The Treasures of Crimea / Скарби Криму
26 вересня Україна перемогла у справі «Скіфського золота» в Апеляційному суді Амстердама. А вже за два місяці на IDFA відбулася світова прем’єра нідерландського телефільму «Скарби Криму», присвяченого судовій тяганині, що передувала поверненню історичних пам’яток.
Фільм намагається підійти до справи зі славнозвісною нідерландською об’єктивністю та показати боротьбу за «скіфське золото» не як політичну справу, а як спір між музейниками окупованого Криму та України. Власне, це саме той наратив, який просуває РФ. І хоча режисерку, ветеранку нідерландської документалістики Уке Гогендайк (Oeke Hoogendijk) важко звинуватити у проросійських настроях, вона теж повелася на цю риторику та ретранслює її.
Це проявляється від початку стрічки, коли нам показують засмучену Валентину Мордвинцеву — археологиню, яка справді щиро переживає за долю скарбів, але водночас і за те, щоб вони опинилися саме в музеях окупованого Криму. До неї долучається ціла колегія з кримських музейників на чолі з Тетяною Умріхіною. Ця феєрична персонажка проговорює на камеру цілий візочок пропагандистських штампів, співає «Дєнь Побєди» і сподівається, що нідерландські суди будуть вирішувати не за законом, а за велінням серця.
Українська сторона тут представлена непропорційно: лише завідувачкою музею історичних коштовностей Людмилою Строковою й адвокатською компанією, що вела нашу справу, — щоправда, формально вони все ж таки нідерландці, а не українці. Кількість реплік пані Строкової тут теж значно менша, ніж її кримських ексколег.
Погляд на події, який транслює Уке Гогендайк — це важливий дзвіночок. Він говорить про те, що на міжнародній сцені Україна вже програла інформаційно і тепер нам треба відігруватись. Адже перший фільм «незаангажованої» третьої сторони про «скіфське золото» піддався на пропагандистські штампи — і, зрештою, немає передумов, щоб наступні роботи не пішли цим самим шляхом.
Trenches / Окопи
Протилежні твору нідерландської колеги сенси просуває француз Лу Бюро. Він знімає чорно-біле кіно про українсько-російську війну зі самої передової та показує лише українських військових і їхнє життя під постійними обстрілами.
Власне про те, як режисер потрапив на фронт і який має стосунок до конфлікту, він уже розповідав у нашому інтерв’ю. Додамо ще трохи важливої інформації, яка залишилася за рамками тієї розмови.
Фільм «Окопи» доволі приязно ставиться до українських військових, але не намагається показати їх кращими, ніж вони є. Його герої лаються, розмовляють переважно російською та взагалі не поспішають виглядати “героїчними героями” — вони скоріше люди, які займаються своєю справою. Методично, щоденно, переборюючи втому.
Такий погляд чудово працює на фільм. Він убезпечує його від можливості перетворитись на пласку пропагандистську картинку, адже, навпаки, зосереджується на глибокій контрастності особистостей. І якщо кіно про війну може втомлювати міжнародного глядача (будьмо чесні, до останньої інформаційної ескалації інтерес до України поступово спадав), то кіно про людей буде його цікавити завжди.
I’m So Sorry / Мені дуже шкода
І, зрештою, не про політику. Китаєць Чжао Лян зняв панорамне кіно «Мені дуже шкода» про небезпеку ядерної енергетики та взаємодії з нею людства. Тож український Чорнобиль тут потрапив до компанії Фукусіми та ядерних полігонів і АЕС зі всього світу.
Чорнобиль тут показано доволі стандартно: це мертве місце, величезна трагедія, якій личить і мовчання (у пам’ять про жертв), і розголос (щоб уникнути її повторення). Говорити про катастрофу Чжао Лян запрошує місцевих жителів і свідків, а також послуговується цитатами з книги Світлани Алексієвич «Чорнобильська молитва».
Відчувається, що ця книга сильно вплинула на авторську оптику, що під враженням від неї режисер вирушив на свої пошуки. Вони його привели, до речі, не лише до України, а й до Білорусі. І якщо українці тут — живі свідки трагедії, то білоруська частина стрічки транслює її наслідки для нових поколінь.
Така стандартність у випадку Чжао Ляна дещо розчаровує, тому що це автор, який створює дуже незвичне кіно. Але тут він не пропонує нічого нового, а лише утверджує стереотипи. А втім, це однаково краще, ніж нідерландський погляд на чорнобильську катастрофу Джона Аппела, який два роки тому представив на IDFA фільм «Коли осяде пил». Бо там територію Чорнобиля жорстко експлуатує одна з компаній, яка заробляє на турах у Зону відчуження — і ми бачимо дещо туристично-розважальну оптику погляду на трагедію.
«Бабин Яр. Контекст»
«Бабин Яр. Контекст» Сергія Лозниці встигли захейтити ще з моменту прем’єри в Каннах. Достатньо загуглити, і можна швидко знайти критичні матеріали про цей фільм. На IDFA ж це була єдина робота, у якій країна-виробник зазначалася Ukraine.
І це доволі іронічно, зважаючи на реакцію, яку спровокував фільм. Але водночас цілком закономірно: цей фестиваль любить роботи Сергія Лозниці. Раніше тут показували його «Державний похорон», а цього року на IDFA було аж дві його стрічки — окрім «Бабин Яр. Контекст», ще й «Пан Ландсбергіс» (останній став переможцем міжнародного конкурсу).
Ще один іронічний момент — це реакція глядачів. Тоді як українська оптика породжує численні запитання щодо змішування контекстів (вони були дуже різні у Львові, Харкові та Києві, проте Лозниця показує їх гомогенно — як єдиний український), то міжнародний глядач просто не бачить цієї підміни. Ба більше, він дивиться архівне кіно про Голокост, яке, можливо, навіть не має для нього зараз конкретної географічної прив’язки. Натомість його шокують побачені кадри, бо архів тут справді дуже сильний.
І це погано — якщо зважати, що «Бабин Яр. Контекст» через авторитет свого творця насаджує «правду» і певний час буде єдиним впливовим висловлюванням на цю тему. Але в розрізі міжнародного імпакту є і позитив: про трагедію варто говорити, хоча й хочеться більш тактовного ставлення до її жертв і пам’яті про неї.
Замість висновків
Окреслені вище теми добре показують, що може допомогти «продати» український фільм міжнародній авдиторії. Опуси про Чорнобиль показують що декілька років: ми згадали в тексті нещодавню роботу Джона Аппела, але є і давніший приклад — «Російський дятел» Чада Грасії, який взяв «Санденс» у 2015 році.
Військову тематику ми експортуємо кожного року — і це добре для підтримки обізнаності міжнародних глядачів. Наприклад, у січні на «Санденсі» покажуть фільм Марини Ер Горбач «Клондайк», пов’язаний з падінням літака МН-17, а у Венеції у вересні відбулася прем’єра «Відблиску» Валентина Васяновича — про тортури та ПТСР. Залишилося лише зрозуміти, як долучити до цієї повістки Крим і як про нього розповідати. Бо тут ми відверто програємо в інформаційному полі — і це стосується не тільки кіноіндустрії, а й загалом культурної дипломатії.