Ясіня — одне з найбезпечніших і віддалених від фронту селищ України, проте війна тут відчувається в усьому. На центральній алеї — величезні банери з портретами полеглих, на стіні школи — мурал на честь героїв ЗСУ, а в коридорі — велика пам’ятна дошка. У громаді працює волонтерський центр, де переселенці разом з місцевими шиють одяг для поранених і плетуть маскувальні сітки. Яна з Чернігова пошила яскраву хоругву для «Фантазерів», прикрасила стрічками та літерою «Ф» (згодом учасники фестивалю урочисто підняли її на гору). Провокуючи замислитися, як змінився контекст селища, кураторки назвали художню резиденцію «Тил».
Люди з яскравим волоссям у неонових костюмах порушують звичне життя в сонній на час мертвого сезону Ясіні. Проте в основі «Фантазерів» лежать співпраця і створення спільних просторів для жителів й учасників. «Ми прагнули об’єднати місцевих жителів Ясіні з переселенцями за допомогою мистецтва. У нас були танці, народні співи, презентації книг, керамічні воркшопи, музичні вечори. Не було задачі виготовити кінцевий продукт, не вимагали від художників робити складну виставку. Хотіли делікатної інтервенції, щоб нікого не образити й не зачепити», — розповіла співкураторка художньої резиденції Жанна Кадирова.
Щоранку художник Diva Butterfly запрошував на йогу на галявині поруч з готелем «Едельвейс» — основною локацією фестивалю. По обіді всі охочі долучалися до кінопоказів у недобудованій лазні чи вистави документального театру, яку переселенці готували з драматургинею-документалісткою Тетяною Киценко. Можна було завітати до Lees Li на сеанс ворожіння на таро або відвідати «Фотоательє чудес у Дани і Наталки» — попаповий салон краси співкураторки художньої програми Дани Брєжнєвої та фотографки Наталки Дяченко. Фотоательє запрошувало на макіяж і портретну зйомку, а після процедур учасниці й учасники ділилися в анкеті враженнями про красу і ставлення до себе. За словами авторок ідеї, вона мала великий попит серед місцевих.
Попри гнучкість у підході до продакшну робіт, продуктивності учасників вистачило, аби зібрати фінальну виставку в «Едельвейсі», де художники провели авторську екскурсію. Твори учасників стали радше приводом розказати власні історії та поділитися приватним досвідом війни, яка кожного торкнулась у свій спосіб. Художниця й активістка з Донецька та Маріуполя Діана Берг зібрала кілька артефактів, що розповідають історію її життя. На колажі, який вона назвала «Автопортрет», Діана стоїть на березі Азовського моря; на місці обличчя наліплена її довідка переселенки з 2014-го, коли захопили Донецьк. У іншій роботі, «Історії Маріуполя», Берг зібрала артефакти, що описують втрачене місто її очима: уламок смальти з мозаїки «Туризм і відпочинок» маріупольського готелю «Турист»; банку кільки, яку Берг купила в перші дні окупації; гвинт від російського танка, який підхопила під час евакуації. Презентацію художниця перетворила на розповідь про виїзд із блокованого міста через три російські блокпости.
«Кожного разу, коли я бачу гори, я згадую терикони», — каже художник Віталій Матухно, чиї відеороботи також присвячені його рідному Лисичанську. На виставці Матухно показував фільми з архівними зображеннями донбаського пейзажу, який він деконструював за допомогою візуальних ефектів. Інший фільм Матухна, «Души прекрасные порывы», показ якого відбувся напередодні, є надзвичайним прикладом медіаархеології не лише втраченого міста, але і втраченого часу. Автор використав відеосюжети однойменної телепередачі лисичанського телеканалу «Акцент», які транслювали з 2001 року. Закинута у 2014 році будівля каналу поступово занепала, і саме на її руїнах Матухно знайшов касети з документальними сюжетами за участю місцевих поетів, музикантів, краєзнавців, з репортажами з лисичанських підприємств, з концертами з місцевого БК. Усе це спроєктував на тло сучасного Лисичанська, більшість якого лежить у руїнах. Цінний як документ часу, що невблаганно минає, фільм водночас фіксує перехід українського суспільства з постколоніального в деколоніальний стан, неможливий без болісних втрат.
Ледь не кожна робота виставки натякає, що запропонованого кураторками «тилу» насправді немає навіть тут, у найбезпечнішій точці України. На стіні готелю невеликі полотна з яскравими імпресіоністичними квітами. Написані вони не олією і мають рельєфну поверхню. Це роботи Дмитра Ульянова, колишнього військового, а тепер художника-самоука, який почав малювати, аби побороти сильний ПТСР. Ульянов, який познайомився з Жанною Кадировою в художньому кластері на Кудрявці, де працював охоронцем, винайшов власну художню техніку. Він малює пластиком, який збирає і плавить на вогні або за допомогою паяльника. Під час резиденції художник зібрав сміття на березі Чорної Тиси і використав як матеріал для пейзажу Ясіні.
Ульянов не єдиний учасник-військовий. Художник, а після повномасштабного вторгнення офіцер Збройних сил Макс Роботов зіграв лайв-сет на басі в межах звукового перформансу від гурту _mediaklub. Музична програма загалом теж далеко відійшла від тилової. Містом-партнером фестивалю став Дніпро, а куратором музичної резиденції — Євген Касьян, учасник тамтешнього Kurs Valut. Під керівництвом Касьяна музичну програму наповнили виступи гуртів лейбла дніпровської музичної формації Module-Dnipropop. Зараз керівники та деякі резиденти легендарного Module також служать у війську. Kurs Valut, чий фронтмен Євген Гордєєв вигадав жанр «донбасанова», став і неофіційним хедлайнером фестивалю. Колектив відомий вигадливими текстами й експериментами зі звуком: у піснях можна розрізнити звуки системи голосування депутатів у Верховній Раді або дніпровського світлофора.
Воєнне тло стало й основною темою музпрограми. Коли виступав музикант Антон Слєпаков з проєктом «Warнякання» — поетичними рефлексіями на події війни, учасники довідалися про влучання російської ракети в харківський термінал «Нової пошти», де загинуло сім людей.
Попри неуникну тінь війни, ситуацію, яку створили «Фантазери», найлегше описати поняттям «магічний реалізм». Усе: від ранкових Карпат у тумані і запашної грибної юшки в місцевій колибі до «буханки», яка везла «фантазерів» на круту гору, іноді стаючи вертикально, усупереч законам фізики, – здається можливим лише тут і лише якщо сильно замріятися. «Стоячи опівночі у клубі на Драгобраті, де немає комендантської години, слухаючи музику від людей і серед людей, які їхали заради цього колективного моменту на високу гору — що це, як не утопія?» — зауважила колега, журналістка Ольга Папаш.
Дійсно, «Фантазери» залишили враження фестивалю, що наполегливо шукає утопію. І якщо навіть Карпат сягає брутальна реальність війни, то «Фантазери» не бояться обживати її, розуміючи, що відкладати життя нікуди. Отже, якщо не тут і не зараз, то іншої утопії може не бути.
