Анастасія Платонова: Почнімо з головного: що нині відбувається з Довженко-Центром? Вже кілька місяців ти фактично керуєш Центром, офіційно не працюючи його гендиректоркою. Що все це означає для інституції?
Олена Гончарук: Дивовижно, але в українському законодавстві в галузі виконувачів обов'язків досі діють норми радянського часу. На в.о. автоматично лягає вся повнота відповідальності, вся поточна робота. Ти відповідаєш за кадрові та господарчі питання, за судові справи та стратегію розвитку інституції. Але коло твоїх прав не окреслене, особливо якщо йдеться про вакантну посаду, а не тимчасове заміщення директора. Зокрема, я досі не переміщена на посаду гендиректорки зі своєї попередньої посади. Я нині є директоркою Музею кіно і виконувачем обов'язків генерального директора. І це подвоєння посадових обов’язків.
Керівники закладів культури обираються на контрактній основі, і саме контракт визначає коло їхніх прав і повноважень. Мій контракт досі не підписаний, не прописані мої обов'язки, мої права, моя зарплатня (я досі отримую зарплату керівника відділу). У міністерстві не вбачають великої проблеми. Кажуть: «Ну так є ж робота – працюй».
Дарія Бадьйор: Міністерство? Хіба не йшлося про ваше перепідпорядкування Держкіно?
Поки що це повноваження МКІП. Питання про перепідпорядкування нині висить у повітрі. Можливо, воно (прямо чи опосередковано) впливає і на підписання контракту зі мною.
А.П.: Яка позиція міністерства з цього питання? Що каже міністр – чому з тобою досі не підписують контракт?
У нас у статуті написано, що гендиректор виконує повноваження, покладені на нього згідно з контрактом, підписаним з органом управління. Нема контракту – нема повноважень. Міністерство щоразу наголошує, що коли виникають складні питання, ми можемо з ними радитись. Але на практиці це абсолютно не працює.
Наприклад, до нас звернувся забудовник, що будує житло поруч, з пропозицією вкласти певну суму в розвиток Центру. Але в законодавстві не відпрацьований механізм інвестдоговорів. Це відповідальність Кабміну, і МКІП не хоче перебирати її на себе. А ми є державною установою і не можемо одноосібно вирішувати питання дозволів про право будівництва чи користування. Міністерство ж не поспішає нам у цьому допомогти.
Як виконувачка обов’язків я не можу брати на себе таку відповідальність. Особливо за умови, що міністерство не надає ніяких гарантій і ми не йдемо пліч-о-пліч.
На сьогодні я обмежена у своїх правах. Якщо я помилково підпишу договір або не врахую якісь моменти в ньому, не маючи «благословіння» з боку органу управління, є ризик, що мене усунуть і Центр передадуть у керівництво комусь потрібному. Я впевнена, що це становить загрозу для інституції, і відчуваю себе запобіжником від того, аби структура Центру або щось у його роботі кардинально змінилось.
Як би ти зараз окреслила комунікацію з Мінкультом, який ти, виходить, влаштовуєш як в.о. директорки, але чомусь не влаштовуєш як гендиректорка?
Я працюю в Довженко-Центрі вже 5 років. Цей час був настільки динамічним, що я й не помітила їх. Центр, яким я отримала його від Івана Козленка у квітні – це динамічна інституція з активним розвитком локації, команди, подій. Ми всі були настільки поглинуті роботою, що були певні: всі навколо в курсі, що Центр – це державний фільмофонд, який зберігає національну кіноспадщину.
Але я зрозуміла, що назовні не так багато людей знають, чим є Центр, що він робить. Я почала говорити про це зі знайомими: «О, прикольне місце», «Ми дізнались, що у вас є музей», «Ми ходимо на Сцену 6» . Але практично ніхто не знає, що ми фільмофонд. На жаль, цю ж проблему я зустріла і в міністерстві, хоч наш орган управління повинен би мати чітке розуміння стратегії розвитку Центру. Зі мною там мало хто говорить прямолінійно, хоча я спілкуюсь з міністром Олександром Ткаченком і з першим заступником міністра Ростиславом Карандєєвим.
Д.Б.: Він же ваш профільний заступник?
Так, хоч по-хорошому Довженко-Центром мав би займатись заступник міністра зі спадщини. Проте нас механічно відносять до кіно і кіновиробництва, звідси і розмови про перепідпорядкування Держкіно. Але Держкіно не займається зберіганням кіноспадщини. Відтак нерозуміння суті нашої інституції керівним органом стає для нас небезпечним.
Ти кажеш, що в МКІП з тобою не говорять прямо. А як говорять?
Під час однієї з перших розмов з Ростиславом Карандєєвим він мені сказав: «Не зрозуміло, чим ви там займаєтесь. Фільмофонд може зберігатись будь-де, можемо його в архів Пшеничного віддати». Я кажу: «Чекайте, а що тоді залишиться?». «Ну, оцей весь ваш чудесний балаган: культурний центр, музей, Сцена 6, книгарня». Кажу: «Ви розумієте, що це синергійно працює?» «Ну це смішно, що значить «синергійно»?» - така була відповідь.
Я думаю, для Міністерства це тригерна тема, бо вони розуміють, що таке сфера культурної спадщини. Тут треба бути дуже обережним: раптом що, можна і від якоїсь міжнародної організації отримати неприємну реакцію. А оцей «вєсьолий балаган» хай собі буде, ну і площі можна в оренду здавати. Я напружилася і кажу: «Тобто ви пропонуєте розділити це все?» Кажуть: «Ну, як варіант». «А навіщо? - питаю. – Вам треба приміщення, оптимізувати бюджет?» «Ну давай просто розберемось, куди фільмофонд, куди плівку. Може, архів Пшеничного до вас, може вас – туди. А то у вас стільки території».
Я направду не дуже розумію, чи дійсно їх цікавить приміщення, чи ми для них занадто складна інституція з незрозумілою структурою.
А.П.: У якому контексті були ці розмови? Чи було це елементом перемовин щодо умов, за яких ти можеш стати директором?
Я зрозуміла вже з часом, що це пов'язані речі. Після кількох розмов з Карандєєвим у мене виникло чітке розуміння, що між ним і міністром дискомунікація. Тому що те, про що ми говоримо на зустрічах з Карандєєвим, не доходить до міністра.
Смішно, але найбільш яскрава сутичка в нас сталась через мою відпустку. Я заздалегідь написала заяву, і в переддень відпустки мені її не погоджують. Телефоную Карандєєву, він починає казати, що міністр не відпускає мене. Питаю: «Може, в нього якісь плани? Може, щось важливе? Щось пов'язане з приватизацією? Натякніть». Не каже. Я написала міністру. Він мене набрав і каже: «А з чого ви взяли, що я вас не відпускаю? Я навіть не знав, що ви хочете у відпустку». І я тоді подумала, що в них порушений зв’язок.
Яка візія міністра щодо структури Довженко-Центру?
Після тієї розмови з Карандєєвим я вийшла, зрозумівши, що в їхніх головах сидить ідея розділити Центр на окремі структури. Що все це заради якоїсь мети, яку мені не озвучують. Ніхто так і не зміг мені пояснити, яке місце ДЦ займатиме в новій «екосистемі кіно», яку анонсувало МКІП.
Десь у червні я вирішила, що треба дати міністру ширшу рамку. Я йому написала, як бачу зміну ситуації з Центром. Загрозою для нас є те, що ми зберігаємо фільмофонд України, але статус його не визначений - і це ускладнює нашу роботу. Це також створює юридичну колізію: через те, що ми є державним підприємством, яке має заробляти, нам не виділяється достатньо фінансування для утримання фільмофонду. Якби ми офіційно були державним фондом фільмів, це змінило б ситуацію з фінансуванням.
Я запропонувала рухатись покроково: спочатку визначити Центр як державний фонд фільмів, узаконити це. Потім розібратись з нашим майном, статусом і, можливо, змінити форму господарювання з держпідприємства на державне неприбуткове підприємство. Далі можливо надати національний статус. Вони прийняли це до розгляду, потім міністр якось пригальмував, сказав, що «не на часі».
Чому?
Не пояснив. Я не можу вибити з них цю відповідь.
Згодом я отримала листа від Карандєєва, де йшлося, що «підтримка кінематографії та архівної справи є пріоритетною». Також у своїх листах він пише, що у МКІП існує ініціатива створення державного фонду фільмів і Довженко-Центр «розглядається як майданчик для його створення». Гадаю, все не так просто в цьому анонсі. Чому «як майданчик»?
Востаннє ми бачилися з міністром з тиждень тому (запис інтерв’ю відбувався 29.09. – Авт.). Я вирішила, що маю йому пояснити, як Центр функціонує. І, вочевидь, відкрила щось нове для нього: міністр був чесний у своїх реакціях, що він дійсно доти не сприймав Центр як синергійну установу. Я презентувала йому структуру роботи ДЦ, і мені було дуже дивно, що він не знав цього.
Це багато говорить про нього як про міністра. Але, вочевидь, ці спроби переглянути структуру ДЦ не є просто наслідком нерозуміння, як працює інституція. Ти кілька разів вжила дієслово «розділити». Як тобі видається, що може стояти за такими діями МКІП?
Якщо ми говоримо про припущення, то це можуть бути і бізнес-інтереси, і помста Іванові Козленку (попередній директор Довженко-Центру. – Ред.) за його критичну позицію, і щось іще. Державницької доцільності я не бачу. Для мене спроба розділити ДЦ є загрозою для нього. Я подавалась на керівника Центру як цілісної установи, а не виключно сховища плівки. Без дослідження, інтерпретації, медіації це просто склад. ДЦ не тільки зберігає фільми, але й вивчає кіно як мистецтво, і як технологію, і як історичний документ. Я сприймаю ДЦ як цілісну структуру. Проте в будь-який момент можуть з’явитися охочі вибити з-під Центру цей стілець, основу його існування.
А гарно відремонтовану будівлю завжди можна використати. У нас, наприклад, є дуже «жвавий» орендар, який уже не один рік заявляє претензії на два корпуси, що здаються в оренду. На жаль, не можу сказати, що міністерство займає сторону Центру або намагається в нашій особі відстояти інтереси держави. На судові засідання ніхто від МКІП не з'являється, взагалі не реагують.
Д.Б.: Які корпуси МКІП хоче виставити на приватизацію?
Ті, що по вул. Васильківській. Але в одному вже закінчилась оренда, і ми зараз намагаємось орендаря звідти виселити, аби цей корпус використовувати для фільмосховища. Але нам потрібна визначеність на стратегічному рівні, що ми можемо оперувати цим корпусом, що ми його не втрачаємо. А якщо втрачаємо, то має бути передбачена компенсація. Адже фільмофонд буде лише зростати. Ми не плануємо зникати, ми хочемо розвиватись.
Також коли МКІП каже, що Центр має заробляти профільною діяльністю, мені дуже цікаво, якою саме діяльністю ми маємо заробити 15 млн грн на рік. У нас є багато фільмів, є авторські права. Але переважно авторські права належать Держкіно або правовласникам, а ДЦ тільки зберігає плівку. Є музейні і видавничі послуги, але, як будь-яка культурна установа, ми не створюємо собі прибуток, всі зароблені кошти від проєктів ми в проєкти знову і вливаємо. Або віддаємо державі: платимо податки, дивіденди.
А.П.: Чи запрошує вас МКІП до участі в розробці нової «екосистеми кіно»?
У своїх листах вони зазначають, що «коли буде розмова з цього приводу, ми неодмінно вас запросимо». Але поки що всі зустрічі щодо кіноспадщини відбувались без залучення Центру, що дуже дивно. Натомість ми кілька разів отримували листи з формулюванням «МКІП ініційовано передачу Довженко-Центру до структури управління Держкіно. Просимо надати звіт за три місяці».
Я почала відповідати на ці листи і зауважила, що тут не враховані основні критерії роботи ДЦ: відвідуваність, презентація на міжнародних фестивалях, кількість відсканованих фільмів, лекції, освітні заходи тощо. Я описала, що нас потрібно оцінювати за дуже специфічними критеріями. А також попросила повідомити: у разі передачі Центру Держкіно які підрозділи будуть займатися кіноспадщиною і хто опікуватиметься держмайном? Мені не відповіли. Ані наказів, ані розпоряджень. Я розумію, що це питання наразі «підвішено».
Чи ти мала з міністром Ткаченком або профільним заступником міністра Карандєєвим розмову про те, навіщо передавати вас Держкіно?
Так, я про це запитувала. Це наслідок реформи колишнього міністра культури Бородянського. На жаль, при цьому повністю завалилася система культурної спадщини, яка раніше хоч якось працювала.
Але якщо йдеться про національний статус, навіщо вас перепідпорядковувати?
Таку ідею я теж пропонувала. Держкіно нам непотрібне для того, щоб формувати державну політику в зберіганні кіноспадщини, ми самі можемо це робити. Я також пропонувала, щоб формуванням політики щодо зберігання кіноспадщини займався Центр, оскільки він безпосередньо займається цим із 1994 року. А Держкіно хай опікується кіновиробництвом.
Д.Б.: Держкіно не формує жодних політик.
Ні, але в їхньому положенні є щось про формування політик і культурну спадщину, хоч вони фактично цим не займаються. Вироблення політик якраз у зоні відповідальності міністерства, тому я запропонувала МКІП лишити нас у їхньому підпорядкуванні, а всю нормативку стосовно кіноспадщини ми можемо зробити самі.
А.П.: Вочевидь, у Мінкульту є певне бачення структури роботи Довженко-Центру. Деякі зі сценаріїв, які ми обговорили, ти назвала катастрофічними. Відтак у наступні місяці-рік наявність повноцінного гендиректора є для інституції життєво важливою. При цьому тебе досі не призначили. Які ти і команда бачите шляхи виходу з цієї ситуації: суди, перемовини, залучення експертного середовища, широкої громадськості?
Наразі ми подали апеляцію щодо позову одного з претендентів на посаду керівника Центру, який заблокував своєю вимогою процес мого призначення. Суд погодився. За моєю скаргою відбувся другий суд, що зняв цю заборону. Тобто в міністерства руки розв'язані: юридично немає жодних перешкод, аби підписати контракт. В Окружному суді є ще заява Олексія Душутіна, що також подавався на конкурс на посаду директора ДЦ, де він вимагає провести ще один конкурс.
Але для цього немає юридичних підстав.
Саме так, тому ця справа досі висить, хоч наша адвокатка зверталась до суду. Вони тягнуть, слухання переносяться. Я переконана, що визначальним у цій історії є саме статус Довженко-Центру, саме це впливає на моє призначення. У цих обставинах підписати зараз зі мною контракт – значить визначити спосіб існування Центру.
Звісно, підписуючи контракт, МКІП автоматично погоджується з твоєю програмою і баченням розвитку Центру. А що у вас відбувається з бюджетним процесом на наступний рік?
З бюджетом нині невизначено. Досі не підписаний фінплан (це документ, за який відповідає керівник підприємства; моя відповідальність, як виконувачки обов'язків, невизначена). А по-друге, він не є погодженим – і в законі немає пояснень, чи несе хтось відповідальність за непідписання плану. При цьому якщо план не погоджений, на підприємство накладаються певні обмеження: ми не можемо списувати майно, укладати договори на рекламу тощо. Тобто однією рукою міністерство ставить перед нами завдання заробляти гроші, в цей час іншою не даючи оплачувати послуги та списувати майно.
За законом, коментарі до фінплану установі мають доводитися впродовж 10 днів від моменту подачі (це був червень). Уже жовтень, коментарів немає. Кілька разів я ініціювала розмову про це в міністерстві. Мене переключали на якісь сторонні речі. Усе це нагадує ходіння по замкненому колу, проте дуже ввічливе – в кінці листа тебе завжди запевняють у повазі і пропонують звертатися ще.
Ми подали фінансовий план на наступний рік. Цього року просили 10 млн грн, що може частково покрити наші зарплати, більше ми не просимо. На наступний сезон ми виставимо 20 млн грн. Бюджет бюджетом, але ми рухаємось і в інших напрямках. Наприклад, готуємося оприлюднити візію розвитку Центру, щоб різні наші аудиторії бачили, чим ми є.
Можна на презентацію міністра запросити. Хай послухає, йому буде корисно.
Авжеж. Я поставила собі за мету десь за місяць вийти на таку візію і знову всім нагадати, чим є Центр. Ми вибудували в уяві людей сприйняття себе як культурного хабу – людям подобається тут бути. Але не менш важливо, аби нас сприймали як установу, що зберігає кіноспадщину.
Плюс нам важливо мати свій клієнтський ряд. Ми для себе намацали, що продюсери та режисери можуть бути «підтримуючою стіною» для нас. Тож хочемо налагодити цю комунікацію, адже досі її бракувало (як і розуміння в цьому середовищі, що Довженко-Центр є не лише місцем культурних подій, а й точкою об’єднання кінодіячів).
Які нині плани в Центру?
Нам треба до кінця року заощадити трохи грошей. Оскільки чекати коштів більше нема звідки, треба зменшити витрати. Доведеться перенести на весну заплановану виставку про 1990-ті. Ще в нас є в заготовці прекрасний проєкт про історію кінокопіювальної фабрики, на місці якої ми перебуваємо. Плюс Музей починає роботу над постійною експозицією, це теж важливий напрямок роботи.
Ситуація справді непроста, але у нас і позитиву вистачає. Довженко-Центр – це ж про радість насправді. І тут цієї радості завжди вистачало, хоч були різні часи. Сама тема, з якою ми працюємо – це джерело великого щастя. І ще фантастична команда. Ці люди – невичерпне джерело боєздатності і життєствердності. Класні, фахові, віддані, небайдужі люди, яких тут тримає дуже багато.
Виправлення 20 жовтня 13.00: на прохання героїні публікації, у текст інтерв'ю внесені деякі зміні та доповнення.