Аліна Горлова
«Від самого початку ми документували на камеру більшу частину того, що могли зняти. Це були руйнування в Києві, поїздки до Бородянки, Бучі, різних селищ Київської області. Найскладнішим виявилося щось казати після зйомок.
Загалом мені важко поки що говорити про побачене, особливо стороннім людям. І особливо тим, хто взагалі не має такого досвіду. Мабуть, найбільшим відкриттям для мене було саме це. Неспроможність розмовляти. Також у мене з’явилося дуже обережне ставлення до батьків, я їм не розповідаю всі історії, свідком яких я стала. Не хочу їх шокувати.
Наприклад, перша локація, на яку ми виїхали після звільнення Київської області, — це приватна страусова ферма у селищі. Там був також маленький зоопарк із буйволами, оленями, павичами, дикобразами.
Картина вбитих від вибухів у своїх вольєрах тварин мене дуже вразила. Я подумала про нас, про людей, як люди поневолили тварин, а потім ці тварини потрапили в серце конфлікту, до якого не мають жодного стосунку. Тварини були дуже перелякані, але зовсім не звертали уваги на своїх вбитих сородичів. У цей момент я побачила, як в людей відрізняється ставлення до смерті.
Потім вже були Бородянка, Буча, колони біженців із півдня та зі сходу. Я знаю, що в багатьох із нас усередині щось ніби померло. Але я вважаю, що, яка б не була потворна, жахлива ця війна, вона була мені потрібна. Я для себе закрила багато питань. Вона допомогла мені остаточно сформувати позицію.
Також я пам’ятаю другий день війни, коли всі пішли до тероборони. Я теж пішла, не знаючи взагалі, що робити зі зброєю. Мені просто було дуже страшно, і я хотіла хоч якось захиститися. Зброю мені, звісно, не дали. На вулицях постійно лунали вибухи й автоматні черги. Мені доручили писати перелік людей, які бажали вступати до лав тероборони. Прізвище, ім’я, телефон, адреса. І так декілька аркушів А4. У той момент мені стало страшно, записуючи ці імена. А раптом ці хоробрі люди загинуть? Переживання та любов до наших людей у часи війни найсильніші.»
Андрій Литвиненко
«Найяскравіша історія, пов’язана зі зйомкою на війні, у мене відбулася, напевне, коли на п’ятий день вторгнення, в понеділок 28-го, ми поїхали з командою Sky News знімати розбиті мости.
Хотіли проїхати в Бучу однією дорогою, там було закрито, поїхали іншою. І потім на одному з блокпостів нам сказали: там вже бої, все гримить, розвертайтеся назад. У нас було мало бензину, тож ми обрали найкоротшу дорогу, яку нам показав гугл, і рушили.
Біля Стоянки нас почали обстрілювати російські диверсанти. Був перший постріл, ми проїхали ще 3 метри, і після цього була черга по автомобілю. Ми з журналістами вилізли і поповзли за насип, а потім перемістилися в укриття, яке знайшли на автобазі складів Mary Kay і залишилися там: нас прихистили сторожі. Потім приїхала поліція, все оформила. Кулі потрапили в бронежилет оператора і репортера. Машину ми так і не змогли забрати, але потім, через місяць, нам повернули деякі наші речі. Тож поліція працює, дуже їй вдячні за це.
Ще одна історія теж пов’язана з іноземними журналістами. У Харкові ми стали свідками двох ракетних ударів. У цей день ми мали зустрітися з захисником, який би показав і розказав про місця танкових боїв у Харкові. Ми так і не зустрілися. Коли ми їхали на зустріч, центр міста почали обстрілювати, і журналісти рвонули туди. Вони знайшли палаючу машину у дворі, ще одна ракета встрягла в асфальт — або не розірвалася, або це просто двигун залишився, не зрозуміло.
Потім ми звернули за ріг, і там було видно влучання, були поранені люди. Медики нам закричали: «Буде другий приліт!» Мої журналісти якраз розвернулися зробити запис із місця події, але я сказав: «Валимо звідси швидко, буде друга ракета!» Ми тоді вскочили в машину і не встигли далеко від'їхати, як прямо у те місце, де ми стояли, влучила ракета. Коли прилетіла друга ракета, я, за правилами безпеки, випав із машини й ліг біля бордюру. Журналісти не помітили, що я випав, і поїхали. Потім, коли зрозуміли, що мене немає, то повернулися. Вони мені вдячні, що я їм життя врятував, але насправді це я собі життя врятував.
Те, що ми побачили в результаті удару, — це жахливо. І це відбувається кожного дня. Ти розумієш обсяги, масштаби того, що відбувається, коли знімаєш такі речі, і це завдає додаткового болю.»
Ольга Журба
«На початку війни ми знімали, як в останній цього вечора евакуаційний потяг намагалося сісти дуже-дуже багато людей. Усім не вистачало місця, й одна дитина, яка висіла в буквальному сенсі на спині у матері, також повисла над коліями. Чоловіки, які були на платформі, намагалися заштовхати цю дитину у вагон. Це тривало дуже довго. Дитина, якій було 7–8 років, кричала і плакала. Поїзд стояв і не міг відправитися.
Це, мабуть, були перші мої сльози під час війни, бо ти нічого не можеш зробити і просто спостерігаєш за цим. Це було страшно і дуже боляче. Врешті-решт дитину заштовхнули всередину, двері зачинилися і потяг поїхав. Але дуже багато людей тоді залишилися на платформі до наступного вранішнього евакуаційного поїзда.
Була ще ситуація, не пов’язана зі зйомками, коли я відчувала сильний страх — це поїздка у якості волонтерки в Маріуполь. Я поїхала туди з волонтерами, які їздили у місто з початку березня. Вони завозили гуманітарку й евакуювали людей. Вони були одними з перших, хто взагалі це почав робити без «зелених коридорів», і були, скажімо так, досвідчені в тому, як дістатися туди максимально безпечно, бо там багато російських блокпостів.
Ми їх відносно успішно подолали, але на першому блокпості в Маріуполі вже стояли ДНРівці. З перших секунд, коли вони дізналися, що ми приїхали з України, вони забрали всіх чоловіків на поверхневий допит — трьох водіїв бусів. Потім нам сказали їхати за ДНРівським солдатом у протилежному напрямку від Маріуполя. Ця невідомість була дуже стрьомною. Тому, що нас кудись везуть терористи, які можуть із тобою зробити все, що завгодно, і ми повністю в їхній владі.
Нас відвезли на фільтрацію, до відділка в селі, яке поруч із Маріуполем. І мені знову пощастило. Забрали тільки чоловіків, жінки залишились у бусах. Фільтрацію мої знайомі волонтери пройшли, з ними нічого не трапилося, вони повернулися живі-здорові, хоча їх там дуже жорстко допитували та примусово зареєстрували в ДНР.»
Юрій Грузінов
«Я взагалі помінявся після того, як ми зняли Ірпінь. Там я побачив наслідки війни, коли їх ще ніхто не чіпав, бо ми потрапили туди раніше за інших журналістів, тільки-но звідти пішли росіяни й ще тривали перестрілки на околицях міста.
Уявіть: порожній Ірпінь, весна, квітуче місто, але воно вщент розтрощене. Вщент, тобто деяких будинків взагалі не існує. І дуже багато тіл, які лежать просто на вулиці. Плоскі люди, по яких явно їздили танки чи БМП — якоюсь гусеничною технікою. І навколо цих тіл лежать Євангелія від Йоанна, і їх там мільярд. Орки зробили собі блокпост із цих книжок.
Але вражає не лише погане. Я захоплююся хлопцями-стугністами (бійці підрозділу, озброєного протитанковим ракетним комплексом «Стугна-П», – Авт.). Це суперпотужні люди. Це готовий підрозділ зі своїм протоколом, який не порушують.
Я двічі їздив за «Cтугною». Це дуже різні колективи, хоча вони одне одного знають. Але вони всі роблять свою роботу дуже чітко і роблять це зброєю українського виробництва, яка виявилася кращою за всю російську армію. Як це працює, можна побачити у фільмі, який я зняв і присвятив українському оператору Юрію Олійнику.
Насправді зараз, коли я це розповідаю, мої думки лише про Маріуполь, який я ще не знімав. Мені дуже хочеться потрапити туди, якщо це буде можливо, тому що це - одна з найважливіших історій, які зараз відбуваються на театрі бойових дій.»
Ліза Сміт
«Через декілька днів після того, як звільнили Чернігівську область, ми з оператором Славою Цвєтковим поїхали туди. Дорога вела нас лісами, з великою кількістю блокпостів наших військових, втомлених, але дуже до нас привітних.
Окупантам не вдалося взяти Чернігів, і вони його безжально бомбили, як авіаударами, так і артилерією, стираючи цілі житлові райони: школи, лікарні, будинки. Мешканці міста, в якому тільки два дні як з'явилась електроенергія, справили враження дуже сильних духом людей. Від молодих волонтерів, які розвозили по селах їжу та медикаменти, до зовсім старого діда, який день за днем і цегла за цеглою розбирав свій повністю зруйнований дім біля ріки та підірваного моста.
Усі мости Чернігова підірвані, це справляє глибоке враження, самонароджується образ, коли з обох боків мосту підходять люди, під'їжджають машини, приходять тварини, але не можуть перейти вже неіснуючий міст.
Одного дня ми заїхали в школу №18. У Чернігові дві школи знищені авіаударами і ще одна сильно постраждала від артилерійських обстрілів. На школу №18 була скинута авіабомба, частини будівлі просто не існує. Коридори та кабінети продуваються наскрізь північним вітром, від якого неможливо сховатися ні в одному кутку. Від цього вітру всередині школи все рухається: розірвані фіранки на вибитих із рамами вікнах. Грюкають двері в навчальних класах, немов хтось тільки-но вийшов із кабінету. Вітер у прямому сенсі перегортає сторінки розкиданих від вибуху підручників.
Сидячи в кабінеті біології, я вдивляюся в учбові макети — частини людського тіла — і чекаю, поки Слава [Цвєтков] дозніме кадр. Мені чуються чиїсь кроки по сходах, спочатку я думаю, що це знов вітер, який нескінченно приводить усе до життя всередині школи. Але виглянувши в коридор, я зустрічаю гарну чорняву жінку років 45. Ми знайомимося, це виявляється директорка школи №18, Ірина Миколаївна. Ця жінка зовсім не схожа на закоренілий у моїй свідомості з дитинства образ директорки школи, в неї виснажене і сумне обличчя, але дуже добра та гарна посмішка.
Ми з Іриною крокуємо школою, і вона показує мені кабінет за кабінетом, які немов вивернуті навиворіт після авіаудару. Жінка розповідає, що вона тільки рік тому була обрана колективом директоркою, а до цього працювала в цій же школі вчителькою, показує ремонт, який вони з учителями своїми руками зробили в їдальні. Вона підводить мене до вікна і беззвучно, щоб не налякати, вказує на голубку, яка звила гніздо в рамі вікна цієї їдальні. Початок весни, голубка висиджує яйця в рамі вікна розбомбленої школи.
Ірина Миколаївна розповідає про учнів, з якими вона ходила в походи кожної весни, і ми продовжуємо крокувати зруйнованою будівлею, але я відчуваю, що жінка мене кудись веде. Директорка школи №18 мріяла побудувати клас хореографії, світлий новий клас із дзеркалами та дерев'яною підлогою. І ось ми підходимо до єдиного незруйнованого приміщення в школі — це той самий клас хореографії, який вони закінчили будувати прямо перед війною. Ірина Миколаївна стоїть у класі хореографії — маленька жінка в зруйнованій школі, в єдиному приміщенні, що збереглося.
Вона відображається в дзеркалах, і в цей момент посміхається, в неї гарна і добра посмішка, але такий сумний погляд.»
***
Стрічки, які докуенталіст(к)и зняли до війни:
Андрій Литвиненко «Заповідник Асканія»
Аліна Горлова «Цей дощ ніколи не скінчиться», «Явних проявів немає»
Ольга Журба «Назовні»
Ліза Сміт «Школа №3»
Юрій Грузінов «Перша сотня»