Сіссі (масштабна роль зірки європейського кіно Вікі Кріпс) приймає ванну: навчається затримувати дихання якомога довше; здається, що під водою їй значно комфортніше, ніж на суші. Там на неї чекають корсети, нудні вечері, на яких їй не дають слова, і роль дружини імператора Франца Йосифа — переважно декоративна. Сіссі виповнюється 40, і більшість людей навколо не упустять нагоди нагадати, що цей вік — максимальний для багатьох жінок в імперії, а також додати, що виглядає Сіссі якось не дуже — мабуть, знову змінила дієту.
На противагу публічному образу ми бачимо жінку, котрій не подобається роль, у якій вона опинилась: за будь-якої нагоди вона прагне звільнитися від неї. Її втіха — їзда верхи, подорожі до інструктора у Велику Британію і цікаві розмови. Так Кройцер “знайомить” Сіссі з Луї де Принсом, винахідником того, що в результаті стало кінокамерою: вони справді одночасно перебували в Англії, але документальних свідчень про їхню зустріч немає.
Утім ця деталь важлива, щоб передати, що імператриці подобалося все неконвенційне і нове, що вона багато в чому випереджала свій час і саме тому навколо її фігури утворився флер трагічності. Режисерка додає до біографії Сіссі деталі, яких не було в реальності, щоб надати її фігурі достовірності. І якщо в “Марії Антуанетті” Софії Копполи “сучасні” деталі були радше анекдотом, то в Марії Кройцер вони додають глибини, адже контрастують з фактами життя імператриці. Так, після 40 років Сіссі носила темні вуалі і не давала малювати свої портрети, вона подорожувала інкогніто й усувалась від публічних подій, наскільки можливо. Вона правда була одержима своєю фігурою, виснажувала себе дієтами і затягувала корсети на максимум. Так, вона була інтроверткою і розумнішою, ніж це було б комфортно для оточення.
Чи має вона нам подобатись? Ні, і Кройцер малює портрет жінки, яка не зобов’язана всім подобатись, хоча всі цього очікують. Тому Сіссі в “Корсеті” не стримує коментарів щодо служниць і не вирізняється щедрістю, не відпускаючи від себе придворних дам. Непересічність йде в цьому випадку в парі зі складним характером, і авторка “Корсету” цього не боїться.
Для глядачів “Корсет” цілком може стати інтелектуальною вправою: наскільки реальні факти з життя людей, про яких знято, додають достовірності їхнім фігурам на екрані? Чи доцільно передавати все до найменших деталей, і якщо можна обійтися без цього, то де межа, за якою підтасовування фактів біографії стає фальсифікацією? І чи зобов’язує жанр “костюмованої драми” до історичної достовірності в поведінці чи манерах? “Портрет дівчини у вогні” Селін С’ямми доводить, наприклад, що ні: екранні світи можна конструювати на свій розсуд, якщо це доречно для персонажів та історії, яку вони проживають.
В українському кіно тільки й чекають на сильні біографії героїв пантеону, але з пафосних спроб екранізувати життя Симона Петлюри чи Василя Стуса належить зробити відповідні висновки: прямолінійні бронзові байопіки більше не працюють, особливо в умовах скорочених бюджетів. “Корсет” Марії Кройцер, серед іншого, може навчити нас дивитися незамиленим оком на гранд-персонажів історії і робити їхні досвіди наближеними до глядачів з будь-яких епох.