагає часу.
До того ж, відзначив він, є проблема іншого характеру — кожен п’ятий, хто виїжджає з дозволу Мінкульту, не повертається, а міністерство несе відповідальність за це. І відомство звернулося до Кабінету Міністрів, щоб унормувати строки подання й пакет документів.
Заступниця очільника Офісу Президента з гуманітарних питань Олена Ковальська також вбачає певну проблему в тому, що багато культурних продуктів у країні фінансують грантами міжнародних організацій чи коштом українського бізнесу. І це потребує систематизації, оскільки розраховувати на бюджетне фінансування повною мірою дієвці культури не можуть, а приватне відбувається за принципом «хто перший прибіг, того і гроші».
«Гроші мають іти туди, де потрібно. Усі мають розуміти, які стратегічні напрямки потрібно підтримувати, де потрібна, може, більш законодавча підтримка, адміністративна. Щоб це було впорядковано... Ідуть дискусії, ми багато спілкуємося з культурними діячами, виявляємо їхні потреби, але поки ми всі не візьмемося й не складемо єдину стратегію, нічого не буде», — підкреслила Ковальська.
Брак фінансування культурної сфери теж виринав серед першочергових проблем. З одного боку, зазначила керівниця Українського культурного фонду Наталія Кривда, дієвцям дійсно бракує коштів. А з іншого — партнери хочуть бачити, що Українська держава теж вкладається у свою культуру.
«Ми зараз, усі інституції, проводимо одні й ті самі перемовини. І наші іноземні партнери кажуть: ми готові допомагати, але ми хочемо бачити добру волю держави. Держава має інвестувати у свою культуру. Щоб промотувати Україну за кордоном, треба виробити цей продукт тут. Виробити продукт, об'єктувати, опредметнити цінності, смисли, формувати тексти, культурні події і так далі. І держава не може сказати: я не інвестую в це», — відзначила Кривда.
Її підтримала директорка Історико-національного заповідника «Бабин Яр» Роза Тапанова.
«Держава повинна показати більш як на 50 %, що вона працює з цим меморіалом, із заповідником, з кіно. Показати пріоритетність, що це у її стратегії, баченні. І вона запрошує інших партнерів. Це нормально, бізнес завжди з культурою», — сказала Тапанова.
Тож Наталія Кривда закликала всі культурні інституції та дієвців разом адвокатувати збільшення бюджету на культуру, пояснювати, чому це важливо і що це не запит виключно культурної сфери, а запит суспільства.
Однак при цьому бізнесмен Ігор Ліскі нагадав, що сьогодні держава обирає — профінансувати 155 мм снаряди чи дрони, укомплектувати ще дві бригади чи виділити гроші на культуру.
«І це дуже складні рішення», — зауважив бізнесмен.
Дискусію також можна переглянути у відеоформаті: