Федоре, розкажіть, будь ласка, про появу вашої мініскульптури.
Для мене було сюрпризом. Скульптор Роман Мурник — мій товариш — вислав фотографію вже зі зробленою скульптурою. Питаю: «Це що?» А він каже: «Це професор з окопу, може, знаєш його?» Я здивувався: «Навіщо?» Він відповів: «Це не ти. Це мем, який належить Україні».
Де саме розташували цю фігурку?
Її поставили неподалік мого будинку, там пам'ятний хрест, на якому написано «Боже, бережи Ужгород». Це було 31 грудня — такий приємний подарунок на Новий рік. Приємно, що цьому професору з окопів зробили правильне сусідство: філіжанка закарпатської кави, бо як без того, і ноутбук, з якого я читав лекції… Це 54-та мініскульптура, на якій завершився 2022 рік. Сподіваюся, 55-та буде про щось мирне, невоєнне і хороше.
Розкажіть про цей історичний знімок, на якому ви в окопі викладаєте студентам. Знаю, що його авторство належить вашому побратиму Віктору Щадею.
Так, ми з Віктором в одному взводі і в одному відділенні з 24 лютого. Пішли разом після того, як я прочитав пари. Пари я читав і далі, з дозволу керівництва: я брав нічні чергування, а вранці, коли вже всі йшли спати, читав лекції.
І от одного разу Віктор сфотографував мене — він робив багато різних фотографій, писав (у фейсбук. — Ред.) про всіх хлопців; про те, як три брати в нашому взводі разом служили; про батька і сина; написав і про мене — і це перетворилося на такий [медійний] вибух. Та це була моя звичайна робота, яку я робив і роблю далі — ясно, з дозволу військового керівництва і з дозволу керівництва вишу.
Ви пішли в ТрО, не маючи жодного військового досвіду, як і більшість ваших побратимів, і при цьому потрапили на Ізюмщину — фактично на передову…
Я переконаний пацифіст, але є моменти, коли треба переходити червоні лінії. Треба було зробити цей вибір — або ми всі були б знищені як нація, нам залишилося б або емігрувати, або бути зґвалтованими та вбитими. Тож я, як і мільйони українців, зробив свій вибір і пішов записуватися 24-го, першого ж дня — пішов із холодним розумом, як соціолог, як філософ, без емоцій.
До цього я ніколи не служив в армії, мій максимальний досвід — це якісь американські фільми-екшни. Та за 40 днів нашого злагодження в батальйоні ТрО і конкретно в моїй першій стрілецькій роті я отримав досвід роботи зі стрілецькою зброєю. Ми 40 днів перебували в одній казармі, не ходили додому ночувати, пристосовувалися до умов бойових дій. І коли вже були в зоні траси Слов'янськ – Ізюм, то нам вже було легко в окопах. Не думали вже про якісь побутові речі, думали про оборону, про зброю. І саме там зрозуміли, що головна стрілецька зброя — це лопата, щоб заритися. Тому що це війна артилерії і ІТ-технологій. Можливо, у двох відсотках випадків доля вирішується стрілецькою зброєю, і це, очевидно, спецназ, спецпідрозділи. Усі інші держать лінію військової оборони, де все вирішується високими технологіями — ну і людським фактором під назвою «українці».
Чи розуміли ви як філософ і соціолог, що велике вторгнення невідворотне? Пам'ятаю, що напередодні ви проводили інтелектуальні ігри, де дебатували на цю тему, висловлювали сумніви. Але то була гра, а що ви думали насправді?
Я чітко був упевнений, що буде якась акція. Але ви ж знаєте, скільки колаборантів було серед правоохоронних органів, суддів, у церкві… Логіки не було в тому, щоб військово захоплювати те, що ти і так уже захопив економічно, політично, адже Росія і так на 60% управляла нашою країною. Та завжди забуваю, що є ірраціональність, так звана теорія чорного лебедя Нассіма Талеба. Тобто я до кінця не вірив, що вони вчинять ірраціонально, позбавлять себе комфорту, в який вони вкладали ресурси та яким бахвалились у медіа.
Цей другий етап війни, який розпочався 24 лютого, він алогічний. На першому етапі ще було зрозуміло, що їм потрібні території, а на другому вже зовсім не ясно, що вони хочуть. Чому вони просто так убивають людей, ґвалтують жінок, спалюють дітей. Тепер ми маємо статистику, яка переросла в кількісний аналіз, і ми можемо сказати, що це їхня сутність, що їм це подобається робити і вони робили б це й далі.
Власне, історія ХХ сторіччя — підтвердження цього. Це історія геноцидів, концтаборів, воєн.
…Свого часу ви обіцяли студентам перемогти до 1 вересня, щоб уже нормально взятися до навчання. Але доля розпоряджається по-іншому.
Я думаю, що обіцянку свою виконав, бо на початок навчання, яке цьогоріч було 15 вересня, я відпросився в комбата та прийшов в університет, і ми разом з першокурсниками зробили на кафедрі всі традиційні заходи. Я попідписував необхідні папери, запустив роботу кафедри. Під час цих бюрократичних процедур зрозумів, що треба довиконати свій обов'язок.
Я думаю, коли буде 365 день війни, кожен зможе зробити підрахунок користі від себе. Кожен має здобути перемогу, здобувати її всередині себе. Я вважаю, що зараз моє місце — це освітній фронт. Я працюю в напрямку цивільно-військової співпраці, ПТСР, який очікує багатьох солдатів. Я в цьому спеціаліст, і зараз із багатьма іншими ми розробляємо нові платформи, проводимо конференції. Я вибудовую свої контакти на той час, коли зможу це робити поза основною військовою діяльністю. А зараз працюю з цим безпосередньо в батальйоні, у 101 бригаді.
Друга моя фішка — це угорське питання. У мене частково угорське ДНК, по лінії батька. Угорська політика під час україно-російської війни неоднозначна, але ті солдати-угорці, які воюють у складі 101-ї та 128-ї бригад, показують, на чийому боці угорці. Можливо, ви бачили ролик з переговорами угорською мовою між українськими солдатами? Ми передавали в ефір важливу інформацію, але угорською мовою. Це ніби індіанці навахо під час Другої світової — хто там встигне перекласти, що вони говорили?
Угорці за національністю, за культурою — на стороні України. Усе інше — пусті слова і медійні маніпуляції. Тому роботу з угорським питанням я вважаю своєю другою важливою роллю на цій війні. Ми і колядуємо угорською в окопах, і звільнили кілька харківських сіл з українським і угорським прапорами — нам це дозволило зробити керівництво, щоб потім вся Угорщина це бачила, щоб це опублікували всі угорські медіа. Коли настане перший день перемоги, це буде найважчий день на планеті Земля, бо буде велика черга переможців — а ми будемо стояти і дивитися, хто в цій черзі з квітами вітає з вікторією Українську державу, українську націю.
Ви знаєте нашу систему освіти зсередини, добре розумієте її. Очевидно, що реформа системи вищої освіти назріла вже дуже давно, а після війни її точно не можна буде відкладати. Якою б ви її бачили?
Можливо війна якраз стане поштовхом до швидких дій. Бо війна сама є і експериментом, і лакмусовим папірцем, тут усе це відбувається надзвичайно швидко.
Нещодавно на саміті перших леді і джентльменів, де я мав честь виступати, була висловлена думка, що ми можемо втратити близько двох мільйонів учасників майбутнього творіння української нації від нуля до 18 років. Це діточки, які виїхали разом з батьками. Їх, наприклад, у Литві 50 тисяч, у Латвії – близько 60 тисяч, і ці країни радо забирають наш цвіт нації. Тому реагувати треба дуже швидко.
На першому етапі треба повернути їх назад або залишити ментально українцями. Через онлайн-освіту, через дитячі мультфільми українською мовою, через ігрові уроки. Коли закінчиться війна, багато жінок запропонують чоловікам: «або ми, або залишайся там». Звичайно, більшість чоловіків виберуть свою сім'ю, і тому Україна може втратити і їх.
Зараз маємо також і другий етап – він почав формуватися під час вступної кампанії, яка переконує йти у вищі навчальні заклади України, а не в інші. Адже європейські, африканські, американські виші відкрили пільгові вступні напрями. Тому я вважаю, що МОН зробило дуже правильно, полегшуючи вступ через мотиваційні листи та інші форми.
І, нарешті, третій етап. Щоб не перетворити освіту у профанацію, потрібно знайти ті основні напрями, які показала війна. Є професії, які стали дуже необхідними: це не тільки ІТ-технології, військові, транспортні, медичні спеціальності. Це, наприклад, політологи, історики. Важливими є українська мова, культурознавство — саме їхня відсутність на педагогічно-науковому фронті призвела до теперішнього стану. Я не кажу про якісь там національні лозунги, я говорю про елементарне знання культури, історії.
Поза своєю основною діяльністю ви активно волонтерите. Як змінилися потреби від початку великої війни?
У перші тижні ми брали все підряд: ви знаєте український характер: «про всяк випадок» і «хай воно буде». Під час бойових дій ми дізналися, що не потрібно. У мене спочатку було 5 рюкзаків — тепер це один бойовий рюкзачок і ще баул, де в мене змінний одяг, змінне взуття на випадок дощу чи снігу. Все. Головне, як виявилося, це БК – повний бойовий комплект, а також вода та індивідуальна аптечка.
Зараз армія не просто добре забезпечена, а суперзабезпечена. Державна служба працює фантастично. Єдине, що, можливо, шкутильгає — це логістика, адже армія — це не фірма, і тут дуже багато наказів, затримок.
Ми почали більше працювати з тиловими друзями, які, наприклад, оголосили для нас збір на антидронну пушку: це дорого, і до цього треба підійти інтелектуально, посидіти в інтернеті, поспілкуватися зі спеціалістами. Також ми принципово активізовуємо в Угорщині цілі громади міст, щоб вони допомагали українській армії, щоб були причетними до спільної перемоги.
Як змінилося ваше рідне Закарпаття з початку великої війни? Пам'ятаю, коли ми зустрічалися на Закарпатті два роки тому, ви говорили, що переселенців зі сходу не так багато, тому що у 2014-му вони настільки далеко не заїжджали. Але зараз дуже багато людей шукають прихистку на Закарпатті, яке вважається одним з найбільш захищених регіонів України. Яким є його обличчя зараз?
Закарпаття стає краєм, де формується обличчя майбутньої України. Тут усе перемішалося. Такі події, як війна, руйнують стереотип «схід-захід-північ-південь». Війна сформувала новий факт під назвою «єдина Україна», «український народ». Через Закарпаття пройшли в Угорщину, Словаччину, Румунію багато мільйонів людей, і закарпатці самі вийшли зі свого конформізму, своєї маленької шкаралупки, взяли участь у всеукраїнському будівництві і всеукраїнській обороні. Тому Закарпаття змінилося зсередини, ментально. Я думаю, що той край, який раніше вважався на задвірках від Києва, тепер буде лицем України в бік Європи.
Вас називають батьком закарпатського туризму – ви його активно розвивали. І, напевно, можете сказати, як він зміниться чи не зміниться після нашої перемоги. Перші роки будуть в економічному сенсі не дуже простими, але запит на відпочинок і розваги саме всередині країни підвищиться.
Я вже собі зафіксував туристичні фактори, які точно треба буде підсилювати. Люди, які приїхали з міст-мільйонників, які відпочивали в Туреччині чи в Єгипті, а тепер вимушено опинились на Закарпатті, ці люди показали, що їм найбільше подобається. Як би ще можна було зробити такий соціологічний експеримент?
Я точно знаю два фактори, які нас виведуть вперед, і буду розвивати їх у 2023 році й потім. Перший фактор — це геотермальне серце України. SPA Wellness — це наша фішка, на цей момент нам немає рівних, і ми будемо тут завжди на крок перед іншими регіонами. І другий — це солодке серце України. Наприклад, один з найзнаменитіших десертів України – торт «Ужгород». Його робить мій товариш Валентин Штефаньо, і в нього закінчуються десерти вже о 12:00. У нас тут найсмачніші тістечка, солодощі, і це підтверджено всіма регіонами України. Кондитерська галузь і SPA Wellness галузь — це будуть топові напрямки наступного року, а ми будемо їх підсилювати різними моментами, від мініскульптур до якихось фестивальних рухів.